Уже більше року, як завершився Майдан, який назвали Революцією Гідності. Понад рік палають свічки на Майдані і Інститутській в пам’ять загиблих героїв Небесної Сотні. І весь цей час триває кривава війна на сході України, де за всіх нас гинуть, відстоюючи мирне і вільне життя країни, найкращі її сини. І всі ми, незважаючи на особисте економічне становище, підтримуємо наших воїнів — думкою, словом, ділом, грошима, їжею, — всім. А «високі кабінети» живуть своїм життям — риторикою, боротьбою за владу, укріпленням «сімейних кіл», демонструючи своїм існуванням повну зневагу до пересічних громадян.
Не торкаючись ані проблем високої політики, ані економічної прірви, ані занедбаності ЖКХ чи медицини, в розмові з генеральним директором Національного центру Олександра Довженка Іваном Козленком, людиною освіченою і креативною, ми торкаємося лише питання культури. Її місця в житті країни і людей. Її можливостей у побудові презентаційного образу України в світі.
— Іване, складний етап «боротьби за владу» в самому Центрі нібито закінчився. Минув уже певний час, який може показати, що зроблено, що буде зроблено і що може бути зроблено, хоча на культуру грошей ніхто не планує давати.
— Період боротьби за посаду змінився періодом боротьби за існування. Останні п’ять місяців йшла виснажлива боротьба за виживання, і слід сказати, що успішна, бо ми вижили. Вона проявила фундаментальні проблеми не тільки в самому центрі, але загалом у культурній галузі, такі як раціональність використання ресурсів — людських і матеріальних. І з’ясувалося, що вони є.
— Вони — ресурси, чи вони — кошти?
— Виявляється, що і кошти. Їх немає, але їх можна заощадити, знайти альтернативні джерела фінансування і так далі. Цей спосіб альтернативного заміщення ніколи не використовувався в «хлібні» роки. Тому ми зараз нічого не просимо у держави, зрозуміло, що це марно. У держави немає грошей. Треба вписатися в ті можливості, які є. Із цією метою було проведено скорочення, змінено штатний розпис, введено режим радикальної економії, раціоналізовано менеджмент. Було переосмислено призначення нашої величезної території та будівлі, утримання яких потребувало завжди значних витрат. Це унікальний ресурс, який міг би не висотувати, а приносити кошти. Так народився проект арт-кластеру, креативного простору, який має бути заселений культурними інституціями, й завданням якого буде сприяння незалежним, некомерційним, недержавним низовим культурним ініціативам. Така синергія має створити з Центра не просто кіноінституцію, яка займається тільки кіно, але також міждисциплінарними проектами. Наше бажання — наприкінці осені запустити низку таких проектів, зокрема й власний кінотеатр з власним програмуванням, культурний центр, медіа-теку. Все це має бути сконцентровано в центрі і свідчити про наше прагнення до транспарентності, до доступності інформації, яка, на жаль, особливо в архівних установах України досі в своїй масі лишається недоступною.
«ЗАВДАННЯ МЕНЕДЖМЕНТУ КУЛЬТУРИ — ПОБУДУВАТИ СОЦІАЛЬНІ ЛІФТИ»
— Держава ніколи особливо не цікавилася культурою. Культура була навіть не на останньому плані. Сьогодні, на мій погляд, ті, хто керують культурою, не розуміють, що це таке, і що з цим робити. Чи треба бити в дзвони і шукати людей, які змогли б керувати культурою, чи взагалі міністерство — це якийсь апендицит, який треба видалити хірургічним шляхом?
— Вважаю, міністерство має бути, безумовно. Але ця інституція повинна будуватися на принципах сучасного менеджменту, якого нам дуже бракує. Успадковані від радянських часів функції міністерства — ідеологічне проектування, та обслуговування офіціозних потреб та урочистостей — це абсолютно не ті функції, які має виконувати міністерство. Немає усвідомлення того, що культура — це найважливіший капітал. Ми потенціал власної культури ще не використали і не усвідомили. І немає розуміння, що капіталовкладення у вигляді культурного продукту дасть за 10 — 15 років абсолютно нове покоління людей з трансформованою свідомістю. Завдання міністерства і взагалі держави, як на мене, відкрити можливості, не нав’язати, не запропонувати готовий хід, схему. І тут слід уголос говорити про кризу компетенцій у відповідних органах влади.
