Завершення — початок див. «День», 28.05.20
У першій частині цього огляду я написав про 20 гуртів — здебільшого відомих, існуючих не один рік. Далі мова піде про 19 гуртів, про які я не знав чи давно не чув.
Де решта 55? Хоч я одразу проголосив суб’єктивізм головним знаряддям відбору, спробую все ж пояснити.
Рок і пов’язані з ним жанри існують уже понад 60 років. Усі засоби вираження тут використані багаторазово. Нічого принципово нового нема, але є дуже цікаві рекомбінації. Тож єдине, що важить для мене — свіжість авторської подачі; байдуже, чи це стосується власне музичної частини, чи ще й сценічного дійства. На мою думку, повторюся.
ТЯЖЕЛЯК
До важкого року, металу я завжди був байдужий, хоч у 1980-х — на початку 1990-х слухав доволі багато. Вийшовши нині за межі зони комфорту, виявив, що «тяжеляк» неймовірно змінився і що наша металева сцена досягла цілком західного рівня.
Наприклад, очолювана братами Віктором (вокал, цимбали, клавішні) та Анатолієм ЖАЛНІНИМИ (гітара) «Мотанка» постала 2015 р. у Луцьку, а вже 2018-го перемогла в битві гуртів Metal Battle на найбільшому в світі тематичному фестивалі Wacken Open Air. У грудні того ж року цей творчий гурт підписав контракт з впливовим міжнародним метал-лейблом Napalm Records (Австрія), де 7 червня 2019 р. випустили дебютний альбом.
«Мотанка» працює з дуже різними елементами: пісні українською та англійською, легкі, повітряні шматки чистого ембієнту й оглушливий натиск, горловий спів та несамовите гарчання, цимбальні вступи й гітарні обвали. Сума — несуперечлива й захоплива. Ще важить ідеологія — чітко патріотична. Разом з народною міфологією та містикою одна із наскрізних тем «Мотанки» — національні катастрофи («Ворог», «Верба»). Руни й дохристиянське язичництво — неодмінний елемент естетики. На щастя, без крайнощів.
Під час карантину Жалніни дали акустичний концерт. Віктор планує випускати «тихий» матеріал: електронний ембієнт та акустичні балади, деякі номери планує записати з оркестром.
Інші підопічні Napalm Records — кияни Stoned Jesus (засновані 2009 р. як монопроєкт, учасники фестивалю Hellfest-2016) являють собою протилежність «Мотанці» в різних моментах. Жалніни — музичні націоналісти, Stoned Jesus — англомовні космополіти, в перших у пошані традиційні цінності — у других чого варта вже сама назва: «каменований» чи навіть «обкурений (двозначне слово stoned) Ісус»; у «Мотанки» багато експериментів з акомпанементом і вокалом — у Stoned Jesus мінімум інструментів — гітара й вокал (Ігор СИДОРЕНКО), бас (Сергій СЛЮСАР), барабани (Дмитро ЗІНЧЕНКО). Однак такого мінімального складу цілком досить.
Їхній стиль називають progressive stoner rock — так, stoner саме тому, що припускає вживання психоактивних речовин для натхнення. Якщо вдаватися до ризикованих порівнянь, то ритмічно Stoned Jesus нагадують тривимірний килим, сплетений зі складних візерунків, а назагал вони викликають потрібні вібрації в гіпівській частині моєї душі — бо їхня закручена, повна гітарних соло та філософічних текстів музика здається пророслою прямісінько із 1970-х ба навіть 1960-х.
Івано-Франківський квартет з 20-річною історією «Карна», як і «Мотанка», шанує традиційні інструменти й мелодії, що вичерпно сформульовано назвою їхнього останнього альбому «Гуцул-метал». Причому Олексій ЯРОШ (вокаліст) з компанією взяли не тільки карпатський інструментал із сопілками включно, а й гуцульську життєрадісність. «Party на Прикарпатті» зі звертаннями до «чортів волохатих» — справжня музична гумореска, під яку ноги самі йдуть у танок. Але й лірики в них є трохи, й пафосу суто рокерського («Вітролом»), що з емоційним голосом Яроша звучить нефальшиво.
