«Для мене Верді є найулюбленішим композитором. Для вокаліста мати його твори в своєму репертуарі — найвищий професіоналізм. Артист показує, наскільки широкий діапазон його голосу, насиченість, тембр не лише в «форте», але і в «піанісімо», і в «меццо-воче». Я виконую практично всі опери Верді: «Ріголетто», «Травіату», «Аїду» і «Набукко», якого в Україні наш театр зумів поставити першим. Адже не секрет, що за часів радянської влади релігійна, а тим більше єврейська тема нібито і була, а насправді як і не була. Кілька разів з’являлася ідея взятися за оперу, але пробити відсталість тогочасних чиновників ми не могли. Ніякі аргументи про те, що «Набукко» — одна з перлин творчості Джузеппе Верді, їх не переконували. Тому тільки в 93-му керівництво нашого театру змогло запросити режисера з Франції П’єр-Жан Валентина і доручити йому здійснити цю постановку. Мені дуже приємно, що спектакль до вподоби публіцi. У ньому є де розвернутися, показати, на що здатні хористи і солісти. У трактуванні режисера ми намагалися розкрити не тільки історичний, а й філософський пласт цієї опери. Мені пощастило брати участь у різних постановках. Наприклад, у Югославії я в’їжджав у храм Соломона на коні і, як справжній варвар, крушив святиню. На своєму віку мені доводилося бачити різне трактування цієї опери. Серед останніх успіхів я вважаю постановку львів’ян, яку вони показували осінню минулого року на нашій сцені. Які там прекрасні декорації, костюми — робота художників вище всякої похвали. Ставив спектакль італійський режисер, який тонко відчуває вердієвську музику.
Оригінальні постановки були в ПАР. На початку 90-х років я працював там за трьома контрактами, виконуючи «Аїду», «Ріголетто» та «Сільську честь» в Преторії та Йоганнесбурзі. Мене вразив театр у Преторії, де одночасно в спектаклях були задіяні чотири сцени в різних ярусах. Декорації були не тільки красивими, але й миттєво змiнювалися. У спектаклі «Ріголетто» у нас був інтернаціональний спектакль — солісти з Швейцарії, а диригент — італієць. Особливо незвичайною вийшла «Аїда». Для участі в спектаклі були задіяні живі леви, коні, в масових сценах брали участь тубільці племені Зулу. Я виконував роль ефіопського царя Амонасро, батька Аїди. На мені — темний грим, сива перука, і в ній я був схожий на негра. Може бути, саме тому місцеві жителі прийняли мене за свого і в перерві із задоволенням фотографувалися, намагалися доторкнутися, розпитували звідки я родом і дуже дивувалися, дізнавшись, що я білий.
Образ Ріголетто вимагає колосальної самовіддачі. Крім складних вокальних партій, треба розкрити непростий характер придворного блазня, який з одного боку смішить свого пана, а з іншою — люто його ненавидить. У опері «Травіата» я граю роль батька Альфреда. Вона невелика, але ключова. Ви знаєте, я щасливий, що моя професія дозволяє на сцені переживати різні життя і обставини, торкаючись прекрасної музики. Миті істинного щастя відбуваються на сцені. ***
Зараз в багатьох театрах світу стало модним ставити класичні опери в сучасному аранжуванні. Мені це не дуже подобається. Хочете новенького — напишіть власний твір, але не знущайтеся над шедевром. Фактично, всі авангардні постановки нецікаві, провальні. І лише одиниці з них мають право на подальше життя. Коли я ще працював в Одеському оперному театрі, мене запросили в Голландію для участі в постановці «Євгенія Онєгіна». Режисер вирішив поекспериментувати і запропонував в сцені дуелі Ленського і Онєгіна, щоб співаки виїжджали на моторолерах. І це в одній iз ключових психологічних сцен, яка повинна впливати на слухача, зачіпати струни їх душі, а в залі виникав недоречний сміх. Тому я відмовився.
***
Для вокаліста дуже важливо бути в хорошій фізичній формі. Для мене кумиром iз юності був естонський співак-баритон Тіт Куузік. Я з ним виступав ще будучи студентом. Він співав партію Ріголетто, а я — Марулло. Тодi йому було 66 років, а співав фантастично. За два дні він уже співав у «Трубадурі» графа де Луна. Для мене Куузік — еталон артиста. У 75 років, вже сидячи в кріслі (оскільки боліли ноги), він дав сольний концерт. Це було чудо! Не всякі молоді співаки могли б похвастатися подібним вокалом. Він поєднував не лише природні дані, але й багату техніку. Саме після цього я для себе вирішив, що голосом буду займатися постійно і правильно підбирати репертуар. Принадно молодому баритону взятися, наприклад, за партію Ріголетто, але після цього можна розпрощатися з кар’єрою. Голос повинен поступово міцніти і його треба відповідно навантажувати. Я стаю старшим, і мій голос стає кращим. З віком інакше ставишся до своєї професії, і в кожній партії намагаєшся розкрити образ всіма засобами, що є в арсеналі: артистизмом і вокальною технікою. Мені дуже пощастило з педагогами. Я вчився у Белли Руденко, Зої Христич. До речі, Ольга Миколаївна Благовідова, народна артистка України, професор — єдиний педагог у колишньому Радянському Союзі, в якого на конкурсі ім. Чайковського три студенти завоювали перші премії: Микола Огреніч (1970 р.), через чотири роки я, будучи другокурсником, отримав золоту медаль, в 1978 — Людмила Сенчук, солістка Великого театру. У Одесі я займався педагогічною діяльністю, але після переходу на роботу в Київську оперу переключився тільки на сцену. Хоча і писав заяву, оскільки хотів викладати. Але воно досі лежить десь під сукном. Я не особливо переживаю, оскільки поки є голос — буду співати, а там час покаже».
ДОВІДКА «ДНЯ»
Пономаренко Іван Вікторович, народний артист України, баритон. Народився 11 листопада 1945 року в селі Каліновка Миколаївської області. Закінчив Одеську консерваторію, з 1974 року — соліст Одеського театру опери і балету, з 1981 — Національної опери України. Партії: Євгеній Онєгін («Євгеній Онєгін» Чайковського), Грязной («Царева наречена» Римського- Корсакова), Остап («Тарас Бульба» Лисенка), Набукко («Набукко» Верді), Ріголетто («Ріголетто» Верді), Жорж Жермон (Травіата» Верді), Амонасро («Аїда» Верді).
