27 січня 1901 року серце великого Джузеппе Верді зупинилося. «Пішов, як воїн — суворо й тихо», — писали тодішні газети. Композитора було поховано, як він і заповідав, біля його дружини Джозефіни. Він помер у віці 88 років.
Символічно, що в день 100- річчя від смерті великого італійського композитора прозвучав його «Реквієм» у виконанні італійських і українських артистів Кармели Аполлоніо (сопрано), Марілени Монтуоро (мецо-сопрано), Михайла Дідика (тенор), Тараса Штонди (бас), Алессіо Влада (диригент), хористів і музикантів Національної опери України. Сценічний майданчик театру переобладнали, піднявши з «ями» симфонічний оркестр. Цим було досягнуто звукового балансу хору, солістів і музикантів. Примітно, що коли на київській сцені звучала заупокійна меса, в цей же час «Реквієм» виконували в усіх провідних театрах світу. Наприклад, в Ла Скала партію сопрано співала Франческа Скаїні — співачка, яка з тріумфом виступала в нас на відкритті фестивалю «Ave Verdi». «Ми не хочемо говорити про смерть, оскільки для нас Верді живий, і підтвердженням цього є його чудова музика, яка звучить вже друге століття», — зазначив генеральний директор Національної опери України Петро Чуприна.
СПОЧАТКУ БУЛА МУЗИКА, ПОТІМ — СЛОВО
Ювілейні урочистості вiдбувалися не лише на сцені столичної опери. Не залишилася осторонь цієї історичної події й Національна філармонія України. Але якщо в Опері глядачів вражав масштаб: гала-концерт, п’ять опер маестро у виконанні українських і закордонних майстрів, «Реквієм» у фіналі, то філармонія пішла іншим шляхом. В одному вечорі (22 січня) вони фрагментарно виконали арії, квартети й сцени з популярних опер «Дон Карлос», «Аїда», «Ріголетто», «Трубадур», «Травіата», змiцнивши свою команду — Симфонічний оркестр під управлінням Миколи Дядюри, органіст Володимир Кошуба, солістка Марія Липинська — провідними вокалістами столичної опери: Світланою Добронравовою, Ольгою Микитенко, Анжеліною Швачкою, Андрієм Романенком, Тарасом Штондою, Миколою Ільченком і капелою «Думка». Вийшла дуже прониклива програма. Публіка, якій пощастило побувати на цьому концерті, виходила з Колонного залу ім. Лисенка просвітленою. Враження посилювала й виставка сценічних костюмів «Театральна фантазія», підготовлена художником Марією Левитською. Дуже шкода, що літературно-музична композиція виявилася поза увагою телебачення. Повірте, це варто було побачити й почути. Можливо, керівництво філармонії віднайде можливість і повторить програму на біс.
— Готуючись до вечора, — розповів Володимир Лукашов, художній керівник Національної філармонії, — ми зіткнулися з тим, що, на жаль, про життя, творчі пошуки й муки великого композитора основна частина публіки знає мало. Чому в кожному його творі стільки пристрасті? Звідки він черпав сили, де здобував натхнення для творчості? Тому ми додали до музики маестро фрагменти з його листів, спогади сучасників Верді. Він прожив довге, чудове, але й нелегке життя, залишивши нам у спадщину 26 опер, кантати, духові твори, струнний квартет, вокальні ансамблі, романси, пісні. В історію музики Верді увійшов як реформатор оперного мистецтва. Спираючись на принципи бельканто, він наситив свої твори не лише вокальною мелодикою, а й героїчними інтонаціями. Навіть після 70 років продовжував працювати, створивши «Отелло» — видатний зразок психологічної драми. Його останній твір — опера-буф «Фальстаф», написана за мотивами шекспірівських «Віндзорських бешкетниць». Окрім слави, Верді зазнав гіркоти розчарування, нерозуміння. Деякі його знамениті колеги називали «Травіату» «кулінарною оперою», передрікали забуття. Але минуло понад сто років, а цей твір не просто живе, він прикрашає репертуар багатьох театрів світу. Нам приємно, що вдалося зробити не концерт до ювілейної дати, а посилити музику словом. Для цього вiд театру ввели персонаж, що закоханий у творчість маестро. Його виконав актор Театру ім. І. Франка Олексій Богданович.
