Хороший фестиваль вирізняється гарною конкурсною програмою, поганий — позаконкурсною. Правило просте й жорстке, неодноразово підтверджене. Конкурсні програми таких форумів, як Венеціанський і Берлінський, звісно, за якістю й насиченістю — мрія будь-якого сінефіла. У змаганні за тамтешні призи не беруть участі хіба що відверто комерційні, здебільшого голлівудські картини — то їм ці призи й не потрібні, вони збирають заплановану виручку за сезон і йдуть у небуття.
На пострадянських теренах, на жаль, таких можливостей немає. Все найкраще, красиве й розумне йде у позаконкурсах, а в конкурсах — як вийде. Але провини тих, хто відбирає фільми, і організаторів у цьому немає: шкода, можливості для показу новітніх робіт на наших далеких від Венеції просторах вельми скромні. Тому, напевно, потрібні неймовірні зусилля, помножені на такий самий неймовірний талан, щоб скласти класну конкурсну програму.
Із цього погляду, останній 33-й київський фестиваль «Молодість» оптимальним не назвеш — той самий позаконкурс цього року пройшов не дуже. Однак те, що за «Скіфського оленя» й інші «молоді» призи змагалося дуже багато рівносильних претендентів — визнають, напевно, навіть найзатятіші скептики.
Проте і в непризових показах були цікаві моменти. Наприклад, ретроспективи робіт Фассбіндера, фільмів з участю Софії Лорен, деякі французькі новинки — «Басейн» Франсуа Озона й трилер «Сімейка Роуз» Франсіса Пальо, фактична прем’єра в Україні останнього фільму скандального американця Ларрі Кларка «Кен Парк» А справжнім подарунком стала ретроспектива робіт генія раннього кінематографа, невтомного винахідника спецефектів Жоржа Мельєса. Цей був не просто кіносеанс, це було справжнє дійство, яке напрочуд дотепно вела правнучка майстра Марі-Елен, а тапером був її син, відповідно праправнук Лоуренс. Короткі феєричні стрічки про диявола в монастирі й політ на Місяць, про Гуллівера й хірурга-маніяка, про спритного чоловіка-фокусника та типа, який ніяк не може роздягнутися, й понині, через сто років після їхнього створення, вражають візуальним багатством і винахідливістю. Що недивно — адже, як помітила Марі-Елен, її прадід винайшов усі відомі на сьогодні спецефекти в кіно — крім ефекту Кулешова та «матричного» морфінгу.
Конкурсні програми, звісно, на ефекти були небагаті — адже більшість фільмів знято або студентами, або недавніми випускниками, або початківцями-кінематографістами. Повна опора на власні сили, на небагаті бюджети; власне, кілька акторів, хороший оператор, грамотний монтаж — що ще треба, крім таланту? При цьому, що парадоксально, дебютанти не ризикують експериментувати, використовувати можливості візуальної мови. Молоді режисери переважно прагнуть розповідати історії — з виразним, лінійним сюжетом, з гострими психологічними конфліктами.
Студентська короткометражка «Контролер» (режисер — Петер Вогт) — це чудова психологічна новела про немолодого трамвайного контролера (Лех Квятковські — Артур Баркіс), який за своєю праведністю ховає злобу на весь світ. Побачивши у себе в квартирі непрошеного гостя, свого молодого сусіда Олека (Майкл Гадомські), Лех нічтоже сумняшеся перетворює хлопця на справжнього в’язня, використовуючи горище власного будинку. Нестерпна ситуація просвічує антагоністів наче рентгеном — внаслідок обидва виявляються не такими вже й поганими. І Лех допомагає дівчині Олека забрати з підозріло порожньої квартири сусіда потрібні їй ескізи для екзамену, й Олек знаходить в собі сили, вирвавшись на волю, відмовитися від помсти.
