Днями вийшла друком книжка «Гетьмани України на поштових марках».
— Іще у 1995 році, з початком марковидавничої справи, — коментує Валентина Худолій, голова дирекції «Видавництво «Марка України» УДППЗ «Укрпошта», — тема військових воєвод розроблялася кількома художниками. Скажімо, дуже цікавими в цьому напрямку стали роботи нині покійного художника Олексія Штанька — серія «Княжа доба». Та оскільки наш сьогоднішній автор, Юрій Логвин, започаткував серію з 17-ти гетьманів (керуючись списком Михайла Грушевського, що базувався на найбільш перевірених історією портретних даних. — Авт.) і виконав її в єдиному руслі, цілком закономірно, що тепер, з її завершенням, як своєрідний підсумок зробленого, ми й вирішили випустити його роботи окремим подарунковим виданням міжнародного зразка. Юрій Логвин ще й письменник, але ми відхилили попередню ідею авторського написання текстової частини до зображень діячів минулих епох. Вирішили трохи відійти від того стереотипу, який уже був на марках, показавши усе трохи в іншому світлі. Відтак, побачивши понад 50 гравюр українських гетьманів, що належали руці Сергія Якутовича, сумніву, що саме він ілюструватиме книжку, навіть не залишилося — ми вже чітко визначилися!
Стосовно тексту видавництво звернулося до Інституту історії України і, залучившись кураторською підтримкою Валерія Смолія, який допоміг підібрати редакторську групу з істориків, що спеціалізуються саме на гетьманах, згодом і отримали вичерпні історичні довідки для кожного державного діяча нашої минувшини. Так і з’явилося поєднання трьох українських бачень доби Гетьманства як найкращої системи організації українотворчих сил: марки під клемтажем — Юрія Логвина, ілюстрації — Сергія Якутовича, текст — Інституту історії України.
Перші українські поштові марки (будучи третім за важливістю символом державності після герба і грошових знаків) з’явилися у 1917 році. Нинішні науковці стверджують, що при грунтовному аналізі вочевидь алегоричних малюнків вже тоді розпізнається головне — прояв національного колориту. Для прикладу візьмемо тридцятишагову купюру Г. Нарбута (Центральна Рада, вирішуючи нестачу дрібних грошей, прийняла Закон «О денежной еденице...», чим задекларувала в обіг марки-гроші. — Авт. ). Автор, зобразивши профіль дівчини у вінку з польових квітів і колосків пшениці (традиційна національна дівоча прикраса), підштовхнув до порівняння з молодою країною, яка щойно проголосила суверенітет. І хоч цей малюнок насправді став хрестоматійним, ба істинно народним образом-символом Української весни, втіленням жіночого начала молодої країни (а згодом увінчав і титульний бік банкноти УНР номіналом 500 гривень), його спорідненість із первістками Великої Британії та Кіпру, відповідно з класичними профілями королеви Вікторії в імперській короні, аж надто очевидна. Проте українських митців роботи Нарбута й досі надихають. «Звернутися хоча б до перших ювілейних сучасних українських марок, — коментує художник Юрій Логвин, — до 1992 року, коли з’явилася марка «500 років українського козацтва», Україна не мала своєї поштової марки, хоча й була членом ООН. Це ж нонсенс. Однак, пригадується, художник Василь Дворик, прагнучи виправити ситуацію, узяв від двадцятишагової марки Нарбута голову дівчини-українки у віночку, оздобивши її своїм дизайном... До речі, якось мені довелося відтворювати частину роботи Антона Середи з усім: і тризубом, і сіткою, що вважається своєрідним орнаментом, вже у власному проекті. Тільки тоді, добряче провозившись, перемальовуючи, зрозумів, яка там глибока внутрішня структура, і вже згодом, закінчуючи, мало не співав «алілуя»... Справді, декоративність такого типу — велика річ. Це щось подібно до феноменальності нашого килимарства...»
НЕПИСАНЕ ПРАВИЛО — ЗОБРАЖАТИ ТІЛЬКИ КРАЩІ РИСИ
У чому ж особливість робіт Юрія Логвина («День» уже писав про цього художника 18.08.2004)?