Щоб свято музики відбулося, титанічну роботу здійснили працівники Національної опери України. Їм вдалося запросити чудових диригентів і солістів. Величезну допомогу надав Італійський культурний центр і Посольство Італії в Україні. Під час фестивального тижня слухачі познайомилися з п’ятьма операми Джузеппе Верді: «Травіата», «Ріголетто», «Трубадур», «Аїда», «Набукко». Їх постановки були здiйснені в різні часи. З новинок — оновлена «Аїда», оновлена Дмитром Гнатюком минулого року.
ПРИСТРАСТІ ЗА «ТРАВІАТОЮ» Й НЕ ЛИШЕ
«Травіата» з тріском провалилася. Але мене це не засмучує. Або я — або вони! Про неї ще згадають. І от тоді ми побачимо...», — писав Дж. Верді 1853 р.
Напередодні фестивалю за лаштунками нашої Опери вирували неабиякі пристрасті, не обійшлося без образ. Брати участь у подібному фестивалі дуже престижно, й тому кожен артист прагнув побачити своє ім’я в афіші, що, звісно, неможливо. Дирекції довелося приймати вольові рішення, які не можуть подобатися всім.
На виконання ролі Альфреда в «Травіаті» претендували три солісти. Остаточний вибір пав на Володимира Гришка. Він у чудовій вокальній і творчій формі. Більш того, прогнози недоброзичливців, які передрікали неуспіх артисту, не виправдалися. Завдяки своїй майстерності співак зумів буквально врятувати спектакль, коли партія Віолетти в канадської гастролерки Крістіни Комацу стала «розсипатися» на очах у здивованого залу. Сама співачка причиною своєї невдачі вважає втому, важкий переліт, різницю в часі — не встигла пристосуватися. Зате Гришко своїм блискучим вокалом підтвердив, що сьогодні він є одним iз найкращих тенорів України. Його партнер по спектаклю Аноніо Сальвадорі назвав Володимира «луче-воче» — «голос-світло», «бельканто» — так яскраво, дзвінко, темпераментно співав і грав український прем’єр. І ще один штрих. Заради участі в «Ave Verdi» Володимир Гришко відмовився від проби в Ла Скала, зробивши свій вибір на користь виступу на батьківщині, в Києві, оскільки ще восени минулого року отримав офіційне запрошення від посла Італії в Україні пані Брунетті-Гец і обіцяв дирекції Національної опери взяти участь у фестивалі, а, за словами співака, він звик дотримуватися свого слова.
— Партія Альфреда — одна з найулюбленіших у моєму репертуарі, — признався Володимир Гришко. — 1995 року з «Травіатою» я дебютував у Метрополітен-опера. Нині співаю цю оперу ще i в Канаді. Дмитро Бертман поставив авангардний спектакль: герої переміщені в наш час, у молодіжне середовище з його «утіхами» — алкоголем, наркотиками, а потім дія переноситься в минуле століття. Розмовляючи з японським диригентом Чосеї Комацу, я з’ясував, що він бачив мого Альфреда в цій постановці. Йому сподобалася наша спроба по-новому подивитися на старий сюжет. Мені дуже приємно, що на київському фестивалі мені довелося з Чосеї разом попрацювати й співати з чудовим італійським майстром Анотоніо Сальвадорі, котрий виконував роль Жоржа Жермона, батька Альфреда. Перед спектаклем ми з ним ближче познайомилися, й з’ясувалося, що працювали з одними й тими ж диригентами, зокрема з Мелло Санті та Карло Ріццi. У співі Антоніо відчувається школа, він чудово володіє своїм голосом. Можна лише процитувати співака й режисера Дмитра Гнатюка: «Опери Верді співають лише великі голоси». До цього я б додав, що, крім техніки, слід вкладати ще й душу. Найтепліші слова хочу сказати на адресу хору Нацопери, співати з яким — для мене насолода.
СКРОМНІСТЬ ДЕКОРАЦІЙ — НЕ ВАДА
«Голос і гармонія, — казав Верді, — для мене завжди будуть головними».
В операх маестро дуже важливим є синтез гри оркестру, вокальна й артистична майстерність солістів, плюс величезне навантаження несе хор. Хор Національної опери — в хорошій професійній формі. Колектив постійно оновлюється. За словами головного хормейстера театру Льва Венедиктова, коли вони прощаються з ветеранами, серце кров’ю обливається. Але це необхідно, оскільки, якщо цього не робитимуть, то отримають хор ветеранів Старокиївського району. Нині підняли планку прийому, й 60 відсотків артистів мають вищу професійну освіту. Загалом у хорі працює 120 осіб.