Впродовж пореволюційного року повільно розгортався процес радикальних змін культурної політики. Зокрема практикувалося залучення компетентних спеціалістів із різних галузей, які довели успішно впровадженими проектами свою фаховість. Для цього як раз міністерство і існує, як менеджерський осередок, в якому потужний пул менеджерів виступає комунікатором, а не суб’єктом, який спускає якусь програму вниз.
Проте держава так і не змогла сформулювати культурну програму, не був сформований проект культурного розвитку, те що ми називаємо стратегією. Час вимагає появи цієї стратегії, але в надрах яких кабінетів вона формується, ми не можемо зрозуміти. Потрібна система прозорого не тільки фінансування а й обміну інформацією. Комунікація пробуксовує, незрозумілим способом відбувається обіг інформації, що часом піддається профанації, бюрократичному знецінюванню. Завдання менеджменту культури — проявити низову ініціативу, побудувати соціальні ліфти. От вони саме поки що не працюють. Міністерство потрібне у вигляді установи, яка б пропонувала такі соціальні ліфти, зокрема й усередині власної структури, але насамперед через мережу культурних осередків.
— Ви нічого не чекаєте від держави, але спроможні самі діставати, акумулювати і розумно витрачати гроші. Але ми всі знаємо, що просто так це не робиться, тим паче що законодавча база не дає можливості прояву таких ініціатив. Як з цим справи?
— Існує ключова проблема в Україна — живучість бюрократії і її саморепродуктивність. Це абсолютно незрозуміла для мене механіка. Система асимілює всіх людей, які приходять туди одинично, повністю поглинає і робить їх частиною власного тіла. Ми маємо досягти в інституціях управління культурою критичної маси людей, які змогли б власною волею, волюнтаризмом змінити ту систему, яка є.
— Це романтизм?
— Так, але мені здається це можливим. Спостерігаю навколо, особливо після революції, сплеск неймовірно цікавих ідей, ініціатив. І мені здається, що зараз приходить покоління людей, які не мають страху. Це ще молодші за нас люди, яким 20 років, наприклад. І як гриби виросли всі ці стартапи впродовж останнього року, коли молоді люди не боячись колапсу держави, намагаються втілювати в життя свої ідеї. Відсутність страху — це для мене ознака нового покоління, і ще — включеність у міжнародні процеси, бо це люди, для яких не існує кордонів ні фізично, ні віртуально. Мені здається, що включення таких людей у державні інституції було б помічним. На жаль бачу, що люди не готові туди йти, бо мають упередження саме проти цієї незнищенної бюрократії. Мають бути утворені експертні центри випрацювання нових ідей і думок: настільки авторитетні, щоб влада змушена була з ними рахуватися, бо громадська думка за інших обставин вважала би ці інституції або скорумпованими, або заангажованими... Сподіваюсь, що найближчим часом з’являться кілька експертних осередків, що диктуватимуть, не будучи самі безпосередньо включеними в урядові програми (структури), випрацьовані знизу на рівні експертного середовища ідеї, формати і концепти.
— На Каннському фестивалі традиційно працював український стенд, де Центр Довженка не перший раз бере участь і, на мій погляд, представляє дуже достойну державу. І зараз є інтерес і цікавість світу до нас. Яким чином у Каннах використовувався цей інтерес і що ми представили кіноспільноті?
— Уперше в цьому році, на українському стенді БУЛО представлено більше незалежних проектів, фінансованих не державою, а приватним (меценатсько-грантовим) коштом. От я чотири роки вже туди їжджу, це перший рік, коли незалежних (недержавних) проектів буде так багато. Це свідчить про те, що суспільство може обійтися без держави. І це якраз найбільший вирок для держави та для урядових інституцій у тому вигляді в якому вони існують.
— І що, ніхто з держчиновників не з’явився там?
— Ні, звичайно, були, бо держава невеликі кошти все-таки дає на організацію павільйону. Але павільйон — це лише стіни. Він може стояти не наповнений нічим. А ми говоримо про унікальний кіноконтент, який представлено в рамках роботи павільйону та через який українське суспільство відрефлексувало події за останні півтора року. Наприклад, основною темою яка хвилювала всіх була вимога про звільнення Олега Сенцова. Його портрет, мова про нього йшла перед кожним переглядом і весь кіносвіт однозначно висловився з цього приводу.