Однак настільки, «по-дорослому», серйозних робіт було небагато. Наприклад, абсолютно несподівано Приз глядацьких симпатій завоювала похмура середньометражна стрічка учня Олексія Германа, росіянина Раміля Салахуддінова «Напередодні», зроблена під явним впливом майстра. Втім, варто повторити, такого роду робіт у коротких форматах було небагато. Частіше траплялися дотепні, з ефектною драматургією та фарсовою начинкою міні-комедії. Захоплення залу викликала півгодинна «Фрау Мейтлмайер» британця Грехема Роуза — про Гітлера, який не наклав на себе руки, а замаскувався під жінку, таку собі фрау Мейтлмайер, врешті-решт був викритий сусідом, велелюбним євреєм. Ситуації фільму настільки винахідливі й смішні, герої (насамперед Мейтлмайер-Гітлер у виконанні Удо Кіра) настільки точно опрацьовані, що навіть не віриться, що в режисера цей фільм — перший у житті.
А перший приз серед студентських фільмів виборола чарівна 13-хвилинна байка Стефана Арсеньєвича (Словенія) «Перекручення» — до речі, на останньому Берлінському кінофестивалі йому також не було рівних, що підтверджено малим «Золотим ведмедем». Із брудної правди війни в Боснії Арсеньєвич виділяє навдивовижу світлу історію. Під час бомбардування серед крові й смерті у місцевого фермера телиться корова. А отелитися їй допомагає... хор, якому треба пробратися крізь облогу, щоб поїхати в європейське турне. Хористи співають, а корова телиться. Фільм неймовірно зворушливий — і водночас несентиментальний, без дурного мелодраматизму.
Але, мабуть, найбільший успіх нинішньої «Молодості» — повнометражна програма. Тут було все — від комерційного кіно до експериментального, від «народного» до історичного, від «поетичного» до реалістичного. Приємна деталь — фестивальний показ українського конкурсанта, фільму Олеся Саніна «Мамай», спровокував справжній ажіотаж серед глядачів, причому переважну більшість аудиторії становила молодь. Увага публіки була навіть більшою, ніж до розрахованого на масовий успіх британського хоррору «Вартові смерті». Майкл Дж. Бассет усі півтори години екранного часу щосили намагається налякати глядача. Тут тобі й гори трупів, ріки крові, й живі мерці, й загальна психопатія, що охоплює героїв — англійських солдатів часів Першої світової війни. Але навіть залучення класних акторів, серед яких — нова кінозірка Сполученого Королівства Джемі Белл, не допомагають досягти мети. Нас лякають, а нам не страшно. А про те, що вбивство й війна — це погано, й так відомо. З тієї ж причини нецікавий і фільм Олексія Германа-молодшого «Останній поїзд», що займає начебто протилежну позицію авторського кіно. Герман намагається показати жах війни, страждання її жертв через уповільнений, тягучий ритм, чорно-біле розмите зображення, загальний кашель і тотально безпросвітну атмосферу. Але інтенція страждання, яка, очевидно, є головною, також наче оповита морозною пеленою, обгорнута ватою, біль притуплений: для показу жахів і жорстокості війни потрібні інші засоби, може точніші.
Набагато точнішим у втіленні поставлених перед собою завдань виявився інший російський режисер Геннадій Сидоров. Його «Старі» отримали головний приз — «Скіфського оленя» — сподобавшись і журі, і глядачам. Важко не полюбити відтворену на екрані російську глибинку з неймовірно колоритними бабусями, які навіть матюкаються співучо. І нічого їх не бере — ні час, ні самогон, ні безпросвітні злидні. Російську дурість і російську ж широту душі Сидоров змальовує щедро і яскраво, не даючи публіці занудьгувати ні на секунду. Публіка, у відповідь, безмежно вдячна. Публіка любить, коли її люблять.
Проблема вишуканіших і талановитіших режисерів полягає в тому, що вони пропонують аудиторії, скоріше, діалог на рівних, а не атракціон, хай навіть вправно й розумно сконструйований. Тому, напевно, опинилися у свого роду затіненій зоні два, здавалося б, найкращі фільми фестивалю — голландська «Рука Ісуса» і австрійська «Боротьба».
