Виявляється, кар’єра Яковлєва в кіно могла б початися словами: «Хлопчику, хочеш зніматись у кіно?». Тоді маленького Юру покликали на кіностудію і попросили надкусити яблуко, а потім вимовити лише одне слово: «Кислятина». Але... після проб Яковлєва більше не покликали. Так він і не зіграв у фільмі «Тимур і його команда»... Трудовий шлях Юрія Васильовича розпочався рано: вчився в школі робочої молоді й одночасно працював. У роки Другої світової війни пішов працювати в гараж при посольстві США помічником механіка, пишуть peoples.ru. «Спочатку я заправляв машини, потім мені стали довіряти дрібний ремонт, потім я вже працював без керівництва. У моєму розпорядженні був джип «Вілліс». Це така маневрена, класна машина. Вчитися на ній було дуже легко — буквально мізинцем можна крутити кермо. І я їздив Москвою на джипі. Можете собі уявити? Я був найщасливішою людиною. Під’їжджав до вечірньої школи на машині, катав друзів і подруг», — згадує Яковлєв.
Про акторську кар’єру Юрій наче й не думав, мав намір вступати до Інституту міжнародних відносин. І раптом — як знак згори — з’явилася думка про ВДІК. На вступних екзаменах вердикт був невтішний: «некіногенічний», «особливих здібностей не помічено»... Проте Юрія прийняли, але із застереженням. На першому курсі з акторської майстерності Яковлєв мав двійку. На другому — трійку, але поступово Юрій довів, що у виборі професії не помилився.
«РОМАН» З РЯЗАНОВИМ
— Із Ельдаром Рязановим мене познайомив Іван Пир’єв, — згадує Яковлєв. — Він починав зйомки фільму «Чоловік нізвідки» і запрошував мене на Поражаєва. Мені здавалося, що роль службова, та й зайнятість у Театрі ім. Вахтангова була величезна, тож я відмовився. Раптом телефонують з «Мосфільму» і просять приїхати для розмови з Пир’євим... Заходжу у величезний кабінет директора «Мосфільму». Десь в кутку бовваніє стіл, біля нього — Пир’єв. Не встигши зробити й двох кроків, завмираю на місці, тому що Пир’єв гепається на коліна і повзе мені назустріч, норовлячи поцілувати мій черевик. Від незручності я позадкував, а він дивиться на мене знизу і так протяжно, по складах, єзуїтськи всміхаючись, говорить: «Зні-май-ся у Ря-за-но-ва!». Ну тут уже як відмовишся?..
Має Ельдар Олександрович чудову рису — вірність акторам. Кого він полюбить, той уже неодмінно зніматиметься у нього, і не раз.
Після «Людини нізвідки» ми знову зустрілися на «Гусарській баладі», потім я потрапив у «Іронію долі...», волею випадку, щоправда. Мав зніматися Олег Басилашвілі, але у нього помер батько, приїхати він не зміг, тож Ельдар терміново викликав мене. Озвучував закадровий текст у «Бережись автомобіля» та «Стариках-розбійниках». Ну, а потім довгий час ми зустрічалися з Ельдаром випадково і завжди заходила мова про те, що треба було б... добре було б... А остаточно згас наш «роман», коли я двічі відмовився зніматися: у рязанівському «Гаражі», тому що не міг за часом, і в «Небесах обітованих», тому що мені не сподобався сценарій. Ельдар образився і більше ніколи нічого не пропонує, хоча завжди зворушливо кличе на свої свята...
ПРО РОЛІ
Про стрічку «Гусарська балада»:
— Цей фільм йде досі, і його люблять. І поручик Ржевський став наче реальною особою — про нього є анекдоти, як про Чапаєва, а, скажімо, в Ржеві навіть вирішили поставити йому пам’ятник, — сміється Яковлєв.
Про фільм «Іронія долі, або З легкою парою»:
— Моє ставлення до Іполита — це зі сфери пихи, — зізнався актор. — Коли картина пройшла на Новий рік, мені просто неможна було дійти від будинку до театру. Це, звісно, було приємно, що й казати. Але річ у тім, що в мене є набагато цікавіші та глибші ролі, повз які просто проходять. Той же Стіва Облонський. Ніхто його не знає. А це одна з моїх улюблених ролей, я обожнюю цю людину. Ми — споріднені душі.
