Українці є чемпіонами у творенні скам’янілостей, казав мені якось один погано вдягнений, але добре мислячий чоловік, маючи на увазі передусім патологічну схильність нашого співучого племені до щедрого розливання ювілейного єлею. Схильність, як на мене, з явно некрофільським душком. Пригадую іронічну розповідь знайомої франківчанки про давнє святкування ювілею Ліни Костенко у славному Станіславі. Усе там було. І гілочка калини, і великий портрет, прикрашений рушниками, і безліч разів всує згадане в стандартно-патетичних промовах про значення поетеси та її внесок у національну літературу слово «Україна». Словом, увесь джентльменський набір ювілейної нудьги та сотні разів пережованої словесної вати. Не було там лише самої авторки, чия відсутність і надала «мєропріятію» некрофільського духу та отої скам’янілості, про яку говорив мій приятель і якій, зрештою, повинен опиратися будь-який націлений на діяльне життя чоловік. Словом, сталося те, чого так боявся Гоголь. Бути похованим живцем, якого вам ще кошмару? Некрофільський порив нинішньої української публіки спрямований передусім на ще живих, але застиглих у своїй сканонізованості постатей. Музей воскових фігур щодня поповнюється новими персонажами, покликаними імітувати життя, створювати його ілюзію. Щоправда, фантазія цих мутантів не сягає далі публічного перетирання колосків на колгоспних ланах або ж багатозначних, сповнених гидотного пафосу фраз. Усе це з обличчями мучеників за віру. Себто знову, згідно з фромівською формулою некрофілії, відбувається домінування форми над змістом, бутафорії над суттю. Еполети новоспечених «каліфів на годину» прямо асоціюються з бахромою та китицями катафалку. «Він помер і тут же розплющив очі, але то був погляд уже мертвої людини».
Четвер, 9 січня
