Нині в активі режисера близько ста (!) оперних вистав, поставлених на різних сценах світу, а завдяки спільній співпраці Італійського інституту культури та Національної опери України в цьому творчому списку чотири роботи з київською «пропискою»: «Манон Леско» Пуччині, вердієвські «Макбет» і «Бал-маскарад», а також остання прем’єра — опера-буф «Любовний напій» Доніцетті. Синьйора Нунціата можна назвати людиною-сюрпризом, завдяки якому, починаючи з 2006 р., щорічно, під завісу сезону, головний оперний театр дарує публіці виставу, яка стає подією культурного життя нашої столиці. І цього разу глядачі були приємно здивовані, а ще по ходу дії хихотіли від душі. Так, так саме сміялися, спостерігаючи за перипетіями комічного любовного трикутника, що з’ясовує стосунки на тлі лубкового сільського італійського краєвиду. Красуня Адіна (у цій ролі дебютувала в головній партії на сцені Національної опери молода солістка Київського муніципального академічного театру опери та балету для дітей і юнацтва Ольга Фомічова), начитавшись про високе кохання Трістана та Ізольди, мріє про романтичні пристрасті, морочачи голову двом кавалерам — боязкому односельцю та рішучому сержантові. Саме дуельні баталії двох суперників додають гумористичного колориту виставі. Чия ж візьме: боязкі зітхання Неморіно (Дмитро Попов) чи штурм вояки-ловеласа Белькоре (Олександр Бойко)? Молодий селянин заради кохання готовий «приворотне зілля» випити, викупивши «диво-еліксир» у лікаря-шарлатана Дулькамари (Сергій Магера) а коли чари не подіють, то з відчаю навіть в рекрути записатися...
Цікавий сюжет про «любовний напій», витончена музика, тонко передана оркестрантами під керуванням диригента Володимира Кожухаря; легкість, пустування і кураж, з яким грають солісти і хор (так, уявіть, італійському режисеру вдалося наших статичних співаків примусити не тільки активно рухатися, але й танцювати, і при цьому їхній вокал анітрохи не страждав); оригінальність сценографії (художник Марія Левітська) — все разом працювало на одну мету — привернути публіку.
Цю постановку із задоволенням подивляться глядачі різного віку. Її можна назвати «еліксиром хорошого настрою». До речі, якщо ви ще не стали фанатом опери, то рекомендую почати ознайомлення з цим прекрасним жанром саме з «Любовного напою» Доніцетті. Те, що вистава матиме аншлаг і надовго пропишеться в афіші театру стало зрозуміло з тривалих оплесків після кожної арії солістів і 15-хвилинних овацій у фіналі дії. Цю постановку не соромно показати і за кордоном на гастролях.
Італо Нунціата вміє створити команду однодумців. Режисер точно визначає завдання, будячи фантазію кожного члена творчої команди: художника, диригента, музикантів, хористів і солістів. Після прем’єри «День» мав бесіду з постановником.
— Синьйоре Нунціата, завдяки вам київська трупа дуже змінилася: вокальні сцени підкріплені драматичною грою: хористи демонструють гарну пластику, а солісти свою акторську майстерність і почуття гумору. Як правило, оперні співаки консервативні, й неохоче йдуть на експеримент: адже для них головне віртуозно голосом передати вокальну партію, а активно рухаючись сценою, вони бояться збити дихання, тому часто жертвують артистичним арсеналом заради вокалу. Як вам вдалося переконати артистів?
— Всі виконавці висловили величезне бажання вчитися. Це була наша четверта спільна робота з київською трупою, так що період «притирань» характерів у нас залишився позаду. Я бачив величезний потенціал хору й солістів, а цього разу був обраний благодатний для постановки репертуар. «Любовний напій» дає величезне поле для творчої фантазії виконавців: гротескний сюжет, яскраві характери героїв, прицільно точні музичні характеристики ...Репетиції проходили щодня по шість, а то й по дев’ять годин. Між членами постановочної групи склалися дуже теплі стосунки. Артисти посміхаючись казали, що їм набридли трагедії і драми (як правило, оперні вистави написані на трагедійний сюжет, а тут майже водевіль), і що грати в комедії їм дуже подобається. На кожній репетиції з’являвся творчий азарт. Забаганок і розмов: «Це буду робити, а це — ні» у нас не виникало. Репетирували кілька складів артистів і з кожним ми разом з диригентом відточували нюанси. На прем’єрі виступили молоді, але дуже талановиті солісти: Ольга Фомічова, Дмитро Попов, Олександр Бойко, Сергій Магера. У нас не було конфліктів, а якщо виникали суперечки, то вони були творчого характеру: і диригент (Володимир Кожухар), і сценограф (Марія Левітська), і хормейстер (Богдан Пліш) хотіли якомога цікавіше подати оперу. Коли нам бракувало словникового запасу (гримучої суміші італійської, англійської, російської і української мов), то допомагала мова жестів і музика Доніцетті, що будила фантазію.