— На сьогоднішній день мені вдалося підійти до завершення трьох перманентних серій знаків поштової оплати, — ділиться з нами Юрій Григорович, — перша — «Стандартні поштові марки України», друга — «Гетьмани України» і третя (над чим художник іще продовжує працювати. — Авт. ) «Історія війська в Україні». Пригадую, у 2001 році керівництво «Марки України» запитало, чи є у мене ідея, що могла б внести якусь новацію у загальний випуск? Я відповів: так. Тоді, зважаючи на багатий археологічний та літературно- науковий матеріал про феноменальну скіфську цивілізацію, власне, найпершу документацію про воїнів нашого краю, і започаткував серію, пов’язану з історією війська в Україні. І хоч історичне та юридичне право зображати на своїх марках скіфів мають Росія, Казахстан і Молдова, воїна-скіфа при повному його обладунку, як і інших воїнів різних часів, моїми руками зробила лише Україна. Саме в той період у мене був великий конфлікт з богословом, одним із членів художньої ради. «Для чого скіфів малювати — це ж були гвалтівники, — переконував він, — розбійники, які до нас не мали жодного відношення. Тим паче українці — мирний народ!» Мало не геть бандитів з української марки кричав... Ганебно тільки: будучи доктором богослов’я, він не знає, що у V ст., після зіткнення зі скіфоіранськими племенами традиційне «див» чи «дий» як протослов’янське означення верховного божества замінили їхнім «Бог». Та й звідки ж, скажіть, даленіє наше національне глибоке «ге»? Чи, бува, не зі співіснування на наших правічних землях? Тим паче, що Дніпро — Дан-апр — «вода глибока» — як не крути, а скіфське!
А тим часом марки цієї серії стали прекрасними зразками образотворчого мистецтва. На одній, наприклад, зображено скіфського царя і важкоозброєного молодика, що вперше взяв участь у війні. Однак тут пану Логвину довелося прибрати з марки жорстокість, зумисно оминути історичну реалію, пішовши на хоч і неправдиву, але красивість. Юнак, приймаючи в подяку за службу чашу вина, мав би піднести цареві відрізану голову ворога, натомість тримає у руках його шолом...
— А от спогади стосовно створення образу скіфської жінки-амазонки, — говорить далі Юрій Логвин, — окрема історія. Для мене були справжнім художнім скарбом знайдені серед залишків скелета у могильнику такі суто жіночі речі, як бронзове дзеркальце та два види рум’ян чи білил у футлярчиках. І це, зауважте, незважаючи на те, що особа була при повному бойовому обладунку. Як не крути, жінка — це феноменальна істота. Саме для того, аби зображення було досконалим, й звернувся за консультацією до викладача кафедри реставрації Художнього інституту, неперевершеного реставратора старовинної зброї Олександра Мінжуліна. (Він — всесвітньо визнана людина, свого часу реставрував знамениту «Скіфську пектораль».) Олександр Іванович справді дав мені багато слушних зауважень, однак єдина «вольність» у цій марці, що вже третій рік в обігу, все ж таки є: у коня повна грива, а тоді був тільки «їжачок», — щоб тятива не заплутувалася. Однак жоден науковець цього досі так і не помітив...
«Так, — коментує Олександр Мінжулін. — Загалом вийшло вдало. Логвин намагався якнайточніше відобразити історичний момент і він там дійсно присутній. Але це ж марка, що відображає глибоко віковічне! Відтак, говорячи про тисячолітню давність, помилку на п’ятдесят років (зважаючи на якісь неточності. — Авт. ) нам пробачать, а якби мова йшла про сучасність — навіть дня не подарували б. Тому неписане правило марковиробництва «зображати тільки кращі риси» себе виправдовує. Однак своєрідну завершеність, підстави на історичну незаперечність якогось факту чи явища дадуть лише археологічні знахідки. І з наукового погляду це буде правильно...»
ФАНТАЗІЙНЕ ШОУ
З початку зламу античного світу, що знаменується великим переселенням народів, і аж до часів Кия, Щека й Хорива художнику було по-справжньому скрутно: надто мало історичного писемного матеріалу, і ще менше археологічного, дійсно слов’янського, адже сучасні реставрації закордонних авторів того періоду часом занадто фантастичні. Через інформаційну бідність він напружував власну фантазію, створюючи цілі шоу на задньому плані, водночас намагаючись не поступитися реаліями й таки донести всім: хто, з ким, як і чим бився. Так і з’являлися середньовічні довговолосі слов’янські воїни в сорочці з вишивкою чи роздягнені до пояса, зазвичай босі або в постолах, ще рідше — в чоботах, озброєні дардами, списами чи рогатинами (наконечник у довжину сягав 45—50 см, у ширину — 5 см і важив іноді до 1,5 кг. — Авт. ), досі без всякого натільного захисного вбрання.
Третя серія цього циклу присвячена історії Древньої Русі. Є тут і дружинник часів Віщого Олега, і простий городянин із самострілом у руці, що засвідчує факт з’яви цього виду зброї аж на 100—150 років раніше, ніж на Заході. А також марка, що відтворила унікальне озброєння галицького витязя вже після татаро- монгольської навали. Не менше уваги, крім зображення битв, воїнів та їхнього так званого камуфляжу, автор приділяє й популяризації оборонних споруд: замкам, донжонам, церквам. Наприклад, феноменальним з цього погляду став ескіз проекту марки, яка об’єднала дві ідеї: продемонструвати зразки первинної вогнепальної зброї, що була поширена в Україні того часу, а на другому плані — зобразити різновид тогочасних оборонних споруд. Так, уцілівши до нашого часу, двоповерхова церква у Ситківцях (Хмельницька область), пам’ятка архітектури XV ст., вдруге увічнюється ще й на марці.
Наразі ж над останньою серією «Доба Великого князівства Литовсько-Руського», художник продовжує роботу. Однак трохи відкриваючи завісу, зізнався, що на з’яву варто очікувати зображення таких визначних особистостей, як Дмитро Боброк-Волинець — організатор розгрому Мамая на полі Куликовому, найкращий воєвода Дмитра Донського (а Литовський літопис називає його кращим воєводою князівства. — Авт. ), полк якого вирішив весь фінал Куликовської битви. А також Іванка Сушика з с. Романова (недалекі околиці нинішнього Львова), одного з лицарів, які були нагороджені королем Польщі просто на полі бою після Грюнвальдської битви.
АРХІВНЕ ПІДЖИВЛЕННЯ
Кого тільки не увічнювали завдяки маркам! І якщо у своїх «Стандартних поштових марках» (іншими словами — розрахованих для повсякденного багаторічного масового використання. — Авт. ) Юрій Логвин більшою мірою вносив в історію простолюддя, головну силу нації (наприклад, «Слобожанські чумаки», «Орачі», «Дніпровський рибалка», «Жнець»), докорінно все ж таки не зрікаючись і вочевидь простого, — один за одним з’являлися свого часу ескізи соняха, колосся пшениці, кетягів винограду, що згодом були виконані у техніці «негатива», не меншу популярність здобули й наступні проекти з орнітологічними сюжетами. Всі вони вочевидь стали далеким теплим відгомоном спогадів дитинства, однак до статусу справжніх полотен так і не дотягнулися.
У серії «Гетьмани України» увічнюються істинно величні постаті, чуття до зображення яких з’явилося від невсипущого вивчання архівних та довідкових матеріалів.
— У списку гетьманів, складеному Грушевським, — коментує свої роботи Юрій Григорович, — майже 70 імен. Але портретів тих гетьманів залишилося значно менше, а дійсно правдоподібних — тим паче. Однак не можна сказати, що портретів козацької старшини від початку було мало. Навіть в часи повного занепаду українських земель у складі сусідніх держав парадні портрети «парсуни» зберігалися в багатьох панських маєтках, оскільки ними володіли нащадки козацької старшини. Особливо велика кількість таких приватних колекцій була на Лівобережжі, колишній Гетьманщині. Звісно, чимало «козацьких вождів» було намальовано у монастирях, колишніх притулках воїнської старості. Так, у знищеному під час окупації диверсантами-чекистами Успенському соборі Києво-Печерської лаври були зображення багатьох гетьманів. А серед них і портрети Богдана Хмельницького та Івана Мазепи на повний зріст.
Та коли велика частина марочних портретів з атмосферою тогочасся з’явилася більшою мірою завдяки простому їхньому «вивченню», себто фільтруванню та художній компіляції уже існуючого, то, скажімо, з’яві «Данила Апостола» передують власні життєві враження. Так, у різні періоди Юрію Логвину випало побувати в тих місцях, де свого часу зупинявся, жив і діяв гетьман, або ж доводилося майже торкатися речей, що безпосередньо належали цій великій людині (з особливим захопленням згадує митець, коли в одному з маленьких краєзнавчих музеїв побачив по-справжньому раритетно ціннісний каптан, знятий з гетьмана уже давно після його смерті, вигляд якого, хоч вже й минуло чимало років, художник досі може відтворити у найдрібніших деталях. — Авт. ) Неабияке враження справили на автора й тодішні відвідини собору Святого Петра (XVI ст.) у Ризі та руїн Ливонського замку в Прибалтиці, де свого часу довелося звитяжити Данилу Галицькому, химерні історії про який досі зачудовують не одного слухача. «Вже тепер, згадуючи, — ділиться художник, — розумію, що доля своєрідно ніби підштовхувала мене до цієї грандіозної роботи. І нині, коли справу вже завершено, я справді радий, що все обернулося саме так. Мені подобається те, що вийшло».