У кого патетики з перебором, ще й з оперним вокалом, то це в I Miss My Death («Я сумую за моєю смертю»). Грають симфонічний метал, а красуня Олена КРИВОВ’ЯЗ вивищує над гуркотливим пеклом своє колоратурне сопрано, опонуючи демонічному хрипуну Сергію КРИВОВ’ЯЗУ. Є у складі й скрипки — звісно, в якості доповнення до гітар-барабанів. Усе дуже, аж дуже серйозно та видовищно.
Так само ефектні й Ethereal Riffian (Київ). Це теж стоунер — тобто оновлене гіпацтво, прошите металевою арматурою, — але поєднання ще феєричніше: східна езотерика, третє око, просвітлення й далі за списком. На їхній сторінці написано: «Діяльність Ethereal Riffian має дві основні цілі: створити нетрадиційну музику... і пролити світло на існування тоншої площини, закони якої, якщо їх правильно зрозуміти, можуть допомогти сприймати реальність на більш глибокому рівні. Приєднуйтесь до нас, якщо ви готові до посередництва між двома світами». Чи відкриваються потрібні чакри після прослуховування останнього альбому Ethereal Riffian «Легенди» — невідомо, але слухати варто.
На жаль, стало відомо з останніх повідомлень, гурт переведено на тонший план, тож у фізичному світі він наразі припинив своє існування.
Мабуть, найпохмуріший звір у цьому бестіарії — харківський Soom. Вони змішують тяжеляк, психоделію, флейти, скрипки, полонини, мавок, чугайстрів, дешеві наркотики, панельні будинки. Головний герой їхнього останнього альбому «Джєбарс» — молодий чоловік у зміненому стані свідомості, який іде вулицями Харкова за черговою дозою й бачить отих мавок, мольфарів та чугайстрів, які теж у свою чергу не цураються допінгів.
Та й сама музика — повільна, страшнувата або п’яно-кульгава, з брудним звуком, готова проекція свідомості, що плентається крізь буття, не в змозі з тим буттям розібратися... Така собі новітня українська казка, міфопоезія панельних кварталів. Може подобатися, може ні, але це насправді таки дуже українська продукція — одним словом, подивись у воду на свою вроду.
ГУМОРИСТИ
Те, що наш «музон» завжди був веселішим за решту республік імперії, — факт. Є банди, в яких веселощі — радше одна з рис, а є гумористи в чистому вигляді. Про львів’ян Joryj Kloc та рівненців Ot Vinta! я чув і раніше, але придивився лише тепер. Сміявся. Улюбленці телешоу Joryj Kloc ідентифікуються то як турбо-фолк, то як «козацький брейк?біт», то як «обрядовий гіп-гоп дайбоже-етно-чорт» — одним словом, функціонують стрімко й ненудно за допомогою барабанів, гітари, альта й колісної ліри. Кожен їхній виступ — міні-спектакль. Ot Vinta! — не менші артисти; їхні куплети «Накурила баба журавля» — це вірусна зараза, яка в’їдається в мозок раз і назавжди, а вони самі, в жовтих шортиках, з зубодробильними кантрі й рокабілі, дотепні будь-де: хоч на тлі «Беркуту» під час Майдану, хоч на пасовиську, граючи AC/DC з оркестром корів, — і, здається, сміятимуться навіть за кілька секунд до зіткнення Землі з астероїдом.
А ось «Бетон» — стопудове відкриття. Досі не можу отямитись. Виглядає це таким чином: сидять у гаражі троє мужиків (звати самородків Бодя, Гулич та Жолоб) у чорних футболках і грають лютий панк-рок. І грішними голосами співають: «Ти по помитому пішов!» або «Вася, ти за*бав!!!». У першому разі ламентація й обіцянки страшних кар адресовані саме тому негідникові, котрий пішов по помитому, так що «моє відро зламає тобі ребро», а Вася (це не просто пісня, до речі, це «Сага про майстра» — не більше й не менше) справді прошпетився, бо фарбує казна-як, і плитку кладе криво, і за це йому прокляття на віки. Але трапляються ще гірші випадки, скажімо, «Застрягла нога-а-а-а!!!» — під час пограбування якогось складу, коли вже спішить міліція, а ліричний герой не може втекти.
Я ж кажу: уміємо веселитися в будь-яких ситуаціях.
(МІЖ)НАРОДНІ ТАНЦІ
Пристосувати етнічну музику для танцювальних вечірок — справа не нова. Питання, як завжди, в балансі: щоби таке креольство не зашкодило ні танцям, ні фольклору.
