Початок кожного серпня опісля 1987-го — дні пам’яті Івана Миколайчука. Він помер після надтяжкої хвороби, 46-річний, Шевченколітній — бо відлетів у тому ж віці, що й великий національний пророк...
ОДКРИЛАСЬ БЕЗОДНЯ, АБО «ДОМУЧУЙТЕ КОГОСЬ ІНШОГО...»
Якраз днями побачив знамените полотно «Похорон Тараса Шевченка у Петербурзі». Заболіло серце, і нагадався чомусь похорон іншого письменника, Григіра Тютюнника, на Байковому. І те, як невтішно ридав Миколайчук побіля Григорової могили.
То був 1980-й, початок березня. Як грім з передвесняного неба: Григір Тютюнник наклав на себе руки. Ніби вінець 1970-х — десятиліття, коли влада послідовно викачувала кисень із суспільної атмосфери (чим скінчилось — надто відомо: Чорнобилем і розпадом імперії). «Домучуйте когось іншого...» — написав Григір, задихаючись від болю і неможливістю щось змінити в житті України.
Саме тоді життя і почало змінюватись — уже за дев’ять з половиною років на перепоховання в Києві Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого на вулиці Києва вийшло 90 тисяч українців. Суджу по собі, по своєму поколінню (входили у велике життя на рубежі 1960—1970-х): може вперше ми по-справжньому усвідомили, що поруч нас жили і живуть люди, готові віддати своє життя за Україну.
Люди, філософія яких є жертовною: за Україну готові покласти своє життя. Люди, які вважають: коли я не стану і не повстану, то хто ж? Про них ми колись писали шкільні твори з літератури, тільки вважали, що їхнє існування суто словесне, словами починається — словами й закінчується. А тут ми почали розуміти Шевченкове «Я так її, я так її люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого бога, За неї душу погублю». Бо погибіль України — це твоя власна погибіль, смерть тебе і твоєї родини — втрата самості, перетворення на щось амебно-безформенне...
ФОТО З АРХІВУ СЕРГІЯ ТРИМБАЧА
Самогубство Григора Тютюнника — це був протест проти тієї самої безформенності і втрати самості. Чомусь видається, що Миколайчук саме так і прочитав цю трагічну колізію. Бо стоячи біля розритої Григорової могили він ридав так, як не плачуть чоловіки. Я підійшов і стояв поруч, зрештою, навіть узяв його за руку, просячи не плакати і не надривати серце — бо навіть лячно зробилося...
АПОКАЛІПТИЧНІ СТРАХИ ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА
Не забуваймо, Миколайчук народився в середині червня 1941-го. Перші враження про світ — це війна, а потому перші повоєнні роки. Прийнято думати, що після війни панувало оптимістичне сприйняття реалій. Одначе ж не випадково у 1940—1950-ті надзвичайно впливовою філософською течією в Європі був екзистенціалізм, де існування окремо взятої людини покладено в основу. Страх — одна з основних категорій тут, він виникає з нічого, з таїни буття, і зависає над людиною у вигляді такої собі невідворотної сокири, яка рано чи пізно, мусить упасти на твою голову (ця колізія і виникає уже з перших кадрів фільму «Тіні забутих предків» — сокира гучить і попереджає, страх формує знання про самого себе і про свою смерть). Уже тут постала перед молодим актором смерть — як виклик і як неминущість. Бо ось же, ось вона, смерть твоя, і питання в тому лишень, чи знищує вона тебе тотально, разом із душею і її обладунками, чи удар буде «точковим»?
Колись Олександр Довженко сказав, відповідаючи на кпини щодо епізоду з фільму «Арсенал», де мати стоїть біля розритої могили сина, про загибель якого вона не могла знати: «Мати завжди стоїть біля могили свого сина...». Є страх материнський, батьківський, є страх синівський: ми завжди боїмось за свою матір. За батька. Миколайчук — мені видається — завжди стояв біля могили України; страх втратити її багато в чому визначав його творчу і громадянську поведінку. То був апокаліптичний страх — він успадкував його від Тараса Шевченка, в образ якого (у фільмі «Сон» Володимира Денисенка) він вжився, увійшов ще 22-літнім.
«Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі», — ось він, той Шевченків страх, що підморожував його душу. А найстрашніше: «Сини твої тебе уб’ють...». І молитва: «Воскресни, мамо! І вернися в світлицю-хату, опочий, Бо ти занадто вже втомилась...» («Осія. Глава ХІУ. Подражаніє»).
