Ольга-Марія Юліанівна Кобилянська залишилася в очах найближчих людей гордою і нерухомою…
Півтора десятиліття тому повернувшись до Чернівців, на кошти від продажу своїх творів у Радянській Україні письменниця таки викупила батьківський будиночок.
Останні п’ять років життя, після повторного паралічу у 1938 р., літераторка втратила здатність самостійно ходити. Із травня 1929 року до самої смерті хвору родичку доглядала родина прийомної доньки - племінниця Галина-Олена Панчук-Кобилянська (позашлюбна донька брата Олександра), її чоловік та двійко милих діток. Власних нащадків у Ольги Юліанівни Кобилянської так і не з’явилося, тож чуже родинне вогнище виявилося таким доречним. Якось швидко блимнуло і згасало життя - у самотності, злиднях, без коштів на лікування…
Із життя вона ледь не пішла насильницьки. Сусіди подейкували, що узимку 1942 р. хтось зі своїх, місцевих городян, “доброзичливих” чернівчан (агент №8) повідомив румунську сиґуранцу (таємна поліція), і від військової адміністрації Буковини жандармерія дістала наказ цілодобово стежити, шукати привід, аби заарештувати (!) “комуністичну пропагандистку”, письменницю, вельми шановану в СРСР.
***
Коли у червні 1940 р. на Буковину зайшли червоні, у місцевих прорадянських газетах зарясніли пропагандистські статті, буцімто підписані О.Ю.Кобилянської. Про них літераторка й гадки не мала. Більше того, коли з нагоди 35-річчям літературної діяльності, її припхалися вітали представники нової влади, літераторка виказала, в яких реаліях перебуває, мовивши:
- Зі мною все гаразд, дякую… Аби, лишень, у Чернівці більшовики не прийшли!
Румунським фашистам у березні 1942 г. теж із нею не поталанило.
Вони вже готували показову судову справу, та навіть із життя немічна Ольга Кобилянська пішла сама, бліда і незламна гортенза. Як помстилася окупаційна влада? Заборонила друкувати некролог українською мовою та виголошувати будь-які промови над могилою. Навіть після смерті Ольга Кобилянська горнулася до України, але на стіні у заскленій рамці зблякнув засушений букетик едельвейсів, її улюблених квітів.
***
На Батьківщину у О.Кобилянської був путь багатостраждальний.
Вона народилася 27 листопада 1863 р. у м.Ґура-Ґумора повіту Сучава, і було це тоді Герцогство Буковина, Австро-Угорщина (нині - м. Ґура-Ґуморулуй, Румунія). Дівчинка народилася четвертою дитиною у багатодітній родині присяжного писаря Юліана Яковича Кобилянського (1826-†?), хто належав до шляхетського роду, який мав власний герб, походив із Галичини. Проте папери про шляхетство з легковажної руки діда, Якова Кобилянського нотаріально не підтверджувалися, бо той вважав, що задля життєвих гараздів синові задосить клепки в голові. Це мало згодом великий вплив на долю письменниці.
Мати, спольщена німкеня Марія Йосипівна Вернер (1837-1906), походила зі родини, що дала світові німецького поета-романтика, драматурга Захарія Вернера (1768-1823). За улюблену тему своїх історичних драм той щирий друг поета-романтика Ернеста Ґофмана (1776-1822) тримав зіткнення поганства… із християнством.
***
Ольга росла не зманіженою панянкою,поралася по господарству: прибирала, готувала, латала…
Проте, навіть у підлітковому віці, маючи друзів серед однолітків, почувалася самотньою: з-поміж книжок зростала бліда гортенза.
Вродлива жінка майже все життя ганьбила власні світлини:
- Мені геть соромно, що моя фотокартка пішла у світ.
містечком Кімполунґом (Двоепілля)
***
Ользі Кобилянській у юності поталанило зірвала квітку, що є символом мужнього чоловіка. Тоді вона й гадки не мала, що квітка виявиться фатальною. Бо вона зумовила невідворотність її самотньої долі.
