Цей художник народився й виріс у Києві, але вже більше 30 років живе й працює в Нью-Йорку. На презентації виставки в нашій столиці куратор Людмила Ковальська й мистецтвознавець Ольга Петрова представили Давида Мирецького, розказавши про обставини, що змусили його покинути Україну. Річ у тім, що в радянський час позиція автора була несумісна з «генеральною лінією» офіційного мистецтва, життєрадісна натура Давида вчасно уникла тривалого й обтяжливого перебування в андеграунді...
І от зустріч через три десятиріччя. Роботи Мирецького зустріли з великою цікавістю. Однією із заповідей хорошого живопису є не тематика, як то проповідував соцреаліз, а проникливість у суть зображуваного повним використанням кольору, форми та інших живописних засобів. Давид Мирецький обрав своїм об’єктом певний пізнаваний типаж, оскільки вважає, що будь-який художник шукає для зображення ту людину, яка йому найбільше відповідає. У його картинах пізнавані типажі. Милі, славні обивателі, ідеалом яких є комфорт і хороша їжа, вони з любов’ю й легкою іронією зображені на полотнах художника. Персонажі Мирецького не просто живуть, а ніби святково виконують щоденний ритуал підтримки «вогню» існування, керуючись заповітом Талмуда: «Плодіться й розмножуйтеся». Вони дозволяють нам, глядачам, спостерігати за їхніми розміреними, сповненим достоїнства жестами, ніби через напівпрозоре дзеркало, позуючи й обираючи лише найприємніші ситуації, такі як: поцілунки двох закоханих, вечеря в ресторані з подальшими обіймами й так далі, аж до народження дитини. При цьому в кращих традиціях кітчу підібрані їхні прикраси та вбрання, створені химерні, за межею й вище будь-якої моди зачіски. Кульмінація ж межособистісних стосунків — «Святе сімейство» — предмет особливої уваги Д. Мирецького.
Варіації на тему сім’ї, в центрі якої дитина, то новонароджена, то підліток, то її заміна (втішлива в старості собачка), стверджують, що головна людська цінність — це родинні, близькі стосунки. Інтимні замкнені простори, де тісно співіснують близькі люди, світлі й насичені кольором. Непорушність їхнього клятвеного «вічного кохання» ніби викликає динаміку навколо них у предметному оточенні, між тарілками й чашками, в контрасті синього плаття з жовтою сорочкою, зеленими брюками й бузковими рукавичками. У трактуванні облич з явними рисами єврейської національності проте помітний вплив православної ікони, з властивими іконі тонким письмом і натхненністю. На картині Мирецкього навіть звичайна жителька міста, яка регулярно користується послугами перукаря, у своїй безмежній любові до свого немовляти нагадує Мадонну.
У замкнений світ прекрасного задзеркалля, як у підводне царство, ледве долинають сплески зовнішніх подій. От красуня вдягла помаранчеву сукню, швидше за все з нагоди революції 2004 року в Україні, зовсім не відрізняючись від інших миттєвостей свого життя, які вона не уявляє без пружних локонів, незмінних кармінових губ та яскравих лакованих нігтів. Іноді ритуальна побутова процесія порушується появою надзвичайних оракулів або святих, які, за влучним зауваженням художника, ніколи не займають центрального положення, а плавно обтікають навколо нього, не зачіпаючи («Пророк», «Святий Себастьян біля джерела»).
Невеликі за розміром, але дуже змістовні роботи Давида Мирецького несуть світоглядну багатогранність, настояну на вікових традиціях світової культури.
