Років тридцять тому на радянських телеекранах з’явилася французька передача під назвою «Париж... чому Маяковський?». Автори її переконливо спростовували можливий скепсис, доводячи, що в їхній столиці на Сені радянський поет-трибун — ну, дійсно, «живее всех живых».
Перефразувавши риторичне питання на новий кшталт, можемо з аналогічною переконливістю — хоча з позірною відсутністю ознак кричущої популярності митця — все-таки довести його запитаність у ХХ столітті. Зауважимо, митця, що жив 400 років тому — а не вчорашнього сучасника, як Володимир Володимирович.
Справді, «чому Монтень»? Це як — із усього плодоносного XVI сторіччя (Високий Ренесанс, Реформація, Iван Грозний та розвій Запорізької Січі) нас уже не «хвицає» жоден-жоден письменник? I доба Рафаеля та Мікеланджело не донесла до нашого часу такої ж бурхливої хвилі літературних «нетлінок»? I чи так нам на часі дордонський буркотун Мішель Ейкем де Монтень, «спроби» якого, власне, «есеї», навряд чи почитаєш в електричці чи у вагоні метро?
Проте, виявляється, з того століття, якщо хтось заслужив на нашу увагу, то це дійсно він. Шекспір, Сервантес, Лопе де Вега захопили самий кінець «вісьового часу» (як називають XVI сторіччя історики), по суті своїй вони є надбанням і виразом наступної, барокової доби. А з покоління їхніх батьків вижив хіба що Еразм — тонесенькою книжчиною «Похвала Глупоті» (хоча свого часу понаписував до біса). I — Ронсар, крихтами сонетів. Можливо, Кохановський — справдешній доробок якого зовні не солідніший від його сучасників. I, звичайно, Монтень: трьома вагомими цеглинами «Проб».
Той, хто склав собі раду прочитати хоч один із них (російською вони видаються з кінця XVIII сторіччя як «Мишельмонтаниевы Опыты», ретельніше — з 1970-х рр.), зрозуміє, чому. Позиція інтелектуала «над бійкою» — при тому, що в бійку доводилося таки встрявати час від часу — є напрочуд гідною поваги та уваги й у ХХ сторіччі, й у ХХI-у. Адже бійок у нас анітрохи не меншає, радше, навпаки. Та й інтелектуали нарешті втямили, що не відсидітися їм у «башті зі слонової кістки». Тим паче, коли більшість їх живе в гостинках- комуналках... Монтень, той хоч замок мав, родовий та й нічогенький, де жив останні роки свого життя, і за йменням якого письменника, власне, знають читачі-нащадки.
Почнемо з того, що він мав дієве минуле, а не жалюгідненьке «c.v.» (тобто резюме. — Ред. ) — на відміну від більшості українських письменників, життя яких ділиться між Літінститутом та ґрантовими подорожуваннями, між пиятиками та спробами абстиненції. Монтень устиг: латини повчитися (дещо складнішої від Basic English), при королівському дворі поникати (де нерідко чубилися, як у нашому парламенті, але з «летальним кінцем»), у дипломатії свій вагомий слід лишити (а там ділом треба було займатися, а не прес-конференції влаштовувати), послужити радником Лічильної Палати і мером Бордо (паралелі ще більш прозорі!), світ на власний (не чужий) кошт побачити... При тому зберегти філософічну розсудливість — раритетну чесноту для будь-якої доби. I книгу написати — без перебільшення, ґеніальну. Але й таку, яка анітрохи не принижує нас своєю ґеніальністю. Навіть дещо простакувату, як на наш хлопський розум... Відтак — іще ближчу нам, аніж ми того могли очікувати.
Розуміння цього приходить саме завдяки перекладу Анатоля Перепаді — знаного раніше як блискучого перекладача Жаррі, Бальзака, Моріака, Пруста, Екзюпері, у перспективі — Рабле («Гаргантюа і Пантаґрюель», до речі, ще одна «вічна книга» XVI сторіччя); про переклади з інших мов скажемо якось згодом. Признаємося, раніше Монтень трохи віднаджував своєю старосвітською манірністю, увібганою в плетиво правильних, занудно прилаштованих одна до одної фраз, із яких прозирає щось учительське. Перше-ліпше порівняння демонструє нам двох різних Монтенів, байдуже, що інтерпретованих двома «братськими мовами». Скажімо такий-от період із розділу ХХХ «Про поміркованість». Російською він звучить таким ось чином: «Итак, я хочу от имени этих наук наставить мужей (если еще найдутся такие, которые и в браке сохраняют неистовство страсти), что даже те наслаждения, которые они вкушают от близости с женами, заслуживают осуждения, если при этом они забывают о должной мере, и что в законном супружестве можно также впасть в распущенность и разврат, как и в прелюбодейственной связи» (переклад А. Бобовича).
Мораль, як на сьогоднішній день, трохи сумнівна. Мовляв, в ім’я високих ідеалів необхідно тримати пеніс на замку, а то лихо буде. Мовиться отака дурня ніби устами викінченого зануди, котрий ніколи в житті «баби не нюхав». Натомість українською до нас промовляє стомлений гедоніст, який «добре пожив», а свої корисні поради дає «підростаючому поколінню», криво всміхаючись та єхидно підморгуючи: «Отож я хочу від імені довести до відома мужів (якщо є ще надто сласні жируни на шлюбному ложі), що навіть жирування з дружинами заслуговує на осуд, якщо тут не дбати про міру, і що в шлюбі можна грішити і бахурувати незгірш, як у перелюбстві». Застерігає, а при тім сам облизується, як кіт на сало... I, здається, в іншому місці каже цілком протилежне.
Ось чому Монтень для нас є предтечею постмодерну «з людським обличчям». Витворює свої дивовижні колажі з цитат та рефлексій над ними, але зізнається, що не має ніякої прихильності до маскульту, від погіршених зразків якого так шаленіють теперішні постмодерники (так, він бридиться «Амадісом Гальським» — на якому, в свою чергу, скоро схибнеться Дон Кіхот). I, визнаючи мінливість усього сущого, визнає також необхідність благодійницької практики, від браку якої потерпають неімущі інтелектуали (розділ ХХХV «Про одну хибу нашого ладу»)... До них, знаємо, сам у своєму замку не належав жодною мірою, що анітрохи не вплинуло на його солідарність із «братами по розуму».
I останнє — що зовсім недавно викликало захват Віслави Шимборської — в рецензії, присвяченій історії світової гігієни. «Шановне панство, великий Мішель Монтень належав до тих диваків, для яких вода не була огидною. Мішель Монтень купався! Робив це часто! Робив це охоче! Наперекір своїй епосі, що аж злипалася від бруду! Від хвилювання ручка випадає мені з руки».
