Григорій Порфирович Кочур — один із найяскравіших талантів сучасного українського письменства, культуролог, поет, перекладач, історик i теоретик українського художнього перекладу, інтелігент найвищої проби, творець з унікальним естетичним відчуттям, із сакральним сприйняттям рідної мови та історичної пам’яті як оберегів народу. Він зробив настільки великий внесок у світову культуру, що його доробок заcлужив на окрему галузь філологічних пошуків — «Кочурознавство».
— Він був Українцем з великої літери, громадянином, який навіть у найчорніші часи жив за кодексом честі, тобто жив і працював заради своєї нації, а отже — на користь усього людства, — зазначає літературознавець Михайлина Коцюбинська.
Життя Григорія Кочура було тернистим, як i доля української нації та її літератури. Усього спізнав він ущерть — i замовчувань, i принижень, i тюрем, i концентраційного табору, коли, за його власними поетичними словами, довелося «Крізь біль, крізь бруд, крізь тундру пронести // Свого мистецтва полум’я високе». Упродовж довголітньої творчої діяльності у несприятливих умовах він зробив дуже багато. Феноменальний ерудит, знавець багатьох іноземних мов, майстер опанував рідне слово до найпотаємніших глибин, працював над ним ревно і самовіддано.
МИСЛИТЕЛЬ
Літературу він сприймав як головну духовну опору в боротьбі нації за самозбереження. Майстер вимріював величезну споруду — відбудову світової літератури на рідному грунті і, як Драгоманов, Франко та Зеров, уважав саме цю споруду одним із засобів здобути інтелектуальну волю для своєї нації. Побудові цієї споруди присвятив себе повністю.
У 2000 р., уже, на жаль, без Григорія Порфировича, виходить найповніша збірка його перекладів «Третє відлуння». Ця непересічної літературної ваги книжка засвідчує, що її автор подарував українській перекладній літературі «здоровий корм духовий» (вислів І. Франка) — поезії понад 130 авторів, перекладені з 28 мов, які репрезентують 33 національні літератури. Вона обіймає значний часовий період (двадцять сім століть, починаючи з давньогрецького поета Архілоха, VII—VI ст. до н.е.) та географічний простір — Європу, Північну та Південну Америку, Азію.
Літературний подвиг Григорія Кочура можна порівняти з подвигом Івана Франка, який перекладав рідною мовою художнє слово тридцяти п’яти народів, а українського народу — німецькою і польською, та подарував українській перекладній літературі твори 125 письменників та численні зразки народного епосу й народної поезії двадцяти народів. Античних авторів перекладав найбільше — 75. А були ще численні наукові та науково-популярні переклади.
Кочур залишив нам такі зразки перекладацького мистецтва, з якими нелегко й зрівнятися. Його творча індивідуальність ніколи не тяжіє над поезією, яку він перекладає: глибинне знання світової культури, філологічна компетентність та повага, з якою він ставиться до автора, творять це чарівне, дивне перевтілення.
Очевидно, це не значить, що переклади Г. Кочура — абсолютний еталон і удосконалення цих шедеврів неможливе. Має слушність С. Гординський, який у розвідці про українські переклади французької поезії наголошує, що, при всіх позитивних рисах Кочурового перекладу «Осінньої пісні» (найславетнішої поезії П. Верлена), перекладач не врахував, що оточенням, у якому виник Верленів шедевр, була паризька вулиця. У вірші на це є натяки: поет чує гру скрипок, дзвін годинника на вежі, можна навіть здогадуватися, що час був пізній, бо вулиця була безлюдна. В уяві виринає образ поета, який блукає містом і якого жене лихий вітер, наче мертве листя, що покриває вулиці...
