Кіра Муратова належить до небагатьох всесвітньо визнаних українських кінематографістів. Однак, відчуваючи нездоланну огиду до будь-яких узагальнень і класифікацій, вона цілком спокійно існує на узбіччі різноманітних течій, залишаючись цілком спокійною при "роздаванні орденів і пряників".
Її не можна назвати "дитям часу", бо її картини, починаючи з "Довгих проводжань" і закінчуючи "Трьома історіями", завжди було позначено особистим поглядом на світ - поглядом людини, котра вдивляється в простір з відчуженістю філософа. Чи навіть чужопланетянина.
– Наскільки правдивий образ "дивної пані" з непростою вдачею і непростою долею, придуманий для вас журналістами?
– Щиро кажучи, мені байдуже. Лише нещодавно я виявила, що навіть одесити не знають, що я живу в Одесі, думають - у Москві. Я багато спілкуюся тільки під час роботи й рідко буваю на тусовках. Мабуть, у цьому річ.
Я дуже полюбляю бути одна й мені часто бракує самоти, можливості побути наодинці з собою.
– Коли "Трьом історіям" вручали приз "Арсенал" як найкращому українському фільмові 1996 - 1997 рр., мені здалося, що ви досить невимушено відрекламували сигаретну марку спонсорів...
– У таких випадках завжди запитую себе: а що я з цього матиму? А хочеться завжди одного - можливості знімати кіно. Те саме і при спілкуванні з журналістами. Коли читаю критичні статті, мені байдуже, лають мене чи хвалять. Але коли видно особистість, коли в автора цікава "конструкція", тоді думаю: "І треба ж таке, як смішно вихваляє... чи лає..."
– Подейкують, що коли затверджували актора на головну роль у "Коротких зустрічах", ви сказали про Висоцького: "Я не можу знімати чоловіка з пикою, схожою на цеглину...", але зняли все-таки його.
– Мені тоді більше подобався Любшин. Принаймні, на репетиціях. Але в Любшина були інші зйомки, які він від мене приховав, сподіваючись, мабуть, що почекаємо, поки він там закінчить роль. Я страшенно лютувала, адже вже відмовила Висоцькому. Довелося повторно звертатися до нього, хоча він міг і образитися.
– Згодом ви, мабуть, про це не шкодували?
– Яке це має значення! Екран, як історія, не знає умовних способів. Говорити зараз хто з них був би в цій ролі кращим, це те саме, що якась пані стверджувала б: від Василя, мовляв, дитиночка була б розумнішою. А вона вже є - від іншого.
Фільм живе своїм окремим життям. Коли я знімала картину "Пізнаючи білій світ", мені спершу страшенно не подобалася назва, придумана автором сценарію Григорієм Баклановим. Мені вона нагадувала заголовок якоїсь дисертації. А титри роблять досить довго. І поки ми сперечалися, шукали варіанти, нам зробили такі титри. І коли я побачила їх на екрані, зрозуміла: хороша назва! Мене переконав екран. Тож тут інші закони, інший вплив на психіку.
– Як вийшло, що після картин про сучасність ви вирішили знімати класику? Я маю на увазі "Серед сірих каменів" і невдалу спробу з "Княжною Мері".
– "Мері" справді зупинили на етапі проб. Там мала зніматися Наталя Лебле, котра згодом грала в "Зміні долі", і люди, котрі забракували її для "Мері", кричали тоді: яка красуня. А вона була вже на 10 років старшою.
А сценарій за повістю Короленка я написала давно для іншого режисера. Й після тривалої опали в Одесі я знову почала ходити кабінетами й переконувати, що це класика, яку вивчають у школі. З великими труднощами мені дозволили ці зйомки, а згодом, як завжди, з'ясувалося, що я дискредитую не лише героїчну сучасність, а й класику.
– Ви полюбляєте знімати непрофесіоналів. Скажімо, в "Захопленнях" є відверто вставний епізод, знятий для того, щоб "засвітити" Литвинову...
– Справді, Литвинову акторкою зробила я. Вона, до речі, читає лише свої тексти. Рената - вражаюча істота. Все, що вона робить, робить унікально.
– Ви вважаєте її акторкою саме нашого часу?
– Для всіх часів. Але я не впевнена, що вона хоче саме цього - бути актрисою. Як на мене, їй не обов'язково грати в кіно. Адже вона письменниця. Знаєте, як буває: завершено зйомки - й актор уже зазирає режисерові в очі. У Ренати цього немає. Вона, до речі, "дивачка". Красуні рідко такими бувають. Зазвичай диваки дуже неповноцінні, негарні, жалюгідні. Рената в певному розумінні божевільна, юродива. Така собі гострохарактерна красуня.
– Але ж краса передбачає гармонію, рівновагу...
– Гармонія не є рівновагою. Щось мусить порушувати симетрію, порушувати закони. Лише тоді це зачіпляє. Від академізму віє нудьгою.
– У вас нині труднощі з фінансуванням наступної картини. Невже немає людей, котрі боролися б за право продюсирувати картину Муратової?
– Уявіть собі, немає. У мене був чудовий директор - Надія Попова, котра працювала зі мною в багатьох картинах і просто "розбестила" мене тим, що вирішувала практично всі фінансові питання, в яких я нічого не тямлю. На жаль, вона поїхала в Америку й там загинула. Тепер такої людини поруч немає. Але мене дивує інше. Адже я знімаю дешеве кіно: мало "зірок", немає комп'ютерної графіки, тисячних масовок...
– А ваші фільми продавалися на фестивалях?
– Дуже кепсько. Можливо, ми не вміємо продавати. І навіть коли продюсери давали нам гроші, то скоріше для "аранжування" своєї майбутньої кар'єри, налагоджування фестивальних зв'язків.
– Колись ви знімали сюжетне кіно, тепер вас цікавить не "реальність життя", а "реальність свідомості"...
– Нічого схожого! Це колись я знімала "хроніку", а тепер збираюся знімати сюжетне кіно - з убивством, інтригою.
– Є "реальність сюжету" й "реальність свідомості". Я мала на увазі чеховський рядок: "Люди обідають, люди просто обідають, а тим часом руйнується їхнє життя".
– Ну, я не знаю... Це Чехов казав. У нього й запитайте.
– А вас не бентежить, що після "Трьох історій" можуть з'явитися епігони, котрі візьмуть на озброєння "верхній шар" ваших останніх фільмів і почнуть знімати "жахливчики" про наше невеселе життя?
– Я знімаю не про наше суспільство, а про людину загалом. Це лише здається, що "там" живуть інакше. Людина однаково прекрасна й порочна за всіх часів і на всіх континентах. Може бути різний ступінь вгодованості від якісних чи неякісних продуктів, різне вбрання. Проте, коли зняти все "м'ясо" , "хребет" у всіх однаковий. Так було й так буде завжди.
– Якщо позначити розвиток людства як дві рівнобіжні прямі - оптимістична й апокаліпсична - лінії, то ви явно віддаєте перевагу останній...
– Аніякого прогресу не існує. Є рух всередині кола. У цьому вся краса й трагічність цивілізації.