Здавалося, різні людські талани кермували нею у різні боки, визначаючи різні ролі у життя. Зокрема 1884 р. акторці аматорського театру Ользі Кобилянській запропонували ангажемент, але дівчина, зваживши суворі сімейні погляди на мораль та ставлення до сцени, пропозицію рішуче відкинула.
З іншого боку, як і решта дітей повітового канцеляриста Юліана Кобилянського, взимку Ольга залюбки кататися на ковзанах, влітку разом із братом Стефком гасала верхи. Останню - не заради розваги, а, щоб в навколишніх селах послухати сумні гуцульські пісні, побачили побут і звичаї простих буковинців.
***
Перші оповідання аматорки, створені німецькою, видавці поблажливо повертали, мовляв, недосконало - мова, композиція, характери. Єдине, що дівчині дарувало розраду, це прогулянки природою, особливо - на коні, верхи. Sic!
- Я плачу з горя і обурення, пишучи ці рядки. Хіба я не маю що їсти й пити? Мені ж добре живеться, то чого мені ще треба? О Боже, мені треба чотирьох стін, шматка хліба, коня і спокою...
У той болісний період становлення Ольга несподівано знайшла підтримку у новій знайомій. Нею виявилася донька повітового лікаря Софія Окуневська (1865-1926), котрій у Львівській академічній гімназії філологію викладав… її брат, Юліан Кобилянський. То була одна із найталановитіших вихованок.
Подруга була із яскравих особистостей. У Галичині Софія Окуневська викликала сенсацію, бо 1886 р. заклад спромоглися закінчити лише 13 дівчат. Не випадково у січні 1896 р. здобувачка стала першою в Австро-Угорщині жінкою-лікарем.
Так ось. Прочитавши Ольжині оповідання, Софія укупі зі своячкою, письменницею та українською феміністкою Наталею Кобринською (1855-1920) схилили молоду літераторку писати саме українською мовою. Особливою увагою вирізнялася Софія. Вона навчала Ольгу української фонетики, вчасно подавала новинки української літератури - не забуваймо, Ольга зростала в німецько-румунському середовищі.
***
Попервах німецька культура Ольгою Кобилянською легше сприймалася, бо виникли особисті контакти з відомими німецькими та австрійськими редакторами, видавцями. Це спілкування дало змогу надрукувати німецькою такі твори, як “Природа” (“Natur”; 1887), “Битва” (“Schlacht”; 1895), “Некультурна” (“Ungebildete”; 1897).
Від 1883 р. особливого значення набули тривалі контакти аматорки з німецьким письменником, редактором літературно-наукового часопису “Компанія” (“DieGesellschaft”) Людвіґом Якобовським (LudwigJacobowski; 1868-1900). При нагоді у Дрездені старший брат Максиміліан Кобилянський показав новели сестри літератору. Той єврей за походженням, але німець за культурологічною орієнтацією, усе життя сам карався дуалістичністю, художньо відтворивши інтимну трагедію тодішнього іудейства в юнацькому романі “Страждання єврейського Вертера” (“WertherderJude”; 1892). Мені здається тривалий час бліда буковинська гортенза ніяк не знала, в який бік хилитися і до якого берега пристати.
Не забули, що дівочим прізвищем матері Ольги Кобилянської було… Вернер?
- Люди добрі, не дорікайте мені, що мої думки й почуття повні вічного смутку. Що я вдію... Якби ви могли зазирнути в моє серце? Ні, одноково ви нічого не збагнули б. Може, в мене двоє сердець? Або дві вдачі? Чому я не така весела, як інші, чому я не маю спокою? Чому веселий потік людського життя обминає мене? Моя туга ніколи не втішиться, я страждаю, як страждають романтики.