Про фільм «Іван Васильович змінює професію»:
— Спочатку було досить важко. Царя всерйоз грати було не можна, тому що це комедія, — розповідає Яковлєв. — Та все ж таки він і в цих незвичних обставинах мав залишатися Іваном Грозним. А Буншу слід було зобразити іншими фарбами. Це повинен був бути абсолютно побутовий кретин із двома звивинами. І я знайшов до нього підхід. По-перше, він говорить скоромовкою. У таких людей одна нікчемна думка біжить уперед, і вони намагаються чим скоріше її висловити, доки вона не пішла. А що, коли він ще і шепелявитиме? Це вже смішно. Я спробував. Вийшло...
Про картину «Кін-дза-дза»:
— Це не комедія і не трагікомедія, і не фантастика в чистому вигляді, а все разом, — розповідає актор. — Роль Бі, звісно, в мене була абсолютно незвичайна. Сценарій, до того ж, весь час переписувався. Ми приїжджали зі зйомки, Данелія і Габріадзе зачинялись у номері й за ніч переписували текст. І часом він виявлявся абсолютно протилежним тому, який ми вже вивчили... З колегами ми найчастіше спілкувалися за допомогою слова «Ку». Коротко і ємко.
ПОПУЛЯРНІ ФРАЗИ ГЕРОЇВ, ЗІГРАНИХ ЯКОВЛЄВИМ:
— Цар, дуже приємно. Цар!
— Танцюють усі!
— Бориску на царство?!
— Вимагаю продовження банкету!
— Ось тому, що ви говорите те, що не думаєте, і думаєте те, що не думаєте, от у клітках і сидите... І взагалі, весь цей гіркий катаклізм, який я тут спостерігаю...
— А потріть-но мені спинку, будь ласка!
ДОВІДКА «Дня»
Юрій Яковлєв (1928 р.) народився в Москві. 1948—1952 роки — навчання в Театральному училищі ім. Б. Щукіна. Після його закінчення прийшов на роботу в Театр ім. Євг. Вахтангова. Критики та публіка заговорили про молодого актора після того як побачили Яковлєва в гострохарактерній ролі королевича в казці С. Маршака «Горя боятися — щастя не бачити». Ця робота стала ескізом до вистави «Дами та гусари», який був у репертуарі два десятиріччя. У «П’єсі без назви» Чехова актор зіграв одну зі своїх улюблених ролей — Трилецького.
60—80-ті роки — зоряні в біографії Яковлєва: «Принцеса Турандот», «Насмішкувате моє щастя», «На всякого мудреця доволі простоти», «Пани Глембаї», «Анна Кареніна», «Без вини винуваті», «Склянка води», «Три віки Казанови» (загалом на сцені Театру ім. Вахтангова актор зіграв понад сімдесят ролей). Величезну популярність Яковлєву приніс кінематограф. У кіно Ю. Яковлєв почав зніматися з 1956 року, зігравши роль Чахоткіна у фільмі «На підмостках сцени». Потім була роль поручика Дібича в картині В. Басова «Незвичайне літо», поручика Ржевського з «Гусарської балади», Стіви Облонського з екранізації роману Л. Толстого «Анна Кареніна», письменника Потапенка з фільму «Сюжет для невеликого оповідання», «Іван Васильович...» із однойменної комедії Л. Гайдая, Іполит з «Іронії долі...», Брюханов з дилогії «Любов земна» та «Доля», Дев’ятов з фільму «Ми, ті, хто підписався нижче». Але одна роль стоїть на вершині кінематографічного Олімпу. Її однієї вистачило б, щоб увійти до когорти безсмертних — князь Мишкін з екранізації І. Пир’євим роману Ф. Достоєвського «Ідіот». Очі Яковлєва, які запитують, проникають, пробачають, назавжди врізались у пам’ять багатьох мільйонів глядачів... Актор знявся також у фільмах: «Людина нізвідки», «Постріл», «Крах», «Король-Олень», «Ідеальний чоловік», «Карнавал» і багатьох інших. Яковлєв написав книжку «Альбом долі моєї».
