Минуло 80 років з того похмурого холодного лютневого дня, який приніс нашій землі одну з найсонячніших і найпривабливіших особистостей українського музичного мистецтва — Ігоря Наумовича Шамо.
Мені уявляється, що від перших хвилин життя разом з ангелом-охоронцем над його колискою схилилася сама Музика, і відтоді він вже з нею не розлучався, бо хіба ж можна розлучитися із собою? Цей доленосний зв’язок людини та його місії на землі в різні періоди життя Ігоря Шамо набував різних втілень. А спочатку виявився у формі майже містичного пророцтва — адже першим словом немовляти, на велике здивування батьків, було не «мама» і не «тато», а слово «пісня». Про це потім постійно згадували у сім’ї, де раніше не було музикантів, однак пісню завжди любили й часто співали.
А далі музика поселилася у його душі у вигляді незбагненої мрії — проникнути в усі її таємниці та стати справжнім композитором. І знову доля, наче навмисно, привела здібного хлопчика в першу у країні школу для обдарованих дітей — Київську спеціальну музичну школу імені Лисенка, що урочисто відкрилася у 1935 році. Незважаючи на всі труднощі і жахливі події горезвісних 30-х років (наприклад одне з дитячих потрясінь — руйнація Михайлівського собору), все ж таки Ігор Наумович завжди згадував шкільні роки як найщасливіші: адже перед ним відкрився дивовижний світ геніальних творінь. З того часу його кумирами на все життя стали Бах, Мусоргський, Рахманінов, Шостакович. Його вчили захоплені майстри своєї музичної справи Янкелевич (фортепіано), Гозенпуд (композиція), Луфер, Михайлов і ще зовсім молоденькі Аерова та Столова. Його шкільними друзями були Френкель, Шаїнський, Юделевич, Левітова, Рожавська. Про цей період І.Н. Шамо розповідав: «Я потрапив туди, куди мріяв — в царину музики, в атмосферу поваги до творчої людини. Якщо в тебе щось добре виходило, тобою щиро захоплювалися. Я ніколи не відчував заздрості, хоча дух творчого змагання був постійно присутній». А далі зі сміхом згадував, як Шаїнський з Френкелем постійно змагалися, хто швидше запише музичний диктант, а Левітова з Юделевичем — у кого кращі варіації.
А потім наступив 1941 рік, і раптово зруйнувалося все, що він любив. Батько зі старшим братом пішли на війну. Ігор — вчорашній десятикласник, юний улюбленець муз — опинився, замість вимріяної консерваторії, спочатку в евакуації разом з мамою, а невдовзі — у діючій армії, куди пішов добровольцем у 1942 році. Перед фронтом встиг закінчити в Уфі один курс I Московського медичного інституту (за спеціальною прискореною програмою).
Військовий фельдшер Ігор Шамо випив гірку чашу війни до останньої краплини, йому довелося побачити чи не найбрутальніший, найстрашніший бік військового буття… Може тому він ніколи не розказував фронтових історій. А мабуть, їх було чимало, тільки вже надто болісні. Його фронтовий шлях почався від Волги та переможно закінчився у Берліні. Йому невимовно поталанило — він залишився живий. Можливо, ще й тому, що музика ніколи не полишала його, навіть у ці страшні, криваві роки. Вона берегла його, а він беріг її у своєму серці. А ще своїм мистецтвом у рідкі хвилини відпочинку відігрівав, лікував душі друзів-солдатів — навчився грати на трофейному акордеоні, переграв на ньому все, що знав, і ніколи нікому не відмовляв. А одного разу у розбомбленому німецькому містечку грав на вцілілому церковному органі свого улюбленого Баха і все не міг зупинитися — можна уявити, яке це справило враження на бійців і особливо місцевих мешканців. Під час служби в окупаційних військах у Відні (з травня 1945 по травень 1946) Ігор квартирував у однієї пані- музикантші, яка повністю «капітулювала» перед його виконавською майстерністю й говорила, що не чула рівних йому піаністів. Досить сказати, що зі своїм єдиним на все життя коханням, зі своєю майбутньою дружиною Людмилою Ігор Шамо також познайомився під звуки власного акордеону — це було на першому після перемоги військовому балу у Відні, де вперше зустрілися два лейтенанти медслужби. А невдовзі там же, у Відні, побралися. Навесні 1946-го вони нарешті демобілізувалися та у травні прибули до Києва — сплюндрованого, тяжко пораненого, але такого вимріяного у фронтових снах.