Коли на початку 1890-х рp. співпраця з Людвіґом Якобовським влагодилася, Ольга Кобилянська видрукувала німецькою статтю “Марко Вовчок та її оповідання ”, а також подала низку перекладених українських письменників. Тимчасове опрусачення молодої письменниці мало й позитивні наслідки, значущі твори німецьких літераторів почали друкуватись у перекладах українською, а до процесу двостороннього діалогу європейських культур долучилися Леся Українка, Осип Маковей, Денис Лукіянович, Антін Крушельницький, чиї перекладали вміщували передові для свого часу видання - чернівецька газета “Буковина” та львівський часопис “Літературно-науковий вісник”.
Трохи згодом такі національні світочі, як Леся Українка (1871-1913) стверджували: німецька мова, як і німецька культура, допомогли Ользі Кобилянській вийти в широкий світ загальнолюдської культури. Разом із тим двогострий меч освіти прокладав шлях не лише загальноєвропейській ерудиції, але й ідеям жіночої емансипації, які поволі просочувались у Західну Україну.
***
…Ольга Кобилянська заходилася писати українською мовою.
Це надзвичайно болісний злам у свідомості митця, бо змінюєш не абетку, а спосіб мислення. У серпні 1888 р. 25-річнаа мемуариста закінчила буденний запис у щоденнику звертанням до уявного читача:
- Бувайте здорові й розглядайте мене як психологічну загадку.
Сильна жінка, як ніхто інший, потребувала підтримки, а, отже, була відкрита для… романтичних стосунків. Між іншим, стать у подібних ситуаціях особливого значення не має. Не стала винятком й Ольга Кобилянська, коли нестямно закохалась у лікаря Євгена “Геньо” Озаркевича (1861-1916), молодшого брата… Наталії Кобринської.
- Я страшенно багато думаю про Геня, думаю так і сяк. Він просто з чемності просив особисто вітати мене, правда ж? Може, але тепер образ його так виразно постає в моїй пам'яті, що я знов його люблю... Геньо, з такими великими, милими очима
***
Усе пішло шкереберть: двомовність, ідея вільного жіноцтва, малювання, красне письменство. Віденський студент, але - не столична штучка, він мав козацький характер; за спогадами сучасників, то був завжди дієвий, веселий молодий чоловік, хто бездоганно володів справжнім даром для кожного товариства - розповідати цікаві, захоплюючі історії. Навчаючись на медичному факультеті Віденського університету, Євген Озаркевич одразу став членом віденського академічного об’єднання “Січ”. І на засіданнях того першого (1) українського студентського товариства народовецького напряму неодноразово і залюбки юнак виступав із ґрунтовними рефератами та доповідями.
Повертаючись на Буковину, Геньо, отой український вільнодумець, отой гуцульський Базаров не робив із себе велике цабе, а як людина справді обізнана з останніми суспільними подіями й новітніми літературними течіями, знайомив провінціалів із революційним поступом українців, як у Відні, так і у Львові, зокрема, просував в інтеліґентні кола постать Івана Франка.
Як закалаталося дівоче серце, як заспівала, наслухавшись пристрасних оповідей, душа! Збурені почуття ледь встигав нотувати щоденник, а 21 січня 1884 р. в Ольги Кобилянської млосно вирвалося:
- Я... Я дуже, дуже хотіла б вийти заміж за Геня!
Чи було то перше й останнє кохання сильної жінки, яка так і не знайшла собі більш сильної парі? Та Господь із вами. У дівочих щоденниках 1883–1891 рр. рясніють більш як двадцять чоловічих імен: Степан, Олеся, Ясьо Урицький, Василь, далі - Козуб і Ернст Зерглер, Євген (Геньо) Озаркевич, Апель, Стефан, Осип Маковей. Стільки пораховано тих, проти яких Ольга-Марія виписувала дієслово “люблю”. Чи тих, за кого ладна була піти заміж. Додайте ще кілько безіменних незнайомців, хоча занотованими із дієсловом “люблю”, і вийде купа симпатиків за вісім років!