Нижче — два зразки, на мою думку, блискучі в рівновазі.
Назву Shanti People я регулярно бачив на афішах, але розкуштував лише тепер. Прийом у них очевидний, але виконаний як слід: акомпанемент — електронна танцювальна музика (EDM), вокал — ведичні гімни, тобто, по суті, індуїстські молитви санскритом і хінді. Співачка Наталія «Ума Деві» не просто має хороший голос, не просто вміє передавати всі необхідні модуляції — вона відчуває цей матеріал, знає, що означає кожне слово. З ритмом — що для танців головне — теж порядок. На виступах Shanti People енергетика — колосальна. На танцях не зупиняються — грають мантри в більш традиційному форматі, з ситаром, під їхню музику можна не просто рухатись, а й цілком зосереджено медитувати. Тобто повторюється (за всієї несхожості) прецедент DakhaBraha: Shanti People також підійшли до справи з повагою до традиції, але й творчо сміливо. Як наслідок — у самій Індії успіх шалений.
ГУРТ SHANTI PEOPLE
Go-A перемогли у відборі на «Євробачення». Оскільки самого «Євробачення» не відбулося, цим моя обізнаність щодо них і обмежилася.
Послухав — порадів. Усе в них так, як має бути. Починаючи з того, що засновника звати Тарас ШЕВЧЕНКО, й закінчуючи тим, що їх у Росії після перемоги у відборі охрестили клятими фашистами, бо їхні костюми червоно-чорні, а з літери «А» починається, як усі знають, ім’я Адольф. Це повний абсурд бодай тому, що Go-A — переконані музичні космополіти. Майже всі учасники, разом з Катериною ПАВЛЕНКО, раніше грали у важких гуртах; крім сопілок та електрогітар, тут ще й австралійський діджериду, й африканські барабани. Щільний звук, потужний біт — якщо це музика для ніг, то дуже якісна. «Соловей», якого вони таки повезуть на «Євробачення» наступного року, проспіваний настільки автентичним голосом, наскільки це можливо, а сама Катерина у своєму червоно-чорному примудрилася бути схожою на Трініті з «Матриці», що принесло їй додаткові симпатії від закордонних слухачів.
ЗЛІСТЬ
Гіп-гоп-гуртів у навалі назв, влаштованій мені любими друзями, набралося шість чи сім, причому різних поколінь. Я до мистецтва читки під музику — з респектом, але нічого не змушувало підстрибнути в кріслі, доки не дійшло до «Тулим».
«Тулим» — київський дует під псевдами KyLЯ та DMNT у жанрі, який можна назвати як «реп на районі». Серед україномовних реперів він не надто розвинутий — як наслідок, молодь слухає російські аналоги, і нічого доброго в тому нема. KyLЯ та DMNT начитують свої злі рядки віртуозно, чистою українською, коли треба — вставлять міцне слівце; їхні тексти — це монологи передмість та околиць, «пацанська правда, що живе у цих кварталах», висловлена з майстерністю. У професійних патріотів та борців за високу духовність від цих речитативів може запалати філейна частина, та то їхні проблеми.
Якщо у хлопчаків із «Тулим» роздратування від реального життя врівноважується спробами осмислення ситуації, то киянам із зовсім не репового гурту Osnova світ не подобається взагалі. Їхні пісні просякнуті мізантропією. Відголоски рейву, панк-року та індастріалу вони сплавили в жорстке, гучне й недобре видовище. Це суцільний крик відрази, чорно-білі зернисті відео, міська клаустрофобія без розради. Але енергія направду дика, що й робить фінальний продукт прийнятним.
Слухаючи їх і згадуючи хвилю техно-дискотек ранніх 1990-х, дивуєшся, наскільки мутувало колись невинне діджейське бумкання: безтурботні танцюльки вступили у стосунки з ворожим роком і породили отакого пазуристого монстра.
