У пантеоні доби української козаччини за якого гетьмана чи запорізького ватажка не візьмися — все тобі сценічний герой. Десятки драм і трагедій написано про Дмитра Вишневецького, Петра Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепу. Є серед цього драматургічного скарбу текст і про кошового отамана Івана Сірка — віршована трагедія не надто видатного українського драматурга Спиридона Черкасенка «Про що тирса шелестіла...» Поставлена Миколою Садовським на сцені власного театру в Києві восени 1916 року, вона мала надзвичайний глядацький успіх: звучав хор Кирила Стеценка «Гей, не тумани з моря», пісню «Ой, чого ти, дубе, на яр похилився» виводив Сірко — Микола Садовський, сценічні персонажі, гарненько умостившись, утворювали точну копію картини Іллі Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», а роль Сіркового сина Романа зірково зіграв молодий Лесь Курбас...
Творче свербіння до театрального переписування неймовірно захоплюючої, заплутаної і неоднозначної вітчизняної історії, зрозуміла річ, не залишає митців і сьогодні. Після десятка різних гетьманів, представлених на кону протягом останньої театральної п’ятирічки, вітчизняний театр в особі Національного театру ім. І. Франка, а саме режисера і драматурга Ігоря Афанасьєва, узявся до сценічного тлумачення постаті Івана Сірка — одного з найсуперечливіших і найтрагічніших українських героїв ХVІІ сторіччя.
Відомий як постановник на франківській сцені «кольорового» «Ревізора» та шансону по-київські «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ігор Афанасьєв написав російською мовою авантюрну повість про Сірка. Інші автори переклали, і всі разом, включаючи композитора Анатолія Карпенка, художника-постановника Сергія Якутовича, балетмейстерів Володимира Дебелого і Ольгу Семьошкіну та багатьох інших, адаптували її до сцени. Так от і вийшов національний театральний продукт — спектакль «Урус-Шайтан. Байки про Сірка — кошового отамана, шевальє д’Артаньяна і турецького султана», тривалістю більш як три години, з півсотнею дійових осіб плюс масовка, з цирковими трюками, народними танцями і естрадними піснями...
Як не дивно, тривалість, об’ємність і наповненість цієї вистави стають найсуттєвішими чинниками її сприйняття. Вона ж бо нагадує довжелезну палицю-піку, на яку, добре не розбираючи, нанизують усе підряд, їстівне і неїстівне: м’ясо, рибу, овочі, птицю, гадів усяких (змій та жаб), шматки хліба, щось солоденьке, приправляють сіллю й перцем, поливають молоком, посипають порохом і смажать. Вживати це можна, але смакувати буде по-різному — дивлячись за який кусень вхопишся, хоча й серед публіки Театру ім. І.Франка багато любителів екзотичної їжі. Ця вся снайдерсова розкіш наповнює нововідкриту Ігорем Афанасьєвим міфологему життя Івана Сірка, як кажуть, від діда-прадіда, тобто часу їхнього парубкування і аж до 1812 року, коли мощі українського козака рятували Москву від Наполеонівської навали.
Як і годиться міфу, він починається з фантастичного переказу про білу вовчицю, вовченя і хлоп’я — українського варіанту легенди про Ромула й Рема або Мауглі. Але, наперекір усталеному способу сценічної презентації міфів, події тут не відтворюються через вчинки героїв, а переповідаються та ілюструються. Спочатку про них натхненно і патетично розказує сам Іван Сірко у зрілому віці — Володимир Нечепоренко, потім естафету підхоплює хтось інший, і так майже до фіналу. У жодному разі це не спогади чи рефлексії героя, а такий собі мозаїчно представлений епос — балада розкладена на різні голоси й зорові образи. І якщо сіроманця, з яким грається малий Сірко (Іван Залуський), позначено єдиною прикметою — шматком хутра, то далі кількість окремих візуальних емблем кохання, звитяги, поразки, відчаю й т. ін. небезпечно множиться. У якийсь момент їх стає надто багато для прояснення чогось одного важливого, і, водночас, це нагромадження не з’ясовує цілого — химерної Сіркової долі й трагічної слави на тлі катастрофічного українського розбрату.
Допоки засилля режисерської винахідливості не переводить спектакль у жанр довільної прогулянки парком історичних фігур і легенд, він міцно тримається купи і заворожує енергією козацької свободи й непокори. Чільний тут козак Шило — справжній самурай, що навчав Сірка військовим хитрощам, роль його виконує іронічний великоокий Василь Баша. Як і колись у бароковому спектаклі-притчі франківців «Букварі миру», він грає стримано, наче священнодійствує, слова промовляє стиха, мало не шепоче, ступає обережно, сторожко, весь у напрузі, тремтить мов тятива і світиться внутрішнім світлом. Під наглядом мудрого Шила хлопець-розбишака виростає й мужніє, і ось уже на сцені, що мріє туманом-димом, постає спритний і непереборний у двобої Сірко-юнак, чия роль випала акторові виняткової фізичної пластичності Олександрові Форманчуку.