— Кажуть, що розсмішити публіку важче, ніж примусити плакати. На київській сцені ви поставили три драми й одну буф-оперу, що було важче?
— Всі чотири постановки узгоджувалися нами спільно (дирекцією театру та керівництвом Італійського інституту культури). Кожна робота мені була цікавою, але, мабуть, «Любовний напій» посідає особливе місце в цьому списку. Коли розпочинаю працювати над новою постановкою, я ретельно продумую: який театральний метод використовуватиму, щоб розкрити сутність твору. Завдання режисера відчути ритм вистави, вибудувати фабулу так, щоб дія захопила публіку. Дійсно, вважається, що італійська класична комічна опера набагато складніша для постановки, ніж драматична. Вона перегукується зі світом комедії dell arte (вона має багато речитативів, а це додаткові вокальні складності для співаків). Всі опери-буф вивірені авторами до дрібниць, і, на мій погляд, не можна цей філігранний музичний механізм порушувати. Мені здається, що нинішня постановка свідчить про бажання театру розширити свою репертуарну афішу (адже на таких операх співаки вчаться володіти своїм голосом, усім його колоратурним багатством і відточувати свою майстерність).
— Час дії «Любовного напою» — XIX століття. Ви трохи зрушили тимчасові рамки сюжету. Це зроблено, щоб наблизити оперу до сучасного глядача?
— Ми трохи «освіжили» дію, пересунувши його на початок ХХ століття, і це дозволило зробити більш динамічною постановку. Сама музика Доніцетті така багата й різноманітна, що, не порушуючи її партитуру, дозволила нам наблизити оперу до сьогодення. Ця вистава примушує публіку не тільки посміхатися, але й реготати в гротескних сценах. І в той же час у «... Напої» є дуже ліричні моменти (наприклад, романс Неморіно), навіть меланхолійні епізоди, й ці фрагменти опери проектуються на кожного персонажа: коли забавні сцени змінюються гротеском, а сатиричні — лірикою.
— Чия була ідея використати в сценографії яскраві вангоговські барви, наприклад, викотити карету-трансформер, «запряжену» у велетенський велосипед?
— Коли виникла ідея постановки «Любовного напою», то вся постановочна група жваво обговорювала, і кожен учасник щось пропонував своє. У цих бесідах поступово вимальовувалося «обличчя» майбутньої вистави, а часом на репетиції народжувалися нові ідеї. Марія Левітська — великий художник, і натура творча, а її ескізи, втілившись в декорації, додали постановці колориту та веселощів...
— Сьогодні у світі кажуть, що опера як елітне мистецтво видозмінюється і потрібен креативний підхід до прочитання класики — саме в цьому багато музичних режисерів бачать свою головну мету.
— Ставлячи оперу, треба дуже вдумливо підходити до твору. Режисура — це внутрішня робота, а не дешеві зовнішні ефекти. Якщо не знати минулого, відкидати попередній досвід і традиції, роблячи ставки на епатаж, то на цьому «конику» можна проїхати один раз. А далі? Я за дбайливе ставлення до першоджерела, але шукати свої «ключики» нікому не заборонено. Для мене важливо знайти таке режисерське рішення, яке змогло б краще розкрити твір. На цю ідею покликано працювати все: костюми, мізансцени, розстановка сцен, навіть погляди й інтонації акторів. Режисер має досконало знати не тільки партитуру, але і техніку співу, розуміючи, як працює діафрагма вокаліста, вигадуючи ту або іншу пластичну театральну картину дії. Я знаю, як допомогти співакові по-акторському передати образ героя, який виконується ним, підказую на репетиції ті або інші рухи...
— У вас дуже насичений графік роботи, чи вдалося побачити нашу столицю очима не туриста, а людини, яка не вперше буває у Києві?
— Я закохався у ваше місто і знаю не тільки центр і туристичні маршрути: Софійський собор, Андріївський узвіз, Хрещатик і Києво-Печерську лавру. Я багато вулиць пішки обійшов неодноразово, а це цілком інше відчуття — коли ти гуляєш вулицями і площами чи проїжджаєш цей маршрут, сидячи в авто. Київ — дуже живе і відкрите місто. Я два-три рази на рік приїжджаю до Києва, і кожного разу знаходжу багато нового, цікавого. Всім своїм друзям в Італії я буквально продзижчав вуха, розказуючи, який гарний Київ і чудові люди живуть в Україні. Тут я познайомився з високопрофесійними музикантами й співаками, і кожного разу, виїжджаючи на Батьківщину, шматочок мого серця залишається у Києві, тому, незважаючи на дуже щільний графік роботи, я намагаюся викроїти час, щоб знову й знову приїхати до України.
