У Національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки скоро прем’єра. Відомий російський режисер, учень Товстоногова Юрій Аксьонов ставить п’єсу британського драматурга, лауреата Пулітцеровської премії Рональда Харвуда «Квартет». Це смішна й сумна розповідь про колишніх зірок оперної сцени, які живуть сьогодні в пансіоні. Багато театралів, напевно, пам’ятають версію БДТ із блискучими роботами Аліси Фрейндліх, Зінаїди Шарко, Кирила Лаврова та Олега Басилашвілі. Російська драма зібрала свій «золотий запас» — п’ятеро ветеранів цієї знаменитої сцени приміряють на себе історію зворушливих і непростих стосунків героїв п’єси. Художній керівник театру Михайло Юрійович Рєзникович сказав нещодавно: «Ці п’ятеро людей 30 років були опорою трупи». Один із них — сьогоднішній ювіляр Юрій Миколайович Мажуга.
«ПЕРША РОЛЬ, ОБІДРАНОГО ЖЕБРАКА В «ОВОДІ», ДІСТАЛАСЯ МЕНІ У СПАДОК ВІД ОЛЕГА БОРИСОВА»
— Юрію Миколайовичу, 1953 року ви закінчили Театральний інститут, були запрошені в трупу знаменитого Київського театру російської драми імені Лесі Українки, й ось уже майже 60 (!) років заходите через один і той же службовий вхід на репетиції та спектаклі. Невже за ці десятиліття ніколи не виникало бажання змінити своє життя? Ви така постійна людина? Можливо, консерватор? Або конформіст?
— Мене ще студентом запросив у трупу московського театру імені Моссовєту його головний режисер Юрій Олександрович Завадський, коли вони гастролювали в Києві. Ситуація тривіальна. Завадському вирішив «показатися», як у нас говорять, один мій однокурсник. Я підігравав йому в уривку з п’єси Островського, по-моєму. І я сподобався Юрієві Олександровичу. Чомусь так часто буває. А після закінчення інституту я мусив їхати до Ізмаїла, нібито, для посилення місцевого театру. Але не потрапив — ні туди, ні сюди. Якраз у цей час в інститут прийшла заявка з Міністерства культури — художній керівник Театру імені Лесі Українки Костянтин Павлович Хохолов побачив мене в студентській виставі й запросив у трупу. Звичайно, я погодився. Мама, тато в Києві, батьківщина моя тут. До того ж важливо, у кого вчитимешся професії. Моїми вчителями стали чудові актори — Михайло Федорович Романов і Юрій Сергійович Лавров. Романов і сьогодні залишається для мене кумиром у мистецтві, і його портрет висить у моїй гримерці. Коли я прийшов до театру, в ньому служила така плеяда артистів — вдень із вогнем не знайдеш! Що не людина — то особистість, що не актор — величина! Боюся зараз перераховувати, можу когось забути. Вся трупа! І я в неї — занурився! Приблизно в цей же час прийшли Олег Борисов, Микола Рушковський, Сергій Філімонов, Алік Шестопалов, Вадим Дмитрюк. Ще працювали Кирило Лавров (грав не дуже великі ролі), його майбутня дружина Валя Ніколаєва. Трохи пізніше до нас приєдналася Нонна Терентьєва. Ви, напевно, пам’ятаєте її у фільмі «Крах інженера Гаріна»? Яскрава, цікава актриса. Ада Роговцева, Валерія Заклунна. Майстри ставилися до нас, молодих, непогано — ми нікому дорогу не перебігали. І в цьому, поза сумнівом, була заслуга Хохлова. Він ретельно, з далеким прицілом відбирав артистів у трупу. Як художник, який видивляється потрібні йому фарби. Потім пішли ролі...
— Пам’ятаєте свій найперший вихід на сцену? В якому спектаклі?
— Так! У «Оводі». До моєї появи в театрі Олег Борисов уже другий рік грав у цій виставі жебрака. Повзав у мізансцені перед Монтанеллі, який виходив із церкви. А коли з’являються молоді актори, їм передають подібні ролі. Ось вона й дісталася мені у спадок від Борисова. Він розповів, що потрібно робити. Навіть поповзав по сцені разом зі мною. (Сміється.) Обідраний жебрак, без єдиного слова! А я хвилювався, ніби грав головного героя!.. І в цей же час мені довірили ще одну невелику роль — кадета в гучній тоді виставі «Ходіння по муках». Співав частівки з кимось. У цьому спектаклі були також зайняті Вадим Дмитрюк, Олександра Смолярова. Початок мого життя в театрі. Потім зіграв молодого гірника з гармошкою в п’єсі Опанаса Салинського «Небезпечний супутник» — перша вдала роль. Із позитивними рецензіями й резонансом у трупі. І ще одного непутящого шахтарського парубка в спектаклі «Пісня під зірками» за п’єсою Вадима Собка, який потім, звичайно ж, перевиховується, стає стахановцем. І пішло-поїхало!
