Місцем за пультом головний диригент оркестру Іван Гамкало поступився в цей вечір гостеві — керівникові Московського муніципального симфонічного оркестру Дмитрові Орлову. Сам же заключний концерт колективу в сезоні на сцені Національної філармонії анонсувався як присвячений 125-річчю з дня народження Сергія Рахманінова в циклі «Україна і світ».
Програму розпочали юнацькі твори великого російського композитора, котрі рідко звучать — «Скерцо» і симфонічна поема «Князь Ростислав» за баладою О. Толстого. Далі прозвучали популярні романси Рахманінова у виконанні сопрано Любові Скоромної та його фортепіанні прелюдії в аранжуванні Д. Балакіна. Включення до великої симфонічної програми цих чужих оркестрових транскрипцій камерних мініатюр Рахманінова нашорошило грамотну частину залу. І, як виявилося, не марно, бо після антракту на публіку чекав прикрий «сюрприз».
Після блискучого виконання молодим харківським піаністом Олексієм Колтаковим рахманіновської «Рапсодії на тему Паганіні», публіці запропонували прослухати... «Українські колядки, щедрівки і веснянки — концерт для оркестру» московського композитора Валерія Кікти. «Доважок» з 25% Кікти в ювілейній рахманіновській програмі виглядав так недоречно і без смаку, що меломани, котрі зібралися в залі мали підстави засумніватися в повазі до них з боку творчого керівництва Національного симфонічного оркестру. Навіть якщо припустити, що під грифом «Україна і світ» в концерті мається на увазі наявність «національного» твору, то виникає питання — чому Україна повинна бути репрезентована незмінними шароварно-вареничними мотивами? Адже оркестрове письмо В. Кікти не відзначається ані найменшою оригінальністю, та й варійовані ним теми десятки разів набагато успішніше використовувалися іншими композиторами. Подібним до прихильника українського фольклору, на жаль, виявився і заїжджий диригент. На репетиції Дмитро Орлов був надзвичайно суворий з оркестрантами, але на концерті, що називається, «розминувся» з музикантами. Соліст-піаніст під час виконання «Рапсодії» іноді був вимушений мужньо відправлятися в «автономне плавання», мало розраховуючи на контроль диригента за тим, що відбувається в оркестрі.
Одно слово, публіці в цей вечір було запропоновано принаймні дві загадки — мотивація вибору запрошеного диригента та логіка побудови програми. Можливо, у такий спосіб перший симфонічний оркестр країни вирішив залишити про себе глибокий карб в пам’яті меломанів до наступного концертного сезону? Якщо так, то це йому — вдалося.