Вже наступного дня, ще не знявши військової форми, Ігор полетів до консерваторії. І з того часу нарешті віддався музиці до останку. Він вчився у консерваторії жадібно, із захопленням, отримуючи колосальне задоволення від самого процесу навчання, від спілкування з видатними майстрами та педагогами — Ревуцьким, Вериківським, Вілинським, Гозенпудом, Тарановим. Але головним його вчителем, у професії та в житті, раз і назавжди став Б.М.Лятошинський. Ігор Наумович розповідав, що їхні стосунки були далекі від ідилії, особливо у перші роки. Борис Миколайович був досить суворим вчителем і навантажував здібного студента по повній програмі, незважаючи на його сімейні обставини, на те, що народився син, що було важко й голодно. Потім Ігор зрозумів, що саме ця педагогічна тактика, коли з вівторка до п’ятниці будь-що треба було принести 25 сторінок партитури, сприяла максимальному оволодінню професією й виробленню такого робочого ритму, який завжди дозволяв перебувати у відмінній композиторській формі. Врешті-решт Лятошинський досяг очікуваного результату й мав всі підстави бути задоволеним своїм учнем — на щорічних студентських конкурсах на кращу композиторську роботу Ігор Шамо усі п’ять років навчання виборював перше місце, в 1948 році, ще студентом II курсу, був прийнятий до Спілки композиторів (до речі, факт, який не має аналогів в історії Спілки). Вже набагато пізніше, після закінчення консерваторії, Ігор випадково дізнався, що його значно підвищена студентська стипендія була субсидована Борисом Миколайовичем, який знав про його важкий матеріальний стан. Через все життя Ігор Шамо проніс любов і повагу до свого вчителя. Особливо тісні стосунки у них були в останні роки життя Бориса Миколайовича. Ігор Наумович, на той час вже популярний композитор, часто показував йому свої нові твори. Коли у 1964 р. Шамо отримав звання заслуженого діяча мистецтв, першим, кому він зателефонував, був Борис Миколайович — Ігор Наумович уклінно подякував своєму вчителю.
Але повернімося до початку 50-х. Хоч як важко було молодому музиканту на початку його самостійного творчого життя, висока мета завжди вела його крізь труднощі часу й побутові негаразди. Чого тільки не доводилося робити, адже треба було годувати сім’ю, яка поповнилася маленькою донечкою. Вдень керував самодіяльним колективом на заводі, акомпанував співакам, робив інструментовки, аранжування, обробки для радіо, ввечері — грав на фортепіано або на акордеоні в ресторані, а вночі писав музику до фізкультурних свят, хронікальних фільмів, радіоспектаклів. Шамо згадував, що часу на сон у молоді роки йому завжди не вистачало. Ось із цього сплаву наполегливого навчання, напруженої роботи, щасливих хвилин творчих знахідок з’явилася згодом та легкість і вишукана простота, яка, зрештою, і є найвищим рівнем майстерності.
У музиці не існує жанру, яким би не володів Ігор Шамо. Природа його щедрого таланту, манера працювати нагадували щось моцартівське. Він творив легко, швидко, ніби без жодного напруження. Члени його родини, близькі йому люди згадують, що він мав дивовижну властивість — працювати одночасно над кількома творами: симфонією, романсом, музикою до кінофільму, піснею чи хоровим твором. Це було якесь унікальне вміння. Знаючи про це, я колись спитала, чи в принципі існують для нього хоч якісь труднощі в процесі написання твору. Він відповів: «Безумовно. І дуже серйозні. Найскладніша проблема (знаєте, як і взагалі в житті) — це проблема вибору. Я обираю одну мелодію із сотні інших мелодій, що звучать у мені. Найточнішу інтонацію з мільйона інших варіантів. А ще для мене твір (особливо це стосується пісні) народжується в комплексі: мелодія, гармонія, ритм, інструментовка. Немає ніякої приблизності й туману, загальних форм руху. Я бачу відразу кожну деталь, яка виконує свою функцію в народженні образу».
Маючи такий видатний хист, Ігор Шамо був, так би мовити, приречений увійти в історію української музики ХХ ст. Безперечно, найвищого пілотажу він досяг у жанрі пісні. Тут він був справжнім чаклуном. Його пісенні перлини часто сприймалися та сприймаються як народні (на підтвердження цього є багато різних історій, листів, документальних розповідей, які дуже гріли серце композитора). Оця надзвичайна органічність, точність ліричної інтонації, спирання на неповторний національний мелос, на традиції українського солоспіву, нерозривне образне ціле високої поезії й музики гарантують його пісням довге щасливе життя та своє непохитне місце в українській пісенній класиці — в одному славетному ряді з Платоном Майбородою та Олександром Білашем.
Триста пісень написано композитором. Саме за пісенну творчість він відзначений Національною премією України імені Тараса Шевченка, а згодом званням народного артиста України. І він дійсно був народним, тому що його пісні любили всі. Його балади «Фронтовики», «Перекличка» або «Стоїть над Волгою курган» хвилюватимуть завжди, як і романтично піднесені «Невідкриті острови» або «Пісня про щастя». І завжди житимуть радість і сум його маленьких шедеврів — «Проводжала мати», «Три поради», «Осіннє золото». Не кажучи вже про чудовий «Києве мій», що є музичною емблемою нашої столиці.