Ми зараз спільно з Одеським кінофестивалем готуємо ретроспективу «Одеса в огні: окупація/визволення», в рамках якої будуть показані фільми, що висвітлюють період румунської окупації Одеси як з української, так і з румунської сторони. Ми представляємо цю ретроспективу як препарацію тоталітарних пропагандистських моделей. Бо існують радянська та румунська історіографічні моделі, та поряд — радянська та румунська кінематографічні рефлексії періоду окупації/визволення. Але немає української. Протягом Другої світової війни Румунія була країною, де відбувалося масове знищення єврейського населення. І тепер там переживають Голокост як національну драму, до якої румуни так чи інакше мають стосунок. Але ми стикаємося з тим, що Україна не здійснила історичної рефлексії, яка би переосмислювала період окупації не з позиції тоталітарної, а сучасної держави. Рефлексії, яка б мала дати відповідь на питання: жертвами чи суб’єктом насилля ми були в тій війні, чим було для Східної Європи радянське визволення, яке водночас обернулось на окупацією?
Це проблема, яка існує щодо дуже великої кількості періодів української історії, але, дякувати Богу, не для періоду останні півтора року, коли Україна демонструє волю до осмислення найновішої історії. І я думаю, що це величезний плюс, тому що Україна, українська культура отримує суб’єктність. Ми вперше говоримо власним голосом, аналізуємо, рефлектуємо нав’язані нам догми, починаємо думати. До цього часу, стосовно майже всіх українських періодів історії ми були об’єктами чужої пропаганди і маніпуляції.
«ВСЕ, ЩО МИ ЗАРАЗ ЕКСПОРТУЄМО — ЦЕ «КУЛЬТУРНА РУДА»
— А що саме представив Центр у Каннах?
— Ми представили наші старі фільми як окремий культурний продукт. Не просто як контент, а як поміщений у певний історичний, естетичний контекст, підданій суворій рефлексії та переосмисленню.
Я був на нараді у Мінкульті, де обговорювалося питання створення, Українського інституту, який займатиметься промоцією української культури за кордоном. На кшталт Польського, Чеського, Французького інститутів і т.д. І я був здивований, що на цій нараді не було жодного із успішних українських культурних менеджерів, крім директорів цих закордонних Інститутів — Чеського, Польського, Французького інститутів та Британської Ради. Їхній досвід безсумнівно корисний, але він все-таки народжувався в дещо інших обставинах, ніж наші. І ось я зауважив у рамках цієї дискусії, що непогано було б залучити й авторитетних українських менеджерів, ми багато б чогось цікавого від них почули.
Культуру можна промотувати лише як культурний продукт. І для того, щоб його створити, потрібен культурний менеджмент і культурне проектування. Бо все, чим ми зараз володіємо, що експортуємо — це «культурна руда»: хори, танцювальні колективи, писанкарство, ткацтво тощо. І цей експорт «руди» відрізняє нас від у культурному сенсі високотехнологічних націй. Директор Польського інституту Ева Фігель зокрема зазначила: «Місія Польського інституту — показувати як Польща змінилася впродовж останніх 25 років». Складається враження, що місія наших державних культурних інституцій — показувати як не змінилася українська культура впродовж останніх трьох тисяч років. І це основна проблема, бо сучасна культура від початку ХХ століття формується на принципах інновації. Щоб створити затребуваний культурний продукт, як всякий продукт із матеріалу, треба створити його обгортку, визначити цільову аудиторію, споживача, ціну, зрештою. Це не обов’язково кошти. Коли я кажу про ціну, я хочу розуміти чому французький глядач у Парижі, де відбувається тисяча подій водночас — у Луврі, Гран-Пале, в д’Орсе, має прийти на виставку українського митця або в український театр, тобто заплатити за це власним часом, який можна витратити на інші заходи? Цього усвідомлення у наших інституціях немає. Недостатньо, що ми — Україна і що у нас відбулася Революція.
«ДОКИ НЕ БУДУТЬ ЗМІНЕНІ ПРАВИЛА ГРИ, ЗСУВИ БУДУТЬ ДУЖЕ ПОВІЛЬНИМИ»
— У мене запитання про «Німі ночі», які, як я знаю, цього року переносяться вперше. Як вони будуть існувати? В якому форматі відбуватися? Вже другий рік поспіль, міністерство нічого не робить для Одеського знаного фестивалю — «Два дні, дві ночі». І можна перерахувати дуже багато різних інституцій, які не підтримуються взагалі державою. Що буде з «Німими ночами»?