— Організація фестивалю «Ave Verdi» — наша перша проба подібних міжнародних акцій, — сказав Лев Миколайович. — Ми пересвідчилися, що коли добре платять, то приїжджають хороші артисти. Нашим основним завданням було зацікавити потенційних спонсорів допомогти київському театру. Величезну допомогу надало італійське посольство, взявши на себе фінансові питання й запрошуючи солістів і диригентів у Київ. Велика їм за це подяка, але якби ми мали ще й власні гроші, то запрошували б не тих, кого нам присилають, а кого самі вважаємо за потрібне. Сподіваюся, що в майбутньому ми зможемо дозволити собі запрошувати провідних співаків світу, й тоді це буде грандіозне свято для меломанів. Хоча досвід «Аїди» засвідчив, що українські солісти кращі! Коли бачу черги біля кас і повний зал глядачів, у мене серце радіє: інтерес до опери повертається.
Опера «Набукко» йде в театрі давно. І хоча первинна ідея була цікавою, коли стримані сценічні засоби не відволікають від деталей, дають можливість публіці зосередитися на співі артистів, в якийсь момент стало здаватися, що спектакль перетворився на певний концертний варіант, що втратив динаміку. Фестиваль додав йому нового забарвлення. Акторський і музичний склад у «Набукко» був змішаний: українські солісти — Іван Пономаренко (Набукко), Тарас Штонда (Захарія), а також італійські співаки й диригент — Мауріцио Сальтарин (Ісмаїл), Наузікаа Полічіккіо (Абігаїла), Нікола Колабіанкі. Після закінчення спектаклю солістка Римської опери Полічіккіо розповіла, що два роки тому вперше приїжджала в Україну, виступала в гала-концерті в Дніпропетровську. «Цього разу мені не вдалося подивитися Київ, оскільки дуже холодно, а я боялася застудитися, — щулячись і сміючись каже Наузікаа. — Але незважаючи на мороз, мене дуже тепло приймали, і я себе відчувала так само комфортно, як удома. Особливі слова вдячності хотіла б промовити на адресу музикантів оркестру Національної опери. Партія Абігаїли в мене в репертуарі вже декілька років. А дебютувала на оперній сцені я в «Макбеті». Опери «Набукко» та «Макбет» дуже схожі між собою. Мені сподобалася скупа сценографія постановки «Набукко» у вашому театрі. Я вважаю, що на сцені має панувати музика. А наші театри роблять дуже складні декорації, костюми. Зорово все це дуже гарно, але дещо відволікає увагу від головного — музики».
— На цьому фестивалі найкращим виявився Верді, — вважає Лев Венедиктов. — Я сподіваюся, що ми займемося й іншими операми композитора. Передусім «Дочка кардинала або Жидівка», «Самсон і Даліла» — ці опери прекрасні за своїми музичними якостями. Але раніше цензура їх не пропускала, тому що вони на єврейську тему. Я певен, що якщо ми поставимо ці спектаклі, то в нашому театрі щодня будуть аншлаги.
ЗАСПІВАЙМО, ДРУЗІ, АБО ПОГЛЯД З-ЗА ЛАШТУНКІВ
«Робота композитора виснажливо тяжка. Важко знайти співаків, які мене влаштували б», — писав Джузеппе Верді 1871 року.
З п’яти представлених на вердієвському фестивалі опер безумовним успіхом можна вважати оновлену «Аїду». Спектакль вийшов видовищним, і в цьому величезна заслуга режисера-постановника Дмитра Гнатюка, художників Тадея та Михайла Ріндзаків і всього творчого колективу, задіяного в цій постановці. Оркестр на чолі з Володимиром Кожухарем, солісти — Світлана Добронравова (Аїда), Тарас Штонда (Фараон), Людмила Юрченко (Амнеріс), Іван Пономаренко (Амонасро), хористи — були в ударі. Тенор iз Новосибірська Олег Відеман (Радамес) теж непоганий. Хоча відчувалося хвилювання артиста, не можна було не помітити, що його драматичні можливості поки значно поступаються вокальним. Але незважаючи на деяку шорсткість, спектакль вдався.
Дмитро Гнатюк багато років співав у вердієвських операх. «В «Аїді» просто божественна музика, — розповідає він. — На моїй пам’яті в київському театрі це третя постановка. Мені хотілося, щоб наш спектакль був сучасним, незважаючи на історичний сюжет. Володимир Кожухар дуже вдало прочитав музичну партитуру. В «Аїді» в нас виступають артисти різного віку, а це означає, що спектакль не застаріє швидко. Наш театр сильний не лише примами й прем’єрами, а й молодим резервом. В «Аїді» не можна працювати напівсили. Дуже важливо, як співають хористи і як взаємодіють артисти. Мені приємно, що наш хор є одним iз найкращих в Європі.