Однак не тільки в пісні, а й в усіх інших жанрах композитор працював дуже активно і досяг вельми значних висот. Наприклад, ним створені три симфонії у найкращих традиціях драматичного й лірико- драматичного симфонізму. Найбільше відома Третя, присвячена пам’яті героїв Великої Вітчизняної війни, сповнена прекрасних сторінок високої трагедійної лірики. Проте і його Перша симфонія для струнних, написана за класичними принципами симфонічної драми, — довершений зразок у контексті української музичної культури, який необхідно відродити і повернути слухачеві. До речі, у своїх працях з українського симфонізму її високо оцінював М. М. Гордійчук, вбачаючи в ній продовження симфонічних пошуків Б. М. Лятошинського: поглиблену драматизацію задуму, загострену конфліктність драматургії, активну тенденцію до образного синтезу, застосування принципу монотематизму та інші характерні риси. Важливо, що в цій та інших своїх симфоніях Ігор Шамо одним з перших в українській симфонічній музиці виявив багатство і розмаїття тембрових барв струнного оркестру. До того ж це справжня енциклопедія поліфонічного розвитку. Шамо часто повторював, що йому як композитору дуже цікаво «досягати максимального результату за умов мінімальних можливостей». Він говорив, що засобами струнних можна відтворити будь-який інструмент — чи то духовий, чи то ударний. Хто чув його музику, знає, що він це робив віртуозно. Сподіваюся, що київська публіка незабаром почує Першу симфонію Ігоря Шамо у виконанні «Київської камерати» .
Надзвичайно багато зроблено Ігорем Шамо в жанрі камерної музики. Це передусім шість його струнних квартетів і ціла антологія фортепіанної музики, на якій виховано не одне покоління молодих виконавців. Згадаємо цикли «Картини російських живописців», «Тарасові думи», «Гуцульські акварелі», Дванадцять прелюдій для фортепіано. Це класика, відома кожному музиканту. Він був блискучим піаністом і чудово грав свої твори. Його прагненням було максимально збагатити можливості фортепіано, симфонізувати фортепіанну фактуру.
Вагомий внесок Ігоря Шамо і у вокальний та хоровий жанри, де він виявив себе тонким знавцем поезії. Не можна не відзначити його проникливе музичне прочитання віршів Тараса Шевченка (десять романсів) та Івана Франка (чотири хори), Андрія Малишка (цикл «Медоцвіти») та Роберта Бернса у версії С.Маршака (цикл «Любов»).
Взагалі Ігоря Шамо звикли сприймати як досить традиційного автора. Його дійсно не назвеш авангардистом. Проте він був і першовідкривачем, експериментатором в музиці, адже саме в його творчості з’явився жанр хорової фольк- опери — це «Ятранські ігри», де митець занурився у глибинні шари української народної творчості та відтворив у синтетичному, соковитому й барвистому музично-театральному дійстві магічну красу купальського обряду. Не використавши жодного аутентичного фольклорного зразка, він створив враження дійсно народного музикування. Як же треба знати й відчувати природу фольклору, щоб так адекватно та органічно відтворити його у власній творчості! Шлях, прокладений Ігорем Шамо, виявився дуже перспективним для української музики — пошуки в цьому напрямку продовжили Євген Станкович, Леся Дичко, Ганна Гаврилець.
Ігор Шамо прожив надзвичайно насичене, сконцентроване життя. У цілому його слід вважати успішним композитором. Він користувався гарячою любов’ю публіки, мав чудову сім’ю, гостинний затишний дім. Його могутній світлий дар, його дивовижна відданість музиці змогли протистояти всім утискам — явним і прихованим (а вони, на жаль, були, в основному через так звану п’яту графу, що є ганьбою нашою недавньої історії). Мабуть, так влаштоване життя, що повне щастя недосяжне. Доля відпустила йому тільки 57 років. Людина з прекрасним почуттям гумору і доброю веселою вдачею, він і під час невиліковної хвороби поводився стримано та мужньо. Постійно працював, розповідав мені про новий творчий задум — симфонічну драму «Уріель Акоста».
З останньої зустрічі з ним я найбільше запам’ятала очі — величезні, темні на схудлому обличчі. Але в них горів такий яскравий вогонь невгамовної жаги до життя, відчувалася така незборима внутрішня сила, що здавалося — ця людина невмируща. І дійсно, так воно й вийшло: закінчився тільки земний шлях митця, але невмирущою є музика, яку він залишив нам у спадок.