Проте зустріч і кохання до Геньо стала емоційним каталізатором. Бо, відколи Євген Озаркевич поїхав собі далі: сіяти розумне, добре вічне, - у дівочому серці оселився смуток і тверде переконання.
Розбурхана юнацьким чуттями, вона звірилася щоденникові:
- Гадка одна, котра тепер душу мою пригріває, єсть: бути русинковціловдушов.
Над рішення Ольги Кобилянської писати українською мовою свого часу міркувала румунська новелістка українського походження Ірина Левинська (1907-1990), яка мала змогу на місці з’ясувати природу відносин пари:
- Спілкування з Євгеном Озаркевичем, його погляди на світ, висловлені в частих дискусіях, відкрили їй нові аспекти українського світу, яких вона не могла уявити з площини малого буковинського містечка. Багато нових почувань потрясло молоду дівчину, лишаючи глибокий слід в душі. І знову спалахнула охота писати, але вже по-українськи. І вона почала вивчати українську.
***
У Кобилянської було власне бачення розбудови фемінізму в Україні.
Що такі українці, так це загальновідомо: на одну булаву три гетьмани. Виказали норовливу вдачу й українки: на один фемінізм купа лідерок.
Влітку 1892 р. Ольга Кобилянська написала статтю “Рівноправність жінок", виступила з нарисом “Жіноча вистава в Чикаго” (часопис “Народ”), у 1893 р. альманах “Наша доля” видрукував її огляд про жіночий рух у країнах Західної Європи, а 14 жовтня 1894 р. літераторка прочитала публічну доповідь “Дещо про ідею жіночого руху”.
Того ж року вона відкривала бібліотеку та взялася навчати грамоті чужих дітей. Писати вона не полишала ні на день. Оті холодно романтичні твори мали зігріти порожнечу, що виникає в душі, позбавленій кохання. За волю починають боротися, коли катма любові. І як здобути свободу жінкам, коли у самої нема потужних емоцій? Виникало замкнене коло із риторичних запитань.
Ще раз нагадаю клятого ґерра Юнґа, хто украй точно змалював - наче Ольгу Кобилянську мав на увазі:
- Мистецтво є видом природженої системи, яка захоплює індивіда і перетворює його на власний інструмент. Митець не є людиною доброї волі (derPersnlicheMensch), котра прагне своїх цілій, але особистістю, котра дозволяє мистецтву реалізовувати внутрішню мету через себе.
Розхристані думки зібрало докупи рішення: відтепер вона писатиме виключно українською мовою! Тож німецькомовне оповідання “Вона вийшла заміж” (1886) авторка переробила в… україномовну повість та під назвою “Людина” надрукувала у 1894 р. у журналі “Зоря”. Літературно опрацьована ідею фемінізму постукала у вікно нашої хати. Твір, початково написаний під безпосереднім впливом Наталі Кобринської, із присвятою письменниці, колись був оповіданням.
Як не прагнула видавчиня, пані Н.Кобринська свого часу втулити його до першого числа жіночого альманаху “Перший вінок” (1887), однак літературний редактор видання, Іван Якович Франко тільки мовчки посміхнувся (от вихрові баби!), вуса підкрутив, але… твердо відмовив. Занадто слабким видалося йому оповідання.
Врешті-решт, повість “Людина”, опублікована 1894 р. у часописі “Зоря”, стала першим в українській літературі твором, що втілив собою фемінізм.
***
Великі страждання обертаються великими зустрічами, великі зустрічі закінчуються сильними почуттями… із рукописом “Лореляй”-“Царівни” в редакції журналу “Народ” познайомилася Леся Українка, на яку твір справив враження.
Сплив час, але сильні емоції не минулися. На засіданні "Літературно-артистичного товариства" у Києві в 1899 р. Лариса Петрівна виголосила доповідь “Малорусскиеписатели на Буковине”, де визначила творчість Ольги Кобилянської, як “високоцінне мистецьке явище” сучасної української літератури.