— Яка-небудь традиція, ритуал склалися перед виходом на ці, що називається, намолені підмостки?
— Я мушу прийти на сцену хоча б за півгодини до спектаклю. Там ще щось доробляють робітники, але мені це неважливо — потрібно просто посидіти, налаштуватися на роль, відчути запахи лаштунків, і все зовнішнє кудись зникає. В антракті також не йду в гримерку, боюся, що пропаде настрій, який склався.
— Друзі в театрі у вас є? І взагалі, чи доречне це поняття в акторському середовищі?
— (Замислюється.) Коли я лише прийшов у трупу, був настроєний позитивно. Але одного дня, років через три-чотири, мене дуже підставили: всередині щось обірвалося, й я замкнувся. Пізніше зрозумів — таке життя. Підтвердилося. Зробив одній людині добро, а вона зрадила мене, по суті. Пробачив їй. Ситуація повторилася. Але вже не так приголомшила — вперше завжди болючіше переживаєш втрати. Ці люди просто перестали для мене існувати. Я байдужий до них. Інтриг не влаштовую. Зустрічаючись, вітаємося. Театр взагалі — складний світ, товариство самолюбивих. Можливо, це й є його єство? Кожен хоче бути кращим, першим. І я дякую Господу, що він дав мені розуміння: у житті людина повинна займати певну нішу, робити свою справу без заздрощів. А там вже, як доля накаже. Тому трохи відділяю себе від акторського клану. Я не заздрісна людина. Кіт, що живе своїм життям. Не вступаю ні в які угрупування. Якщо потрібно сказати правду, говорю, що думаю. Й учнів своїх так налаштовую.
— Ви і в юності були котом, що гуляє сам по собі? Мені розповідали: колись акторський гуртожиток знаходився в будівлі театру — не забігали до колег на вогник після вистав?
— У молодості в нас склалася п’ятірка однодумців — я, Алік Шестопалов, Коля Рушковський, Сергій Філімонов, Вадик Дмитрюк. Часто збиралися разом, могли піти посидіти в ресторан, поговорити. Про спектаклі, гастролі... Про жінок, як не дивно, розмовляли нечасто. Сексуальна тема, що переважає сьогодні, нами не особливо обговорювалася. Багато років я дружив з Алімом Галієвим, що вже пішов із життя, на жаль. Найтепліші стосунки і сьогодні пов’язують мене з партнеркою по багатьох виставах — Валерією Заклунною.
«Є І ЖАЛЬ, І ГІРКОТА, І ОБРАЗА ВІД ТОГО, ЩО СВОЄЇ РОЛІ В КІНОЯ НЕ ЗІГРАВ»
— У вашому театральному послужному списку понад 80 спектаклів — це і комедії, і драми, і трагедії. Завзяті театрали і сьогодні ходять у російську драму «на Мажугу», вишукуючи це ім’я в небагатьох назвах, де ви зайняті. Кінематограф також не обділив вас увагою, але великої популярності, на жаль, не приніс. Не образливо?
— Звичайно, є і жаль, і гіркота, і образа від того, що багато чого в кіно не зробив. Адже довженківські режисери запрошували переважно російських акторів. Москвичів. Білоруси, грузини, литовці успішно працювали зі своїми артистами. А наші співвітчизники для прикриття власної немочі брали зірок із Москви. І, незважаючи на це, багато картин все одно провалювалися — погані сценарії, фахова безграмотність і так далі. Я не зіграв у кіно тієї ролі, яку хотів би. На зразок «Председателя» Михайла Ульянова. Слава богу, є візитна картка — театр. Але нині століття кінематографа. Хто знімається в кіно, та ще якщо роль вийшла вдалою, — відомі. На них ідуть і в театр. Ось недавно відійшла у вічність чудова актриса Людмила Гурченко. Велика! Проте популярність їй приніс кінематограф. Не стало цікавого, крупного артиста Владислава Галкіна — я його так любив! Але не знав би, якби не фільми й телебачення. Те ж саме можу сказати про Безрукова, Машкова. Я пам’ятаю, наприклад, талановиту Пашкову, яка працювала в театрі імені Вахтангова. Але її мало хто знав — у кіно її чомусь не знімали.