Проте «Руці Ісуса» просто не пощастило з часом показу — мало який любитель кіно знайде в собі сили встати на ранковий дев’ятигодинний сеанс. Тим часом, фільм Андре ван дер Гаута — незвичайний навіть для багатого на традиції та імена кінематографа Нідерландів. «Руку Ісуса» можна уподібнити до багатоскладного, багатошарового фільму, в якому об’єдналися кінохроніка, психологічна драма, музика, містика та похмура сатира. Цей фільм — притча в найвищому значенні слова — про пошуки сином свого батька — або Батька в біблійному значенні слова. Картина, де герої раптом, з побутового діалогу переходять на спів, де музика меланхолійна й світла водночас, де рука Ісуса слугує веслом і караючою правицею, де збуваються навіть найнеймовірніші мрії, і трамвай є човном Харона... Не тільки на «Молодості», а і на багатьох інших фестивалях вже давно не випадало бачити хорошого голландського фільму, і ван дер Гаут зміг нагадати, що воно є, це кіно — кіно сильних мрійливих характерів.
Щодо «Боротьби», то приємно зауважити, що тут збіглися думки і глядачів, і критиків — перші в особі Федерації кіноклубів присудили спеціальний диплом, другі дали приз ФІПРЕССІ. Ті, хто бачив «Собачу жару» австрійця Ульріха фон Зайделя, безсумнівно, погодяться, що 30-річна Рут Мадер знімала свій фільм під явним впливом відомого земляка. Однак про вторинність, епігонство «Боротьби» не йдеться. Користуючись багато в чому схожими засобами, Мадер йде шляхом, що відрізняється від шляху Зайделя.
«Боротьба» наче розпадається на дві рівновеликі частини. Перша — поневіряння поляків, нелегальної мігрантки Єви (Олександра Юста). Вона мандрує Австрією з маленькою дочкою від роботи до роботи. Режисер не витрачає ні зайвих слів, ні зайвих кадрів. Велику частину першої половини становить докладний показ виробничих процесів. Збір полуниці на полі. Конвеєр для оброблення індичок. Машини для виробництва фаршу. Склад, де пакують у ящики незліченні позбавлені смаку сувеніри. Вілла, де треба прибрати басейн. Це чудова знахідка — адже саме з таких монотонних, одноманітних картин роботи й складається життя нелегала. Від одного конвеєра до іншого, від одного до іншого, перевдягання й умивання в підсобці, сон у бараці, на нелегальну біржу на узбіччі дороги, бігом від поліції, потім знову в черговий мікроавтобус, чергова робота. Скупа гама, густі насичені кольори, контрасти на межі чорно-білого.
Раптово сюжет різко зламується — і от уже на екрані життя ситого, благополучного бюргера, насправді — закінченого лібертіна, любителя гострих сексуальних відчуттів. Його життя — аж ніяк не монотонне, скоріше, воно складається з дедалі гостріших піків насолоди, для сходження на які він, здається, нарешті знайшов собі таку ж ризикову подругу. В останніх епізодах фільму — одна з таких вершин — оргія у свінгер-клубі. Поступово відкриваються обличчя учасників — точніше, учасниць. Одна з них — Єва. Вона і є тією бажаною й розкутою супутницею старого екстреміста. Виробництво бажання й виробництво соціальне збігаються — геть стираючи при цьому людську індивідуальність. Але це вже неважливо — боротьба закінчена. Останній кадр — Єва, її новий друг і її дочка дивляться дитячий ляльковий спектакль. Актор фальцетом співає про кохання до прекрасної принцеси. Видимо щаслива кінцівка здається неймовірно жахливою...
Такими є основні успіхи «Молодості»-33. Кіно в Україні, як і раніше, на межі відсутності — рідкісні проблиски на зразок «Мамая», на жаль, не рахуються. Зате єдиний по-справжньому міжнародний фестиваль працює все краще. Ось уже й функцію навчання на себе взяли — за допомогою заснування, спільно з Берлінале, Табору талантів. Дивись, нарешті знайдеться з десяток розумних голів, які захочуть отримати своїх «Оленів», перехопивши їх у заморських колег. Знімуть десяток хороших українських фільмів, а «Молодість» усіх їх і покаже.
І отримають вони всі головні призи, і настануть у нашому кіно благодать, достаток, кількість і якість.