Людина-звір Сірко-Форманчук, тіло якого легко перекидається — аж дух захоплює — на одну із рухомих фурок-п’єдесталів, що проглядаються в глибині кону, а власне на коня, також отримує потужну підтримку від партнерів по сцені. Він грає в команді молодих козаків-бешкетників Ілька (Дмитро Рибалевський), Семена (Олександр Печериця), Сильвестра (Дмитро Завадський) та Назара (Віталій Ковтун), серед яких перші двоє виокремлюються цупкою характерністю і жвавістю. Акторський квінтет працює злагоджено і гармонійно: б’ються на шаблюках, глузують один над одним, танцюють польку, а життєвої достовірності їхньому молодечому козакуванню додає те, на що сподівалися як на безпрограшний козир постави — костюми від Сергія Якутовича. Вийшло все як і задумувалось: правдиві нестримні й пристрасні козаки вдягнені у грубого полотна сорочки, сірі шаровари, шкіряні коричневі чоботи і високі пояса-портупеї.
Але якщо для художника-постановника кольорова гама — це визначення буття, то для режисера барви — це емблеми емоцій та настрою. Вставний епізод із красунею Галею, танцюючою мов одаліска на п’єдесталі (Анжеліка Савченко), вбраною у щось яскраво-червоне шифонове-летюче і зовсім не автентичне, яку козаки «підманули» й т. ін., свідчить, що художній історизм панує у цій виставі далеко не завжди. Власне, називаючи свій твір «байками», Афанасьєв налаштовував глядачів, що дійство уповні може «перенапружуватись» від його фантазії, як, наприклад, під час трюкового польоту Сірка з нареченою, чиє ім’я для нас історія не зберегла. Від такого губиться навіть дар мови, історію припиняють розказувати, принаймні, коментар зникає, і Сірко-Форманчук із героя міфу перетворюється в справжнього героїчного актора, який разом із партнеркою може бути повітряним гімнастом.
Коли ж оповідь відновиться і йтиметься, наприклад, про Сірка-кондотьєра, найманця французького короля під час Тридцятилітньої війни, який разом із козаками хитрощами відбив у іспанців фортецю Дюнкерк, коментар д’Артаньяна (Анатолій Гнатюк) звучатиме як грайлива необов’язкова оповідка військового побратима, а не розповідь про загадкового українського сміливця. І чим більше надалі виникатиме історичних подробиць, доданих режисером для переконливості вчинків українського звитяжця, тим швидше руйнуватиметься міф про Сірка. Уведені в другу частину вистави конкретно-історичні, портретні постаті російського царя Олексія Романова, Пітіріма, князя Олексія Трубецького, не кажучи вже про Кутузова чи Наполеона, ще й достовірно костюмованих, зі стилістикою героїчного українського міфу об’єднуються хіба що пародійно. А всерйоз розігрувати наполеонівський епізод, під час якого Сірковою правицею рятують від французів, яким він щиро допомагав, російську столицю, де його колись підступно ув’язнили, — значить позбавляти міфологічного героя найістотнішого — пам’яті.
Маскарадного присмаку дійству додають ще й численні танці — точна копія гопаків Павла Вірського та Анатолія Кривохижі, і «музика для синтезатора» Анатолія Карпенка. Під цей дансингово-співочий супровід легенда про Івана Сірка, якою таємничо починалася вистава, поступово стискається до переказів-нісенітниць і ближче до фіналу стає попсовим гаслом у вигляді естрадної пісні, виконаної співачкою Жанною Боднарук. Так Сірко міфологічний, реальний і театральний, чиї три іпостасі поєднано на якийсь час режисерським задумом і волею, програє історії й театру, хоча за життя ніби жодної битви не програвав.
Театральна химера ось уже яке століття полює за українськими гетьманами, отаманами й простими козаками. Треба ж із чогось було плести європейцям та американцям сюжети для романтичних і авантюрних драм, а українцям будувати свій національно-патріотичний театр. Підтримувати ці благородні традиції начебто й непогано, але, схоже, у театральному осмислені свого минулого ми весь час із криками «гей!» кружляємо зачарованим колом. Мов самі із собою граємо в піжмурки, і мріємо, що якось воно вийде на краще.