Спектаклю «Трубадур» з нетерпінням чекали не лише звичайні глядачі, а й тенори Національної опери. Адже в партії Манріко виступав Бруно Себастіан. Італійський співак співав в Ла Скала, нині багато гастролює по всьому світу. Влітку минулого року виступав на оперному фестивалі в Одесі. Прем’єр залишився не задоволений акустикою в нашому театрі. «На репетиції все було нормально, — дивується Бруно Себастіан, — а на спектаклі, коли поставили декорації й заслали підлогу, на мене чекав неприємний сюрприз: я не чув оркестру, й було таке відчуття, що співаю із закритим ротом. Подібного шоку я зазнав уперше у своєму житті. Лише ближче до фіналу впорався зі своєю вокальною партією. Дуже прикро, адже Манріко я співаю вже понад двадцять років. Фактично з початку своєї співацької кар’єри. Одного разу став свідком, як в одному із залів Барселони Монсеррат Кабальє прийшла, поплескала в долоні й сказала, що виступати тут не буде. Мені тоді здалося, що примадонна капризує, а тепер я розумію — її не влаштувала акустика. На сцені я віддаю всю душу, і якщо спектакль не вийшов, то не можу знайти собі місця. Не приховаю, з важким серцем виїжджаю в Прагу. Там співатиму в «Аїді». Якщо приїду у вашу столицю ще раз, то виступатиму в іншому залі».
Зате порадувала публіку наша примадонна Лідія Забіляста (Леонора) та співак зі Львова Ігор Кушплер (Граф де Луна). Вони блискуче справилися зі своїми партіями.
— Найкраща похвала співаку — якщо його голос називають вердієвським, — стверджує Забіляста. — Тривалий час ні я, ні мої педагоги не вважали мене співачкою цього композитора. Лише після стажування в Ла Скала, коли я вивчила партію сопрано «Реквієму», я поступово стала занурюватися в музику маестро. Опери Верді вимагають від актора повної віддачі. Іноді емоції переповнюють, і ти забуваєш, що повинен не лише грати, а й показати свої вокальні дані. Над партією Леонори можна працювати роками, й щоразу розкривати для себе безліч різних відтінків. Верді вимагає підключення цілої палітри вокальних і артистичних барв. Якщо в піано соліст показує свою техніку, то і в ансамблевому співі навантаження не менш сильне, ніж коли співаєш соло. Для мене Верді — музичний бог. Італійці схиляються перед маестро. Практично в кожному будинку ви зустрінете його портрет, не кажучи вже про записи його творів. Прості люди мелодії з його опер співають як народні пісні. Так схиляються перед композитором не лише на його батьківщині, а й у багатьох країнах світу. Мені здається, що його музику музиканти розкриватимуть ще багато сторіч.
Спектакль «Ріголетто» — остання робота чудового режисера Ірини Молостової. Спектакль анітрохи не застарів, його як і раніше люблять артисти й публіка. Виразно та яскраво звучав оркестр під управлінням Миколи Дядюри. Органічним вийшов образ Герцога — ловеласа, гульвіси, що прагне нових пригод, у виконанні Андрія Романенка. Пристрасною й ніжною вийшла Джильда в Ольги Нагорної. Дуже переконливий у ролі блазня Ріголетто харків’янин Микола Коваль, який зумів передати сарказм, ліричність і драматизм свого персонажа. У невеликій ролі Маддалени виступила італійська співачка Марілена Монтуоро. Для неї спектакль став лише прелюдією до наступного дня, коли у фіналі фестивалю вона виконала партію меццо- сопрано в «Реквіємі». Саме там Марілена показала всю міць свого голосу, прикрасивши інтернаціональний квартет солістів.
Підбиваючи фестивальні підсумки, можна сказати, що свято музики відбулося, й хоча перемогла дружба, але, поклавши руку на серце, слід визнати, що наші солісти загалом були кращими за закордонних гастролерів.
Посол Італії в Україні Йоланда Брунетті Гец, яка була присутня практично на всіх спектаклях, не приховувала, що задоволена результатами вердієвського фестивалю. «Фантастичні спектаклі, чудовий фінал, — зазначила пані посол. — Я нещодавно приїхала в Україну, але разом з Італійським культурним центром вже залучилася до організації багатьох акцій. Сподіваюся, що масштабні заходи, подібні «Ave Verdi», будуть і в майбутньому».