Відтоді змальовувати духовний світ героїнь, можна було під будь-яким кутом зору - рахуючи й наголос на пошуках, здебільшого, особистого щастя, минаючи соціальні проблеми, активну позицією в житті та необхідність боротися з несприятливими обставинами. Насправді почуття між подругами по літературі зринули глибокі, можливо, про саме це і йдеться у першому драматичному творі Лесі Українки “Блакитна троянда” (1896). Нагадаю, із випускником Київського університету Сергієм Мержинським (1870-1901) поетеса познайомилася тільки… 20 липні 1897 р. в передмісті Ялти - Чукурларі, де поетеса саме лікувалася.
***
Дослідниця питання Лідія Рябцева у статті “Едельвейси від Ольги Кобилянської (до 150-річчя Ольги Кобилянської)” стисло виклала подальші події:
- Від 13 червня 1901 р. в Ольги Кобилянської у Чернівцях понад місяць гостювала Леся Українка. Втративши коханого, Сергія Мержинського (3 березня 1901 р. він помер у Мінську - О.Р.), поетеса погано себе почувала. Перейнявшись болем подруги, Ольга теж ходила в чорній сукні. Вони мешкали в одній кімнаті, гуляли містом, сердечно спілкувалися. Дослідники життя Ольги Кобилянської відмічають, що вдачею вона нагадувала матір. Була такою же домовитою, турботливою, ніжною, уважною до ближніх, опікувалася ними. Лесі Українці завжди не вистачало материнського тепла і ніжності (Ольга Кобилянська була старшою майже на вісім років – О.Р.). Не мали досвіду щодо виявлення сердечних почуттів, напевне, і сестри поетеси. Відродити змучену душу Лесі після смерті коханого могла тільки любляча душа, не скута, щедра на ніжні почуття. Цей душевний скарб поетеса вповні знайшла в Ользі Кобилянській.
***
В колі Лесі Українки, її матері Олени Пчілки та іншої рідні Ольга-Марія Юліанівна Кобилянська провела зо тиждень серпня 1899 р.
Спогади про подругу й Гадяч справили на буковинська орлиця глибоке враження. Під впливом розмов вона написала 27 липня 1900 р. поезію в прозі “Там, де звізди пробивались”, надруковану в… “Буковинському православному календарі” за 1901 рік. Відтоді листування між літераторками тривало аж до 1913 р.
Може, у вас складеться інше враження, але мені здається, що листи, виповнені високої поезії та… інтимної лірики, змережили той епістолярій, символічно закодований у мову, зрозумілу тільки закоханій парі:
- Мій любий чарівний квіте!. Мені здається, що цвіт папороті, якби він був, то був би до Вас подібний… Любий, далекий лотосевий квіте! - промовляла Леся до Ольги.
***
Чим більше підступали сутінки, тим сильніше погляд чіплявся за дорогі серцю дрібнички. Ось звичайна пляшка, але із чорноморською водою; її подарувала подруга, румунська малярка Лея Прункул.
Так ніколи в житті Ольга-Марія Юліанівна і не була на морі.
Тільки дивлячись на той сувенір, в двох нарисах письменниця описала море.
Погляд обов’язково спинявся на заскленій рамці: там, на стіні, зберігався давно притлумлений за кольорами букетик едельвейсів. Улюблених квітів.
Замолоду на верхів’ї східнокарпатської гори Рареу, попід першою столицею Волощини, далеким румунським містечком Кімполунґом (Двоепілля), Ольга-Марія особисто їх назбирала.
Ви, лишень, подивіться, скільки улюблених речей назбиралось у шафі!
Добра кварта, колись привезена з Києво-Печерської лаври.
Люлька батька Юліана Яковича.
Камінь із Тарасової могили в Каневі.
Гукнувши небогу, бліда гортенза просила посунути її ближче до вікна і нетерпляче починала дослухатися, коли молодий голос зворушливо почне...