ЛЕГКО І КРАСИВО
Tik Tu із файного міста Тернопіль можна слухати фоном, а можна вслухатися. Легкі й глибокі, прості й вишукані. Рокерської нарваності нема, але назвати «попса» чи навіть «поп» язик не повернеться: «поп» від слова «популярний», але це точно музика не для стадіонів (звісно, зичу їм якнайбільшої авдиторії). Гаразд, хай буде інтелектуальний поп — через брак притомнішого терміна, бо як же нам, журналістам, без термінології. Існують вони вже шість років, але таке враження, що завжди. Добрий десяток інструментів додають насолоди, причому фронтледі Наталка БАГРІЙ володіє одразу кількома з них — флейтою, альтом, скрипкою, клавішними, співає м’яко й багато; тексти — справжня поезія, ігри словами і звучаннями; пісня «Промінь» — заявка на безсмертя.
«Тіk Тu» в перекладі з литовської (у них є роботи й цією мовою) означає «тільки ти». Так, ця музика адресована саме мені, вона мене заповнює.
Створений 2014 року київський Blooms Corda — ще один пореволюційний феномен без бунтарського надриву. Данило ГАЛИК має чудову мистецьку інтуїцію в трьох речах: джазі (відповідний вокал), фанку (відповідна енергія) та ліричному віршуванні — про любов без «знов» і «кров». Уже є три альбоми. Це так само слухається легко і запам’ятовується одразу — але без дурниць та вульгарнощів.
ГУРТ ЕLECTROMUSH
Від квінтету ElectroMush приходить заспокійлива думка, що Україна — таки країна відкрита й на дворі у нас дійсно ХХІ століття. Бо, по-перше, крім рідної, співають вони литовською, японською, турецькою, англійською, німецькою, французькою. По-друге, все це — народні пісні, але виконані так, ніби написані зараз, принципово без використання жодного етнічного інструмента — лише барабани, гітари, шланги, пластикові діжки, циркулярні пили та інші знаряддя. У вокалістки на псевдо Петра (в миру — Олена) ідеальний голос для таких цікавих дослідів, а живі виступи «Електроперешкод» (так можна перекласти назву) — якесь стімпанкове шаманство з обтягненою в чорний латекс Петрою і гуртом у білих спецкостюмах. Тобто вони явно роблять над нами експеримент, але який?
САНТИМЕНТИ
Найособистіше я залишив наостанок.
Це, власне, одна із причин цього музично-газетного марафону.
Як я вже казав на початку, моя журналістська кар’єра розпочиналась у Дніпрі наприкінці 1980-х саме з рок-критики — як у самвидаві, так і в офіційній пресі. Українська сцена тішила, але все одно перебувала в затінку потужного ленінградсько-московсько-сибірського імпорту. Ну, а про те, щоб і в Дніпрі з’явились гурти, які було б не соромно показати за межами міста, навіть і мріяти не доводилося.
«Я и Друг мой грузовик» дали надію в нульових. З переїздом Антона СЛЕПАКОВА до Києва, здавалося, звичне болото знову візьме гору.
Але ні. Для радості — аж три причини.
1) «Гражданин Топинамбур». Вперше я їх побачив на міському рок-фестивалі «Нашатир» у листопаді 2005-го. Виглядало це так.
На сцену ланцюжком вийшло кілька картонних коробок. Вивів їх дядько, одягнений як провінційний піжон — піджачок-брючки-картузик, червона краватка з зеленою сорочкою та кругла оптимістична фізіономія. Під коробками виявилися музиканти. А також ще один персонаж, більше схожий на такого собі «бувалого» з великим стажем роботи в кочегарках — мішкуватий одяг, тільняшка і героїчна неголеність. І ось ці, що з-під картону, заграли, а другі — тобто «бувалий» та «піжон» — заспівали.
ГУРТ ГРАЖДАНИН ТОПИНАМБУР
Сказати, що це було смішно, або круто, або гаряче — це нічого не сказати. Публіка стояла на вухах. «Граждане» влаштували на сцені правдиву буфонаду в стилі провінційних дворових хлопців, котрі радо співають про своє, про наболіле приблизно отаке:
«Это не грустное настроение,
Это случилась травма лица».
Ще вони танцювали, палили бенгальські вогні й провокували публіку, навіть провели сеанс гіпнозу. Страшенно смішно, буквально яскраво, але брав острах: здавалося, в цього амплуа недотеп в «адідасах» та кепочках замалий запас міцності.
Моя провина, упустив їх з виду. Коли зараз переслухав — приємно здивувався. Вони стали ще дотепнішими, але й подорослішали. Опанували серйозною тематикою та українською мовою. Вершина цього «дорослого Топінамбура» — «Пісня про дівчат», проілюстрована чорно-білим кліпом під «Мерця» Джима ДЖАРМУША — одна із найкращих україномовних балад про кохання, що я чув за останні роки.
