Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Кіра МУРАТОВА: «Насамперед я хочу подобатися собі самій»

1 серпня, 2002 - 00:00


В українській кінематографії Кіра Муратова, безумовно, стоїть окремо. Територіально — громадянка України, свої картини вона адресує глядачу всього пострадянського простору; водночас її кіно не уявити поза містом, у якому режисер живе останні сорок років. Без перебільшень, Україні пощастило і з Одесою, і з її іменитою жителькою. Саме плідна присутність Муратової дозволяє говорити про існування дійсно авторського, незалежного кінематографа в країні. Протягом останнього десятиріччя кожний новий фільм Кіри Георгіївни, чи то «Чутливий міліціонер», чи «Захоплення», «Три історії» чи «Другорядні люди», викликав янайпильнішу увагу кіноманів і преси, спричиняв пожвавлені дискусії. Не стала винятком нова картина «Чеховські мотиви». Ця чорно-біла трагікомедія, знята за двома, досить різними творами Чехова, п’єсою «Тетяна Рєпіна» та оповіданням «Важкі люди», буквально розколола XXIV Московський міжнародний фестиваль. Одні не зрозуміли і не прийняли фільм, інші були у захваті. Складні за структурою, «Чеховські мотиви» є взірцем продуманого кінематографічного і сценарного абсурду. Багатолюдна сім’я, де всі безперервно і люто сваряться; величезна сцена вінчання в церкві, перетворена на справжню феєрію абсурду і дивних характерів, — стиль Муратової не попускає аудиторію, тримає її в постійному напруженні. Противники фільму (що цікаво, здебільшого зарубіжні кінематографісти) переважали й у великому фестивальному журі. У результаті єдиний приз, присуджений Муратовій на ММКФ, — «Золотий слон» Гільдії кінокритиків. Власне, після вручення цього призу і відбулася наша бесіда.

— Вас цей приз дуже здивував?

— Аніскільки. Чому він повинен мене дивувати? Мені подарували гарненьку дрібничку.

— Ви байдужі до таких?

— Ніхто не байдужий до подарунків. Хіба так буває? Якби так було, я б його залишила і пішла собі. А так я його беру із собою.

— Давайте поговоримо про ваш новий фільм…

— Я поки що не настільки розлучилася з процесом роблення, що словоговоріння ще не почалося. Не уявляю, як треба говорити про це кіно, тому що я ще всередині його. Можу сказати, що я вам заздрю, в тому значенні, що власне фільм не дивилася. Фільмом я називаю готову копію. Я дивилася чорнову плівку, з якої ми робили друк і перезапис. А власне зображення, яке бачили ви, — повноцінне, на якісній апаратурі, з гарним звуком, — я не бачила. І не знаю, коли побачу. Напевно, не скоро.

— Оскільки словоговоріння не почалося, дайте відповідь тоді на літературознавче запитання — що таке, на вашу думку, чеховські мотиви?

— Ви так складно запитуєте, що, боюсь, моя відповідь не відповідатиме вам. Чеховські мотиви — це дуже буквально, як пишуть звичайно — «за мотивами…» Не екранізація. Нам видалося гарним і точним назвати так. А більш складно осмислити, літературознвче, як ви говорите, — надаю це вам. Сама не беруся.

— За що ж ви любите Чехова?

— Ви знаєте, я дуже довго Чехова терпіти не могла. Спочатку, в юності, обожнювала. Відкинула його після того, як дуже-дуже полюбила Толстого і Достоєвського. Його гумор і його манера у мене викликали неприйняття. Потрібно сказати, що це навіть збереглося. Зараз, перечитуючи його гуморески, я розумію, що це геніально, чудово і вражаюче. Але вже на середині тому він починає роздратовувати до нічим не пояснюваної огиди, і я читати перестаю.

— Що ж сталося?

— Мені потрібен був новий сценарій. Не знаю чому, ми з моїм чоловіком взяли повне зібрання Чехова. Причина була такою: почитаємо його п’єси, вони, напевно, цікавіші. П’єси дійсно подобалися, але нічого стосовно сценарію робити не хотілося. Раптом натрапляємося на п’єсу «Тетяна Рєпіна», яку раніше не читали. Коротенька, на одну дію. Дуже дивна, абсолютно несценічна. Не знаю навіть, хто міг би справитися з її постановкою. Але вона мене вразила, спочатку тим, що нечитана, а потім ємністю, наївністю і в той же час незвичайною красою богослужіння, вінчання, яке там відбувається. Далі стало писатися, ще щось із раннього Чехова додаватися і трансформуватися.

— Як вам вдалося створити цілісний сценарій із досить різних, як на мене, текстів?