До плюсів зі зробленого в кінематографі можу зарахувати роль голови колгоспу Бесараба з картини Анатолія Буковського «Підпільний обком діє». Санько з «Народжених революцією», який був (і навіть до цих пір) упізнаваний. Я його називав «мій маленький Чапаєв»! (Сміється.) Дуже люблю героя фільму Артура Войтецького «Нудьги заради» (за мотивами оповідання Максима Горького) Матвія Єгоровича. Здається, це взагалі одна з найвдаліших картин кіностудії імені Довженка. Яка компанія там зібралася! Всеволод Санаєв, Людмила Шагалова, Володимир Дорофеєв, Женя Шутов, Майя Булгакова, Вітя Сергачов із «Соврємєнніка». І я. Ось, мабуть, і всі роботи, якими задоволений.
«НИНІШНІ СТУДЕНТИ ЦІКАВІ, АЛЕ ПОГАНО ОСВІЧЕНІ»
— Із 1975 року ви викладаєте в Театральному інституті. Напевно, порівнюєте нову акторську генерацію з артистами, в яких училися самі, з ким працювали багато років. Чим сучасна артистична молодь схожа або відрізняється від них? Я маю на увазі ступінь таланту, освіти, зацікавленості фахом, фанатизму, врешті-решт?
— Я вже випустив дев’ять поколінь учнів. Актор Малого театру Віктор Коршунов, що викладав в училищі імені Щепкіна, говорив: «Коли у тебе на курсі з’явиться хоч би два здібні студенти, це вже добре». А талановитий Євгеній Вєснік на питання, чому він не викладає, відповів: «Якби набирали 5—6 людей, я б зайнявся цією справою. Тому що мушу знати про свого учня все: звідки він родом, хто його батьки, що він їв на сніданок. Мені це необхідно для того, щоб виховати артиста». А ми набираємо щороку по 20 осіб.
Нинішні студенти цікаві. Але погано освічені. Моє покоління багато читало. Не лише перед іспитами. Якщо якоїсь книжки не знаходилося в інститутській бібліотеці, йшли в багатші — в університетську, партійну. Аби краще пізнати час, який граємо, людей, що жили тоді. А в мене зараз молоді репетирують уривок із «Тихого Дону» — сцену Аксенії й Григорія Мелехова. Приходжу, дивлюся — наче все правильно, мізансцена вірна, а життя немає! Розуміння того, що відбувається з героями, немає! А що з ними відбувається? Любов. Те, що з молодими людьми може статися у будь-який момент. Вони ж цього не відчувають. Не розуміють, що грати необхідно серцем. Потрібно бути фанатом фаху. Я не стверджую, що слід нескінченно репетирувати. Сам не люблю багато грати. Обожнюю копатися в ролі, імпровізувати. А багато хто з моїх учнів не вміє цього робити. Просто безтямно заучують роль. Можу записати їхню гру на магнітофон і прослухати її. Завтра повторити запис. Інтонації одні й ті ж. Немов під копірку. Сумно. Тому і згадую, як проводив відбір акторів Костянтин Павлович Хохлов. У театрі працювало п’ятеро коміків із різними нюансами їхнього амплуа. П’ятеро! Комік — аристократ, побутовий комік і так далі. Ще й ті, що приходять, бували. Сьогодні ж таких різнопланових артистів у театрі я не знаю.
Окрім цього, нинішня молодь погано вихована. В наш час в інституті був предмет, де навчали етикету — як слід тримати виделку, ніж. Сьогодні його відмінили. А раптом цим студентам завтра доведеться грати, наприклад, «Анну Кареніну»? Або п’єсу про англійського аристократа?..
— Ваші колишні учні працюють у Театрі імені Лесі Українки?
— Працюють.
— Не соромно за них?
— Та наче ні. Але... У мене певний погляд на акторську школу, яку я сповідую. Й коли мій учень відходить від неї, він мене розчаровує. Не буду ж я його заново вчити, підказувати також не буду. Як актор він набирає сили, грає багато ролей. Але віддаляється від моєї сповідальні. Звичайно, це деколи засмучує.
— А любимчики є?
— Ні, розподілу на «біленьких» і «чорненьких» у мене немає. Можу похвалитися — на курсі завжди порядок. Нікого не виділяю. Всередині, звичайно, якісь пріоритети з’являються. Але я цього не афішую. Можу лише сказати: з минулого випуску одного здібного хлопчину, як мовиться, «подарував» Едику Митницькому (художній керівник театру Драми і комедії на Лівому березі Дніпра. — Авт.). Красень, Ален Делон! Михайло Пшеничний. Син мого учня першого випуску заслуженого артиста України Володі Пшеничного, який працював у Театрі юного глядача. На Михайла покладаю надію: він — і за людськими якостями, і за фаховими — хороший! У театрі в Митницького, до речі, ще один мій колишній студент служить — Дмитро Лаленков. Уже популярний актор. За серіали, правда, я б його висік. Але в деяких фільмах досить непогано працює.