2) Заснований 2014 року DZ’OB, або «Дзьоб» — настільки самобутнє явище, що важко повірити, що вони із Дніпра. Роблять те, що донедавна здавалося б або блюзнірством, або анекдотом: беруть сучасну танцювальну музику (IDM, техно, дабстеп) й інтерпретують як академічну. Тобто це на перший погляд нормальний струнно-духовий ансамбль, який має в складі гобой, фагот, скрипку, віолончель — але тут-таки підключені електронні ритми та шуми. Починав гурт із переосмислення треків Aphex Twin і Squarepusher, а також мотивів Гайдна та прелюдій Шостаковича. Наразі їхній репертуар створюється у співпраці з композиторами, які пишуть спеціально для «Дзьоба». Це такий елегантний прохід по межі між суто композиторським мінімалізмом та експериментальною електронщиною, між філармонією та нічним клубом. Вони вже випустили два альбоми, побували на всіх провідних українських фестивалях і зупинятися не збираються. Неодмінно напишу про них окремо.
3) Назву Kurs Valut згадали одразу четверо друзів. Приступивши до них, я, як і в попередньому випадку, ще раз перевірив — чи справді вони із Дніпра. Помилки немає.
Електронне, прораховане, стримане, холоднувате. Низьким голосом у дусі рано згаслої зірки пост-панку Яна Кертіса повторюються фрази на кшталт: «Я так люблю, коли ти кажеш ні». Пісні про відчуження. Химерний, плинний ритм. Мінливі шумові завихрення. Те, що можна з однаковим задоволенням слухати й танцювати.
Kurs Valut виявився лише верхівкою айсберга. Засновника гурту звати Євген ГОРДЄЄВ. Він — художник та музикант. Народився в малому шахтарському містечку Донецької області, закінчив Харківське державне художнє училище і згодом повернувся на Донбас, де мешкав до відомих подій 2014-го. Останні шість років — у Дніпрі.
Здається, він здатен перетворити на мистецтво будь-який матеріал. За першим фахом і пристрастю — художник. Сам робить відео для своїх виступів. Торік дебютував як кінокомпозитор — його композиція стала саундтреком нагородженого «Золотою Дзиґою» мультфільму Микити ЛИСЬКОВА «Кохання».
Крім «Курсу Валют», Гордєєв веде проєкт «Кшталт» — аналог абстрактного супрематичного живопису, як зазначає сам автор. Ця низка експериментальних ритмічних структур справді являє собою музику простих геометричних форм, яка немовби настояна на шумах і димах індустріального міста.
Ще одне дітище Євгена — сповнений густо-чорного гумору «MC Брехунець» — пісні під липучі мелодії а-ля «Ласковый май» з текстами штибу «Я відвезу тебе у Жовті Води на уранові рудники»; з тої ж програми — сліпучий хіт «Зоряний Шкіряк» та переспів народної пісні «Рушник» на мелодію «I Am Creep» знаменитих Radiohead. Зрештою, альбом «V: Sevolod» створений як цілковито сімейна забава: Євген записував проби сина-аутиста на різних інструментах і потім перетворив ці сирі, інтуїтивні акорди й співи на вишукані атональні п’єси.
По суті, Євген Гордєєв — це окреме явище в нашій музиці. Він заслуговує на окремий опис у «Дні».
МРІЇ
Я дожив до того часу, коли мрія збулася. Хай і не так, як думалося, хай і ціна була високою, хай минуло пів життя.
Тепер у колись немузичному Дніпрі є своя, ні на що не схожа сцена.
Ще одне диво, яке ми спостерігаємо на власні очі: народжена цілком при Незалежності, оригінальна, різноманітна, різнобарвна, для будь-якого настрою українська музика. Пам’ятаючи минуле, можу стверджувати: такого в нашій історії ще не було.
Виявилося, досить лише нікого не страчувати 30 років.
Нікому не затикати рота 30 років.
Запровадити квоти на українську в ефірі.
І тепер нам є що слухати.
Втратити це, на жаль, усе ще легко.
Сподіваюся, хоч цього разу ми не вистрілимо собі в коліно.
Ми ж можемо.
Фото надані музичними гуртами