Після передчасної смерті М. Рильського (1964 р.), у дуже важкий для нашої культури час, коли лютувала цензура, Г. Кочур став, по суті, керманичем школи українського художнього перекладу, центру морального опору тоталітаризму. Він був причетний до кожної серйозної ініціативи в галузі художнього перекладу в Україні. Подібно спершу до свого вчителя М.Зерова, а далі — побратима М. Рильського, він доклав неймовірних зусиль, щоб гідно впроваджувати перекладну літературу до національної культури. I це в часи, коли, згідно з офіційною ідеологією тоталітаризму, нашу мову та літературу обмежували «домашнім ужитком», а масовий читач бездумно зараховував світову класику до російськомовної літератури. І ось у таких умовах, коли перекладачі діаспори були позбавлені рідномовної стихії, мовотворчого оточення, а в Україні до політичних цькувань долучалася майже цілковита відсутність літератури, зокрема, лексикографічних та довідкових джерел, українські перекладачі вивели рідну мову на неозорий простір світового письменства, підносячи тим самим її авторитет. Склалася парадоксальна ситуація, коли джерело живлення літературної мови значною мірою перенеслося з оригінальної літератури на перекладну. «I хто знає, наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по «відлизі», якби її не підживлював — невидимо, та все ж незмінно — художній переклад такого рівня й такого самозречення?» — ставить риторичне запитання професор М. Новикова.
УЧИТЕЛЬ
Григорій Кочур був педагогом у найглибшому, найсвятішому розумінні цього великого слова. Як учитель увійшов у життя численних своїх учнів, щоб залишитися там назавжди.
Терпеливо, не шкодуючи часу, Григорій Порфирович допомагав початківцям підніматися крутими стежинами науки. Застерігав, що перекладознавча стаття — не реєстр перекладацьких курйозів, а глибокий філологічний аналіз із розкриттям своєрідності у сприйманні світу, характерних для носіїв різних мов і культур. Він нагадував, що перекладач мусить дослухатися до першотвору, мати витончений смак і зірке око; учив позбуватися панегіричного тону, уникати кучерявих висловів — зайвої красивості. Кочур наголошував, що треба уважно стежити за власною мовою, що слово в перекладi повинно бути мистецьким. Він радив частіше заглядати до словників, наголошував, що словник можна читати як захопливу книжку, що художня література — це мислення в образах, що мова повинна бути не доповненням до життя, а самим життям, що її можливості безмежні.
Значними здобутками останнього часу є друковані у «Всесвіті» «Нариси з історії українського перекладу» М. Москаленка та монографія відомого науковця і перекладача М. Стріхи — учня і послідовника Григорія Порфировича — «Український художній переклад: між літературою і націєтворенням».
Кочур — автор широкомасштабних досліджень з грунтовними, виваженими оцінками та багатьох статей для «Української літературної енциклопедії». Його перекладознавчі та літературознавчі статті одні з перших в Україні ознайомили читачів із перекладацьким доробком П. Куліша, М. Зерова, В. Підмогильного, Ю. Клена, Т. Осьмачки та ін. «Я маю зухвальство вважати себе не тільки перекладачем, а ще почасти й істориком та теоретиком перекладу», — писав Г. Кочур.
Усі праці дослідника надзвичайно багаті на абсолютно точний фактаж і постійні посилання на майже недоступні першоджерела. Григорій Кочур всебічно досліджував творчість античних письменників та історію рецепції їхніх творів в Україні («Античные литературы в украинских переводах»), зокрема, Езопа («Езоп українською мовою»), Менандра («Вперше в Радянському Союзі»), Вергілія («Літературна доля Вергілія»), Арістофана («Арістофанів сміх»). Науковець глибоко вивчав історію українських перекладів французької літератури («Про новітню французьку поезію», «Етапи розвитку»), рецепцію творчості Данте і Шекспіра в Україні («Данте в украинской литературе», «Шекспир на Украине»). В окремих працях Г. Кочур подає стислу історію українського художнього перекладу («Здобутки і перспективи»), характеризує тих чи інших перекладачів у хронологічному порядку, починаючи від М. Зерова до М. Лукаша («Майстри перекладу»), М. Рильського («Верленове «Мистецтво поетичне», «З перекладів Максима Рильського», «З останніх перекладів Максима Рильського») та інших.
ПАМ’ЯТАЄМО
Колосальний доробок майстра входить у наше науково-літературне буття. Цьому сприяє, зокрема, утворений в його ірпінському будинку Літературний музей Григорія Кочура, що функціонує (на засадах приватної власності) завдяки подвижництву його дітей — Андрія Григоровича та його дружини Марії Леонідівни. Головна мета музею — зберігати й раціонально використовувати рідкісну бібліотеку, архів, зокрема, унікальне листування Г. Кочура, що сприяє впровадженню до наукового обігу матеріалів про літературні та мистецькі процеси в Україні в 1950—1990 рр. ХХ ст.