— Та як взагалі пишуться сценарії? Для тих, кого цікавить цей процес, правильніше було б не у мене запитувати, а просто прочитати п’єсу і порівняти. Я зараз, якщо тикнете туди пальцем, не зможу вам сказати, які частини Чехов написав, а які — ми. Так часто буває. Все зливається у щось живе, не знаю, що звідки. Напевно, прочитавши «Тетяну Рєпіну», збоку можна визначитися. А мені це вже не потрібно. Зроблено, і все.

— У чому все-таки смисл зіткнення двох таких різних ліній — «Тетяни Рєпіної» та оповідання «Важкі люди»?

— Утвердження простих моральних цінностей. Це фільм про сім’ю. Про кохання. Розумієте, для мене дуже важливо, що в цій сім’ї всі люблять одне одного, незважаючи на те, що вони різні люди і тягнуться в різні боки, і сваряться. Важливо, щоб відчувалося, що вони люблять одне одного.

— У вашому фільмі чудовий епізод — хлопчик, який засинає в самому розпалі сімейного скандалу. Таке враження, що це був незапланований епізод.

— Доля нам пішла назустріч. Із самого початку ми мріяли мати такого хлопчика, якому б просто сказали — «спи», і він би спав або хоча б прикидався. У той же час ми хотіли, щоб він був дуже маленьким. Це було невирішувано. Зрештою ми плюнули — не вийде, і нехай. І раптом, прямо під час зйомки, актриса, яка грала його маму, пошепки сказала: «Дивіться!» Ми — швидко його знімати, я дала актором команду продовжувати розмову. А він спить і спить собі. Такий подарунок.

— А чи часто бувають подібні успіхи?

— Буквально такі — ні, звичайно. Багато речей знімаємо прихованою або напівприхованою камерою, однак це унікальний випадок.

— Чому ви звернулися до чорно-білої форми?

— Просто в якийсь момент колір на екрані став мені різати очі. Захотілося повернутися до чорно-білого. Якщо хочете почути правду — ось вона. Якщо хочете, щоб я чогось напридумувала, можу спробувати.

— Фільм здається дуже поетичним. А як би ви визначили його основний настрій?

— Абсолютно неправильне і неправомірне запитання. Це ви чи хто завгодно — хто говорить або пише, повинні визначати його настрій. Я не ставила завдання знімати в певному ключі. Напевно, передався мій стан і всіх, хто зі мною працював... Те, що ви називаєте настроєм, визначити словами не можу, це буде дуже спрощено і мені не подобається цим займатися.

— Вас часто характеризують як режисера не для всіх…

— Дуже шкода.

— Хто ваш глядач?

— Інженери, вчені, студенти, піонери… Я бажала би подобатися всьому людству. Хотілося б догодити йому всіма способами, але насамперед хочу подобатися собі самій. Ось так. Далі як хочете.

— Коли вам краще працювалося — в радянські часи чи тепер?

— Для мене немає ніякого порівняння, розумієте? Тоді я відчувала себе ідеологічним рабом, а нині — вільною людиною. Це відбулося просто, після перебудови. Раз — і перевернулося. Було чорне — стало біле. Якщо до того говорили — ти вся така неправильна, після цього сказали — принось чистий лист паперу і запускайся. Мені добре від того, що я можу говорити, що хочу. А нинішня залежність від грошей — більш натуральна, звичайна, зрозуміла. Ось ви говорите — я не для всіх. Значить, комусь не подобаюся, каса не наповнюється, отже, мені не хочуть дати грошей. Але це природно, я це розумію. Значить, я не можу зняти фільм для всіх. Ну не можу. А тоді все було зовсім інше, заморочене і безглузде.

— Як ви знаходите виконавців?

— Шукаю їх дуже довго і наполегливо. Я взагалі дуже працелюбний режисер. Довго- довго в підготовчий період шукаю людей, розглядаю, порівнюю, пробую те-інше, кимось надихнуся. Якщо мені людина дуже подобається і я її хочу зняти, вигадую для неї епізод у сценарії. Я в цьому напрямі дуже багато зусиль прикладаю. І не тільки я одна, а й моя група. Це мій спосіб.

— У ваших останніх фільмах постійно з’являються артисти з комік-трупи «Маски-шоу». За що вони вам так подобаються?

— Ми всі живемо в Одесі. Зовсім поряд — такі талановиті люди, треба ж їх якось задіяти, втягнути. Почала втягувати — у «Другорядних людях» трошки втягла, тут ще більше… Вони справді дуже талановиті, дотепні, чудові. Я ще не всіх там зняла, дехто відмовився. Але, сподіваюся, подивляться цей фільм і в наступному році погодяться.

— Ніхто, напевно, так багато не працює з непрофесійними акторами, як ви. І рівень цієї роботи вражає.

