Міжнародний конкурс сучасної хореографії (IFMC) відбувався у Вітебську (Білорусь) вже вдвадцятьп’яте. Разом із фестивалем «Слов’янський базар», куди з’їжджаються в основному представники поп-культури, це невелике місто відоме як центр сучасного хореографічного мистецтва на території СНД і Східної Європи. І це справедливо пов’язують із ренесансом 1920-х років, коли Вітебськ був одним із центрів російського та європейського авангарду.
Сьогодні за п’ять днів учасники конкурсної програми можуть порівняти свої досягнення з тими зразками, які показують у театрально-концертному виконанні запрошені колективи й окремі виконавці. Члени журі та експертної ради були одностайними: цього разу авангардних знахідок на IFMC не було! Утім, тут намагалися розіграти «театр людської долі» в різних проявах, залучаючи у свої композиції вуличний танець і пантоміму, йогівську зосередженість і навіть ті рухи, з яких складається наша повсякденність. Останнє поєднання вдалося у виставі-дуеті Oups Беренжер Фурньє і Семюеля Фекайолі — гостей із Франції.
Театр сучасного танцю з Естонії Fine five dance theatre показав виставу «Мандала», що в перекладі із санскриту означає прагнення до божественного порядку. Цей шлях хореограф Тіїна Олеськ пропонує починати з тренажу, який веде до фізичного та духовного розкріпачення, — її майстер-клас у Вітебську могли відвідати всі охочі. Як і повчитися в інших зарубіжних гостей.
Виставу «Сепія» театру «Провинциальные танцы» (Єкатеринбург) на музику Авета Тертеряна було створено в США на замовлення Американського фестивалю танцю в рамках програми «Інтернаціональні хореографи». І цим можна пояснити її високу технологічність (на сцені зі спеціальних пристроїв весь час тонкими цівками сиплеться справжній пісок. І в ньому «купаються» виконавці). Постановник Тетяна Баганова вибрала для свого проекту роман Кобо Абе «Жінка в пісках», що став літературною класикою ХХ сторіччя. І намагається знайти в нім сучасний сенс через пластику, зміну станів людського тіла. А також нагадуючи про тлінність його існування за допомогою пісочного годинника.
Наприклад, Крістофер Брюс, ревний прихильник англійського монархізму і патріот Великобританії, присвятив свою виставу «Мрії» ювілею королеви й Олімпіаді в Лондоні 2012 року. Але ці дві події в трактуванні Національної танцювальної компанії Уельсу сценічно стикувалися погано. У виставі переважає наслідувальність, а не оригінальність кожного з видів спорту, хоча в цілому — це видовище цікаве.
А норвезький хореограф Йо Стромгрен зробив із вистави «Танцювальне присвячення мистецтву футболу» пародійне шоу. У ньому можна побачити гравців, які симулюють, сперечаються із суддею й хуліганять. Можна зіставити віртуозність виконання футбольних трюків і танцювальних па. Усе нібито на екрані телевізора, лише більш концентровано, згущено. Єдине, чого не може передбачити глядач: один із чотирьох учасників норвезької вистави — жінка. І з’ясовується це тоді, коли спортсмени йдуть у душ.
Однією з найяскравіших виконавських індивідуальностей на фестивалі став соліст «Ексцентрик балету» з Єкатеринбурга Ашот Назаретян. Постановник танцювальної вистави «Маленькі історії, розказані другові» Сергій Смирнов доручив йому роль, де під музику М. Тарівердієва та інших композиторів радянської доби з ностальгією згадуються юні роки бабусь і дідусів наших молодих сучасників.
Тривалий час головними подіями фестивалів у Вітебську були вистави Пермського театру «Балет Евгения Панфилова», володаря національної театральної премії Росії «Золотая маска» та інших престижних театральних нагород. Але з відходом із життя лідера колективу багато що зникло й із його постановок. І передусім — гострий, сучасний почерк хореографа, його фантастична енергетика та самобутній стиль. Якщо орієнтуватися на сьогоднішній рівень колективу Є. Панфілова, премія його імені помітно девальвується. І те, що її здобув санкт-петербурзький хореограф Костянтин Кейхель, це підтверджує.
Цього року в конкурсі брали участь 45 творів у виконанні 28 колективів, танцівники та хореографи, які представляли Україну, Білорусь, Росію, Литву, Польщу, Швейцарію, Естонію, Японію, Китай, Італію, Кіпр, Німеччину. У фінал вийшли 17 робіт.
Перемогли ті, в кого разом із технікою є сенс або ідея, заявив на прес-конференції голова журі, легендарний російський танцівник Володимир Васильєв. І до його оцінки приєднались імениті колеги, які приїхали із США, Ізраїлю, Ірландії, Німеччини. Ще один член журі, київський хореограф Раду Поклітару, був надзвичайно популярним у дні фестивалю. Як і вистави його колективу «Київ модерн-балет», показані в Мінську, Гродно й Вітебську. Але у фіналі Поклітару приймав привітання й як наставник переможців конкурсної програми. Із чотирьох призових місць у номінації «Хореографічна мініатюра» три виїхали до Києва разом із танцівниками Раду Поклітару, які виступали у самостійних проектах (другу премію було розділено на чотирьох)!
Гран-прі форуму здобув Олексій Бусько за хореографічну мініатюру «Альбом», виконану з Анастасією Харченко. Вони ж стали лауреатами другої премії за композицію «Паганіні про нас» (проект А. Харченко). Другі премії було також присуджено київській Totem Dance Group (хореограф Кристина Шишкарьова) з композицією «Порожнеча» та «Баладі про друга» (проект Сергія Кона, Київ). Першу премію впевнено вибороли атлетичні студенти Кемеровського університету культури з композицією «Колесо життя». А в номінації «Одноактний балет» не було рівних японському жіночому дуету Dance Creation Award із композицією «Мікроскопічний світ» (перша премія). Ця екзотична міні-вистава, яка нібито відтворює світ тварин і комах, насправді була проявом іншої ментальності й підходу до танцю, який упевнено розширює свої межі, не обмежуючись історіями з життя, розказаними без слів.
