«Етика та естетика. Словник ключових термінів», виданий у київському видавництві КНТ, 2009 р., підготовлений Назіпом Хамітовим, Світланою Криловою та Сильвією Мінеєвою, дає велике поле для роздумів.
У процесі роботи над книгою автори поставили перед собою мету дати на сучасному рівні визначення як класичних, так і новітніх термінів етики та естетики. Безумовно, цей словник стане корисним помічником для всіх, хто вивчає і викладає курси етики, естетики й культурології. Ним можна користуватися як окремим виданням, а також у комплексі з уже опублікованими курсами лекцій «Філософія: буття, людина, світ», «Історія філософії: проблема людини» та «Етика: шлях до краси відносин».
На сторінках нового видання можна прочитати, наприклад, досить ємне визначення терміну «інсайт» (що в перекладі з англійського означає «проникливість, розуміння») — як стан раптового інтуїтивного осяяння, який не можна безпосередньо вивести з досвіду суб’єкта; усвідомити, що поняття «інтелігент» і «інтелектуал» є, по суті, полярними, оскільки «інтелігент створює духовно-моральні виміри культури, а інтелектуал — переважно естетичний та науково-технічний»; тут же трактується досить нове поняття «гламурність», а також його похідні — «інтелектуальна гламурність», «моральна гламурність».
Автори також дають визначення естетики та етики постмодерну. «В етиці постмодерну йдеться про взаємовідносини відповідальності та свободи, якого в минулому не було й не могло бути. Сьогодні свобода має особливий статус: крім різних її модусів у вигляді абстрактного права, відсутності обмежень і незалежності, про неї можна говорити в контексті особистої відповідальності, тобто про свободу бути відповідальним. (...) Свободу можна розглядати і з позиції прийняття на себе відповідальності, як найособистішу і невідчужувану з людських здібностей і найдорогоціннішу з людських прав».
Здається, що ця теза може проілюструвати роман Людмили Улицької «Даніель Штайн, перекладач». Однак у такому випадку не можна стверджувати, що в минулому не могло бути подібного взаємовідношення відповідальності та свободи: адже свобода вибору, чи брати на себе цю відповідальність, наприклад, рятувати інших людей, — була в людини завжди, як в умовах тотальної несвободи на окупованій гітлерівцями території, так і в будь-якій демократичній країні сьогодні.
Природно, будь-яке довідкове видання можна доповнювати до нескінченності. Тому немає сенсу ставити авторам запитання на зразок: «А чому на сторінках цього словника немає визначення поняття «кітч»? (Адже можна сказати, що кітч, по суті, не має відношення до естетики, — це, швидше, її антипод). Та й навіщо зайвий раз говорити про кітч, якщо цьому поняттю вже присвятила ціле дослідження Тамара Гундорова у своїй новій книзі «Кітч і література. Травестії», виводячи природу кітчу ще з сентименталізму XVIII століття.
Хотілося б у досить цікавій статті Н. Хамітова «Міфологія», крім імен Д. Фрезера — основоположника ритуальної школи дослідження міфології, Б. Маліновського, Л. Леві-Брюля, Е. Голоссовкера, Лосєва, психоаналітиків З. Фрейда і К. Юнга, знайти ще згадку й про канадського літературознавця Нортропа Фрая, який на сторінках своїх праць — ранньої, присвяченої дослідженню творчості Вільяма Блейка, і пізнішої — в «Анатомії критики» (1957), приділяв немало уваги дослідженню міфу та міфології. Як пише Тамара Денисова в статті «Нортроп Фрай і дискурс міфокритики» (опублікованої в збірці «Біблія та література»): «Він розглядав міф як один із внутрішніх аспектів літератури, як явище ірраціональне, інтуїтивне, протилежне логосу. У сфері естетичного світогляду міф прирівнюється до великомасштабної реалізації поетичної метафори. На думку Н. Фрая, міфом є поєднання ритуалу та мрії, бачення у формі вербальної комунікації. Міфологія — це продукт людської занепокоєності, наших роздумів про себе, і вона завжди є поглядом на світ із людської точки зору». Проте Хамітов дає власне визначення міфології як «почуттєво-образної реальності, в якій вирішуються трагічні протиріччя людського буття і через переживання катарсису створюється новий гармонічний світ»...