Цей же страх жив у Довженкові («Україна в огні» і «Щоденник» найпромовистіші його вияви). Отак він перейшов до Івана Миколайчука
Страх перейшов і жив собі. Як протидіяти йому? А перемогти ті страхи в самому собі передовсім. «Перемогти треба, — говорив колись Миколайчук критику Людмилі Лемешевій, — не зовнішній світ, а себе, власну слабкість. Однак коли людина нарешті «оволодіває матеріалом», вона стає внутрішньо вільною, і світові доводиться з цим рахуватися, адже така людина більше нічого не боїться, навіть смерті. У кожному своєму героєві я й шукаю його біль, духовну перемогу над собою, хай навіть ціною смерті».
І МЕРТВИЙ, І ЖИВИЙ, І НЕНАРОДЖЕНИЙ...
А все ж про страх загибелі України... Чи включає та загибель і смерть народу? Народу, в якого стільки «криводушія» і стільки поклонів неправді... Стільки, що матір-Україна «аж надто вже стомилась Гріхи синовнії несучи». І заклик Шевченків до Матері: «Прорци своїм лукавим чадам, Що пропадуть вони, лихі...».
Питання... Ну, чоловік помирає — то таке: падає зерня в ріллю то й проросте. А коли народ? Та ж ні — він безсмертний. Так принаймні завжди глаголили народники, і навіть їх нещирі й лукаві нащадки-популісти. Однак народ це ще й субстанція тотальна, вона чавить усе, що виділяється-вибивається з колективістських матриць.
Народ це щось двоїсте — з одного боку хранитель традиції і своєї самості, а з другого боку будь-який індивідуальний прояв у своєму організмі сприймається ним вороже — із сигналом SOS. Власне, фільм «Тіні...» про що? А про те, що той, хто прагне вислизнути з-під опіки патріархального народного колективу приречений на загибель, багато в чому містичну (й Іван Палійчук, і його кохана Марічка у виконанні Лариси Кадочникової, порушили неписані закони патріархату й відтак над ними вже не сяє охоронна грамота колективу).
Парадокс: у радянському кіно центральний сюжет у чомусь подібний — про те, як індивідум посмів, наважився «одірватися від колектива». А це ніззя, це карається перевихованням, колектив (народ!) — це святе. Там ще релігійна складова: у комуністичній релігії є пророки, люди месійного крою — їм можна щось більше, бо ж вони ведуть нарід у світлу будущину. Ліва ідеологія вибудувана на тій святості персонажів, які за народ кладуть життя. Бо тут народ — богоборець, він проти несправедливості, проти того, що якісь одинаки-буржуїни виділяються і привласнюють собі більше, аніж можуть потягти на той світ.
А все ж нікуди подітись — свій народ треба любити. Легко сказати, а як любити людей, що так не поважають, незрідка, самих себе? Стільки закликів до нього і молитовного: народе, прокинься! А у відповідь мовчанка — «бо благоденствує» той народ, під лукавим наглядом царедворців усіх мастей. Або, що точніше, навчився «ізображать» те, що треба. Хохла простакуватого, якому все «без разниці». Потрібен ключ до незрідка наглухо закритої, замурованої народної душі. Навченої гірким досвідом багатолітнього рабства і холопської зневаги.
Миколайчук не просто любив народ, його слово і його мистецтво. Він жив ним. Він чув його, умів здобуватись на контакт. Не сварити, не давати нагінку, зайнявши доволі традиційну для українських інтелектуалів позу місіонера, а чи й месії. У своєму режисерському дебюті, «Вавилоні ХХ», зіткнув, у діалозі, комуністичну утопію і погляд на неї власне народу. Й утопія зробилась смішною й дикуватою. Окрім того, у фільмі сказано щось дуже правдиве і про месіонерів-більшовиків, в ментальності яких бачити в народі лишень біомасу, пластилін, з якого ліплять «нужних партіі» ідеологічних монстриків.
Сам Миколайчук зіграв у «Вавилоні ХХ» — можна і так сказати — самого себе, в подобі сільського філософа Фабіана (у парі з однойменним цапом). Багато в чому традиційне протиставлення мрійника, одірваного від реалій, і натовпу, не годного і не згодного на жодні переміни. Хай живе отой темний і загадковий космос народної душі — а там побачимо, як воно і що...
І є у «Вавилоні ХХ» епізод смерті Поета (в цій ролі Анатолій Хостікоєв). Фабіан-Миколайчук повільно проказує: «Коли поет помирає, з ним помирає щось таке, що не кожний може побачити...». І скільки ж тих смертей у фільмі. Фабіан, закопуючи могилу з прахом чергового небіжчика, викопує нову яму для ще одного презентанта народного тіла, народної душі. Своєрідна форма вічної безперервності...
Як справжній митець, Іван Миколайчук продовжує ставити перед нами нові й нові питання щодо нас самих, рожденних і нерожденних.