Становленню «Кочурознавства» як окремої філологічної галузі сприяє також те, що університети України вишколюють молодих перекладачів та перекладознавців, що присвячують свої дослідження історії українського художнього перекладу. Є вже певні досягнення у фаховому вивченні творчості Григорія Кочура, його перекладознавчих принципів, його методів відтворення домінант оригіналу, загалом детального та вдумливого аналізу перекладацької поетики майстра, його розуміння засад дослідження історії українського художнього перекладу.
29 січня 2008 р. опубліковано указ Президента України Віктора Ющенка «Про відзначення 100-річчя від дня народження Григорія Кочура». Термін «Кочурознавство» поступово входить в наше літературне буття, так би мовити, набуває прав наукового громадянства. Найперше нам треба усвідомити, що Григорій Порфирович — великий поет і мислитель і ще не весь доробок майстра відомий. Варто продовжувати дослідження перекладацьких засад і стратегії Г. Кочура та інших майстрів, його попередників, сучасників і послідовників. Бажано, щоб «Кочурознавство» вийшло за межі України.
Нещодавно побачили світ два томи критичних праць Григорія Порфировича. Відповідно коментовані, вони стануть вагомим набутком теорії та історії українського художнього перекладу. Дуже цікава тема про західноєвропейські неримовані переклади української римованої поезії у світлі теоретичних настанов Г. Кочура.
Упроваджуючи нові форми, поет-перекладач може розраховувати на успіх лише тоді, коли загальний рівень його національної поезії такий, що новаторство уже може прищепитися, тобто вийти із стадії експерименту і стати не оказійним, а узуальним. У випадку з англомовними та німецькомовними перекладами української поезії справа полегшується тим, що відповідні поетики пройшли вже стадію римованої поезії, і читачі не могли зовсім забути її — це б значило позбутися свого літературного досвіду.
Вимагає опрацювання тема «Григорій Кочур: творчість за гратами» як складова теми «Приречені мовчати — не мовчали (Українське художнє слово на каторзі)». Очевидно, слід великим накладом перевидати «Інтинський зошит». Адже це видання давно вже стало бібліографічним раритетом. Тема «Григорій Кочур як культуролог» — цікаве пошукове поле. Стосовно музичних зацікавлень Григорія Порфировича, то проблема ця ще зовсім недосліджена. Кочур дуже любив музику, зокрема, симфонічну, не пропускав жодного концерту по телебаченню, досить часто відвідував концерти органної та камерної музики в Києві. Ще одна річ не терпить відкладання — це спогади про Григорія Кочура. Адже людська пам’ять — продовження земних днів кожного. Скільки цікавих для нашої культури, важливих подій відбувалося за участі Г. Кочура та І. Стешенко у її київській господі, які цікаві теми тут обговорювалися (на вул. Пушкінській, 20)!
Дуже доречно опублікувати хоча б вибраний епістолярій Григорія Порфировича. Як стверджує дослідниця Кочурового епістолярію О. Братаніч, майстер залишив по собі понад 10 000 листів. На різноманітних сторінках зшиткового паперу своїм особливим почерком мережив Григорій Порфирович листи до численних друзів, учнів, рідних. Він писав, коли вважав своїм обов’язком передати певні відомості, спогади про давніші події, коли висловлював свої поради чи то початківцям, чи досвідченим авторам...
Мрією мрій було б опублікувати «Третє відлуння» як, так би мовити, різномовну білінгву з відповідним коментарем та портретами авторів оригіналів. А також — білінгву Шекспірових «Гамлетів» — в оригіналі та в усіх українських перекладах від 1865 до 2000 року (П. Свєнціцького, Ю. Федьковича, П. Куліша, М. Старицького — у двох редакціях, Г. Хоткевича, Юрія Клена, Л. Гребінки, Г. Кочура, М. Рудницького, Ю. Андруховича, О. Грязнова та ін.). Це був би чудовий перекладознавчий посібник!
Доречно опрацювати мову перекладів та оригінальних творів Григорія Кочура, передусім з позицій інтертекстуальності. Майстер був рідкісним знавцем тонкощів української мови. Дуже цікава тема «Григорій Кочур як шістдесятник», і щоб її повністю осмислити, треба зібрати великий фактаж... Настав час для написання монографії «Григорій Кочур як культуролог, перекладач та перекладознавець у контексті українського літературного процесу другої половини ХХ — початку ХХI століть».
