Хореографічну драму «Дві квітки кольору індиго» поставив Олександр Білозуб, який водночас є автором ідеї та сценографом вистави. У Києві він вже завоював беззаперечний авторитет театральних критиків, здобув любов столичного глядача, а також зарекомендував себе як режисер із нестандартним баченням сценічних можливостей. Окрім того, своєрідним професійним козирем Білозуба є вистави про долю видатних людей (згадаємо «Божественну самотність» про останні роки життя і кохання Кобзаря Тараса Шевченка та «Соло-мія», присвячену оперній співачці Соломії Крушельницькій). Значний акцент режисер також робить на хореографічній складовій, де сценічна історія подається насамперед через пластичне вирішення.
А тому — хореографічна драма «Дві квітки кольору індиго» в даному форматі є цілком доречною, адже чого варті слова поряд із фантастичною, яскравою мовою фарб, ліній та образів?.. На цей раз режисер запропонував на розсуд глядачів виставу, що композиційно складається з двох історій. У них — дві жінки, видатні художниці — українська Катерина Білокур та мексиканська Фріда Кало.
Напевне, перед початком вистави більшість глядачів, обізнаних із живописом цих майстринь, ставили перед собою запитання: яким же чином Олександр Білозуб буде художньо виправдовувати ідею поєднання цих «жіночих історій»? І тут же виникала думка про те, що уся вистава працюватиме саме на мотивацію сценічного міксу.
Втім, нічого подібного. Режисер запропонував дві великі історії, самостійні та сценічно об’ємні сюжети — про талант і долю, про страждання і творчість у дусі примітивізму: зворушливі та сентиментальні картини Катерини, дещо агресивні та глибоко філософські полотна Фріди. А тому спільний стержень сформувався сам собою... Щоправда, Олександр Білозуб надав можливість геніальним жінкам із різних континентів зустрітися у фіналі вистави: в своєрідному епілозі вони з’являються разом на сцені, а також на портретах.
Роль Катерини Білокур у виставі «Дві квітки кольору індиго» зіграла молода актриса Олена Фесуненко, завдяки якій історія видатної жінки сприймається як щемка, сентиментальна картина. Квіти, а на їхньому тлі — дівчина, котра у своєму оточенні виглядала дивачкою, захопленою малюванням (у той час, як потрібно було працювати фізично). Квітка стала для неї символом натхнення, любові, творчості й самого життя... І якщо з відомого портрету, що виникає в уяві при згадці про Катерину Білокур, на нас дивиться літня жінка із сумними очима, то героїня Олени Фесуненко є тендітною, привабливою, сповненою життя і фантазії, хоча й закоханою у самотність.
Особистість Фріди Кало та її історія, яку почали активно культивувати передусім завдяки кінострічці «Фріда» із Сальмою Хаєк у головній ролі, всупереч назві вистави, «забарвлена» іншими кольорами. Жага до життя, мексиканська пристрасть, любовна ейфорія та вогонь у душі — це те, що надихало Фріду, яку у виставі зіграла актриса Лариса Руснак. Складна хвороба, фізичне каліцтво, творчість майже у нерухомому стані, величезна сила духу і, звичайно, безсмертні полотна — образи з її картин іноді здаються божевільно жорстокими, проте зачаровано фантазійними. Саме тому історія Фріди у виставі набуває більш яскравих, можливо, навіть агресивних кольорів і, звісно, знаків-символів, які є засобами характеристики особистості, а також складовими її долі. Чого лише варто червоно-вогняне ліжко, на якому возитимуть Фріду після катастрофи?.. Щоправда, у виставі помітні алюзії зі згаданої кінострічки, але вони, за великим рахунком, працюють як «елементи-пригадування» відомого матеріалу, що значною мірою налаштовують на сприйняття дійства.
Композиційним елементом, що поєднує дві історії, є сцени із жінками (Ксенія Вертинська, Анастасія Добриніна, Тетяна Олексенко-Жирко, Наталія Омельчук, Світлана Прус). Проте це поєднання швидше не смислове, а емоційне. Рвучкі, нестримні й немотивовані рухи, неприродні звуки — сценічні фрагменти за участю жінок відсилають глядача до робіт інших режисерів-експериментаторів (Андрія Жолдака і навіть Дмитра Богомазова).
Фінальним акордом дійства є зустріч двох жінок на сцені та у картинах, що, можливо, виглядає не досить органічно, проте по-театральному ефектно.. Переглядаючи виставу «Дві квітки кольору індиго», на певному етапі глядач має відчуття, що сценічний твір надто тривалий за часом (враховуючи специфіку жанру). Подекуди виникає враження, що деякі сцени можна замінити «трансляцією» картин, які більш красномовно розкажуть про майстрів. Проте видовищність сценічної дії допомагає режисеру й акторам втримати увагу глядача. А щодо індиго... Колір творчості, інтуїції, геніальності. Символ вродженого таланту та відчуття прекрасного. Творці вистави запропонували ледве не наукове твердження: діти індиго, появу яких приписують сучасності, народжувалися завжди. Якщо, звісно, мали красу в душі...