— Існує стала фраза — «актори, як діти». Що у вас залишилося з дитинства?
— (Замислюється.) Напевно, моя безпосередність. Я взагалі вважаю, і молоді в інституті кажу: «Артист має до кінця життя залишатися дитиною». Із студентами я на дружній нозі. І батогом, і пряником користуюся, коли треба. (Посміхається.) Мене, можливо, не так люблять, як поважають. І побоюються. Інколи можу так поглянути!
— А чарочку при нагоді можете з ними випити?
— Не п’ю вже років 30. Колись випивав гарно, в компанії. А потім з’явився інститут, в театрі — головні ролі. Похмільних ліків ще не існувало (Сміється.) Серце давало себе знати. Хіба що на Новий рік можу пригубити. Келих пива випити. Палити я теж кинув, коли відчув, що тютюн діє на зв’язки, заважає говорити нормально.
«НЕ ЛЮБЛЮ БЕНЕФІСІВ І ЮВІЛЕЇВ. ПРОСТО ЗНИКАЮ В ТАКИЙ ДЕНЬ»
— Не п’єте, не палите, дружина вже майже 50 років одна-єдина. У вас є недоліки?
— Я самоїд. Дружина говорить: «Ти себе часто недооцінюєш». Тусовок терпіти не можу. Не хочу нікому бути зобов’язаним. Недоліки це? Не знаю. Ніколи ні про кого не говорю погано, навіть про недоброзичливців.
— Цифру «13» багато хто вважає нещасливою. Для вас же вона має асоціюватися зі святом. Ніколи не лякала містика цього числа?
— Ставлюся до нього спокійно. Раніше завжди відзначав дні народження. А зараз цієї цифри для мене взагалі не існує. Не люблю бенефісів, ювілеїв. Просто зникаю в такий день. Та й друзів мало залишилося. Хтось виїхав, когось вже немає з нами. Життя тече. Що мені відзначати? День пройшов — і добре! А ювілей? Стільки брехні можна почути!
— Що ж приносить вам сьогодні задоволення?
— (Замислюється.) Є фраза: «Щастя, коли з радістю йдеш на роботу, і з радістю повертаєшся додому». З першим у даний час складно — нелегко дається роль, яку репетирую в «Квартеті». Тому задоволення для мене сьогодні — прийти додому (у нас дуже затишна квартира), побачити Марину, дорогу жінку, з якою прожито стільки років. Вона завжди була мені другом і порадником. Моя дружина — розумна і освічена людина, яка викладала в консерваторії по класу фортепіано. І мені її думка дуже важлива. Приголубити кішку Машку, що років 7—8 тому сама прийшла до нас на дачу, вибрала наш будинок. Пообідати смачненьким. Я борщ люблю, суп з яйцем, який чудово готує Марина, пельмені. Почитати захоплюючий детектив. Що ще людині потрібно?..
— На скільки років ви себе відчуваєте?
— Років на 60. Та мені більше ніхто й не дає! (Пожвавлюється.) Розповім смішний випадок! Зловив недавно приватника на шикарній машині. Розговорилися з чоловіком про театр. Він поділився: «Був у російській драмі один артист, бачив його в «Іркутській історії», десь ще. Він мені так подобався! Прізвище Мажуга. Помер вже, напевно. Жаль». Ми в той час повзли у пробці: я, не кажучи жодного слова, дістав посвідчення, розкрив його, показую чоловікові. Той спочатку не зрозумів: «Що це?» А коли прочитав — як натисне на гальма!.. «Та ні, — кажу, — живу ще!» (Сміється.)
ДОВIДКА «Дня»
Юрій Миколайович Мажуга народився 13 квітня 1931 року в Києві. 1953 року закінчив Київський театральний інститут ім. І.К. Карпенка-Карого. Того ж року прийнятий у трупу Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, де працює й до сьогодні.
Народний артист УРСР (1971). Народний артист СРСР (1981). Лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1983). Академік Академії мистецтв України (2002). Двічі лауреат театральної премії «Київська пектораль» (2000, 2011).
Вибрані театральні роботи:
1. «Ромео і Джульєтта»
2. «Іркутська історія»
3. «Лихо з розуму»
4. «Ревізор»
5. «Гравець»
6. «Вогонь бажань»
7. «Дерева вмирають стоячи»
8. «На заході сонця»
Вибрана фільмографія:
«Коли співають солов’ї» (1956); «Джерело для спраглих» (1966); «Нудьги заради» (1967); «Народжена революцією» (1973—1977); «Підпільний обком діє» (1978); «Миргород і його мешканці» (1983); «Вечори на хуторі біля Диканьки» (2001).