— Держава (Держкіно) й цьогоріч підтримує «Німі ночі», фестиваль включено до плану заходів 2015 року. Проте зараз розгортається дискусія навколо цієї схеми формування планів заходів міністерств. Хто визначає і хто формує цей план заходів? Чому система фінансування не побудована на конкурсних засадах? Як визначається пріоритетність підтримки заходів? Це питання було адресовано, зокрема, й виконавчим продюсером Одеського кінофестивалю Юлією Сінкевич до керівників міністерства культури.
А щодо «Німих ночей», то здавалося, минулий рік був найскладнішим в історії існування фестивалю. Війна тільки розпочалася, але ще за інерцією вдалося провести доволі масштабний фестиваль. А цього року є дві причини через які він переноситься. Перша — це одвічний брак фінансування, а друга — це усвідомлення, що він має бути переосмислений, певним способом переформатований. Бо, по-перше, його первісне завдання — промоція українського кіно і українського авангарду, здебільшого в російськомовному регіоні потроху втрачає актуальність, тому що регіон значною мірою у політичному смислі українізувався. Отже, нам уже не треба здійснювати свого роду культурну диверсію, якою був фестиваль у перші роки. З іншого боку — брак фінансування призводить до економії, а відтак, до орієнтації здебільшого на українських музикантів, що також відповідає патріотичному піднесенню в Україні. Це і вимога часу, ми хочемо проаналізувати через українську музику не тільки українське, а й світове кіно. Зараз ми розуміємо, що аудиторія значно подорослішала і ми хочемо почути її запит.
— Але все ж таки це гроші...
— Як правило, приблизно третина бюджету фестивалю покривалася з держбюджету через Держкіно. Решта — через альтернативні джерела, зокрема національно-культурні центри в Україні — американське посольство, Чеський інститут, Польський інститут, Британська рада, які дуже активні в Україні. Підтримки українських незалежних культурних ініціатив культурними центрами — функція компенсаторна стосовно держави, яка мала б здійснювати пріоритетне фінансування таких міжкультурних проектів. Отже, держава втратила зараз монополію на культурний продукт, що дуже важливо для формування транскультурного діалогу в позаідеологічному полі. Це можна сприймати як ознаку слабкості держави, але насправді тут відкриваються великі можливості — особливо чутливість і здатність до діалогу.
— Я так розумію, що планів «громадье», вони не прості у виконанні, тому що вони не забезпечені, з одного боку законодавчою базою, з другого — тримаються на ентузіазмі?..
— На жаль, за останні півтора року не було здійснено так необхідної справжньої ревізії законодавчих основ. Інерція системи все ще дуже велика, що призводить до використання одвічної нашої стратегії «залатування» дірок і тріщин. Має бути здійснено фундаментальні законодавчі зміни. Не може державна інституція існувати без паритетного приватного партнерства. У нас зараз його немає, існують тільки форми обслуговування державного замовлення. Це корінь корупції і заангажованих рішень. Доки не будуть змінені правила гри, а вони мають бути максимально лібералізовані, доти в українській культурі зсуви будуть дуже повільними. Зараз основний консерваційний потенціал системи акумульовано в старих органах влади, чиї функції та місія не переосмислені. У сфері культури держава має забезпечувати на абсолютно прозорих засадах можливість реалізації будь-яких інноваційних ідей і проектів. У незалежності від їх вузько трактованої «патріотичності»...
— У патріотичності є патріотичність нормальна, яку переживає кожна нормальна людина. А є ура-партріотизм, який усе нищить...
— Є ритуали. І, на жаль, ритуалами, а це форма, підмінена суть багатьох питань, зокрема й забезпечення рівного доступу до культури підмінено ритуалом урочистості. Бюрократичні ритуали мають бути відкинуті, тому що в нашому випадку через них репродукується радянське минуле.
Держава за період незалежності сформувала нестерпні правили гра. Всі останніх 24 роки всі, хто працював у державній сфері корилися цим правилам. Революція дала приклад того, що результат може бути досягнуто якраз не покорою, а волею до змін. І оця от воля до змін подекуди гальмується дуже законсервованими державними структурами. Переосмислення, а потім і демонтаж старої системи має idee fix українського істеблішменту. Часом бюрократія спочатку нібито готова до змін, але потім у страху робить два кроки назад, вдаючись до імітації. Наше завдання — запобігти цьому.