— Ви знаєте, це дуже умовно — професіонали, непрофесіонали. Хтось вже народився актором. Ти повинен просто віднайти його. У той момент, коли акторськи обдарована людина починає отримувати задоволення від процесу гри, — вона вже професіонал, як на мене. Щоправда, є вузько обдаровані люди, які можуть зіграти щось одне. А професійний актор може зіграти гірше, краще, але все. Ось і вся різниця. Я іноді навіть намагаюся збити, спростити дуже високий професіоналізм, пробудити в ньому щось більш спрощене, людське, об’єднати неактора з актором — це може захоплювати, роздратовувати…

— Мабуть, ви невипадково вставили епізод «Умираючий лебідь» у виконанні балерини Наталіі Макарової, а не Майі Плісецької. Чому?

— Майя Плісецька тут ні до чого. Я просто колись побачила передачу з Макаровою, і вона справила на мене сильне враження. Так ось, коли залишається в тобі щось — і в певний момент спливає і збігається з твоїм задумом. Тут до того збіглося, що у мене навіть актриса, Ніна Русланова, яка грає матір сімейства, на неї схожа.

— У фільмах останніх років у вас блискуче працюють художники з гриму. Ви все краще і краще фарбуєте своїх жінок.

— Ну, Наташу Бузько, так, фарбуємо…

— А чому ви самі очі не фарбуєте?

— А мені не личить.

— А ви пробували?

— Звичайно. Я ж знімалася в «Коротких зустрічах». Мені личить, коли я в тоні, а я тон не люблю, він мені заважає. Режисер, знаєте, дуже конкретна людина.

— Який найважчий період у роботі над фільмом?

— Підготовчий. Пошуки акторів, пошуки натури. Сумніваєшся, шукаєш, боїшся, що не встигнеш знайти за відпущений час. Дуже важкий період. Зате дуже люблю зйомку, монтаж, і менше — звукові роботи, тому що вони переважно другорядні. Стараєшся, щось навіть отримуєш, але в основному стараєшся не втратити.

— Сцена вінчання у вас триває стільки ж, скільки в церкві — в режимі реального часу.

— Таке було поставлено завдання — мінімально відступати від канону.

— Всі основні моменти дотримано, і все в той же час ніби суперечить з настроєм присутніх…

— Ось це дуже важливо — ніби. Це нічому не може суперечити. Тому що будь-яка людина може зайти до церкви і відчути своє...

— Наскільки це було складно зробити?

— Дуже складно. Тому що я хочу дотримуватися хронології, послідовності вінчання і одночасно щось перебудувати, переставити в монтажі, драматургічний акцент десь перемістити. Переставляю — а воно збігається з частиною вінчання, вже знятою. Це перша проблема. Друга — зйомки в церкві. Незважаючи на те, що у нас було благословення митрополита Агатангела, він і церкву порекомендував — там чудовий старенький священик, ще дисидентських часів. Однак, перебуваючи у церкві, з таким величезним натовпом, ми постійно порушували місцеві правила поведінки. Доводилося голосно говорити, стояти спиною до вівтаря. Місце, абсолютно непідвладне нам. Постійний страх, що нас ось-ось виженуть. А ще, знаєте, є такі церковні жінки, церковні старости. Ну і там також була така жінка — владна, тиранка, весь час нас докоряла, лаяла. Є благословення митрополита? Ну і що, а вона не хоче, щоб в її церкві це було. Ми вишукували час, коли її немає, щоб зняти сцени, які голосні. Словом, це нескінченні муки, безперервні, побутові та непобутові.

— Які фестивалі ще хотіли отримати ваш фільм?

— Це ж фільм російсько- український. Наскільки я знаю, Україна відправила касету до Венеції, і її було там прийнято. У Москві, як бачите, також. Я в цьому процесі не брала участь. Але я дуже рада, що приїхала до Москви. Я ніколи не брала участі у конкурсі ММКФ. І потім, можливо, вас це здивує, але буває таке — мені подобається це словосполучення — Московський міжнародний кінофестиваль. Чесне слово. Воно дуже просте і пробуджує в мені якісь ностальгічні речі, щось у цьому є рідне, для мене принаймні.

— Що таке кіномова Муратової?

— Ви краще подивіться…

— Чи можете ви оцінити як художник те, що вами зроблено в останні роки?

— Не можу і навіть навряд чи хтось може так відповісти. Це ви знаєте, а на мою голову потрібно ще одну голівку надіти, яка б цю, велику голову аналізувала. Аналітичний наріст такий. У цієї голови саму себе розбирати не вийде.

— Тоді просте запитання з розряду тих, що ви любите. Яке ваше найбільше бажання?

— Знімати, знімати, знімати.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: