Нещодавно перечитала одну з його ранніх прозових речей — напрочуд ліричну легенду, присвячену рідному Покальчукові Волинському краєві — «Озерний вітер». Це оповідь про безсмертя людської душі, яка здібна кохати по-справжньому й наповнювати цим коханням простір навколо себе. Юрій залишив недописаним продовження цього твору — «Син вітру»: сто сорок сторінок... Чи побачимо ми цей недописаний твір надрукованим — питання не лише часу: ті, хто займаються літературною спадщиною письменника, мають визначити, чи має незавершений текст сюжетну інтригу, чи встиг це зробити письменник в останні дні свої перебування тут і зараз...
На сьогоднішній час дуже боляче читати або чути вислови сучасних критиків щодо аналізу прозового доробку Юрія Покальчука. Таке враження, що майже ніхто не намагався серйозно прочитати його твори. Літературознавцям та критикам хочеться бачити, що це є суто «порнографічна проза «, та й зачисляють його доробок до взірців «масової літератури «. То є надто поверхневі судження. Почати хоча б з того, що в прозових творах Покальчука відсутня брутальність та приниження, які можуть бути характерними для взірців порнопрози. Також ніколи твори Покальчука не можна буде причисляти до масової, так званої літератури середньої полиці , бо це є справжній письменник з широким і глибоким світоглядом. (До речі, навіть твори Стивена Кінга мислячі критики ніколи не називають «літературою для масового читача «).
Щоб зрозуміти письменника, треба, перш за все навчитися уважно читати його твори, розмірковувати над ними не лише з позиції «про що ведеться?», а й замислитися над причинами такого його письма.
Якщо згадаємо твори Покальчука останніх років, а особливо повісті «Хулігани « та «Заборонені ігри «, то можна зрозуміти, що сексуальні сцени в цих творах — то є похідне, додаткове до тієї картини соціального зрізу нашого життя-буття, яке є насправді просто жахливим у своїй байдужості до кожної людської долі, особливо долі підлітків зі складних сімей.
Я геть не розумію Ярослава Голобородька, котрий у своїй книзі «Артеграунд. Український літературний істеблішмент « пише, наприклад, таке: «Юркові Покальчукові цілком імпонує роль художника-сексографа. Він також не проти того, щоб одягнути тогу метра літературної сексоманії. (...) У борделі він і вона (персонажі книги «Паморочливий запах джунглів», — А.Л.) доторкаються до надр і глибин буття. У борделі їх осяяють морально-психологічні й інтелектуальні відкриття. У борделі вони проходять курс духовно-психологічного оздоровлення і позбуваються усіх комплексів та залишків неврозу. У борделі вони відчувають, розуміють і переживають справжні реінкарнації тіла, духу й свідомості...»
Голобородькові кортить бачити персонажів Покальчука та й самого автора лише у такому вузькому, єдиному вимірі — ось вирвався письменник із СРСР у вільні країни Азії та Латинської Америки, а найбільше, що його цікавить там, виявляється — то лише спроби вільного кохання. І вивчає він тамтешні борделі саме через те, що радянській людині, котра находилася під контролем певних органів, коли перебувала за кордоном, це саме було суворо заборонено. Тож наш авантюрист робить все можливе й неможливе, щоб вкусити «забороненого плоду». Звісно, Покальчук пише про ці реалії, але зрозуміло, що в першу чергу його цікавлять люди в цих країнах. Але хіба можна пізнати країну та її населення, якщо не спілкуватися з ними особисто? А чому не можна піти до екзотичних жінок? Ліричний герой Покальчука робить це зовсім не тому, що хоче зайвий раз самоствердитися, як самець — він насправді хоче пізнавати цих жінок, пізнавати внутрішній світ цих людей.
Академік Микола Жулинський згадує свої зустрічі з Покальчуком від самого юнацтва, коли вони познайомилися на початку шістдесятих у Луцьку, а згодом зустрічалися в Петербурзі, де Юрко тоді вчився, а Микола деякий час працював на заводі. На сторінках цих спогадів «...Час поламався на твоєму березі «, Жулинський зауважує: «Не все у творчості цього еротомана, автора сороміцьких історій, епатажно відвертих повістей і романів мною сприймалося — я це Юркові говорив, але він з посмішкою відводив мене від цієї теми. «Головне, молоді подобається. Я вивертаю те, що кожен має «на споді «, про що знає, але боїться чи соромиться говорити. Навіть не наважується сам собі признатися. Знаю, про мої «еротичні « речі не хочуть писати, але чомусь хочуть їх читати...»
Покальчук живописав життя у всіх його вимірах.
Такі його книжки, як «Пацани « та «Заборонені ігри « побачили світ під гаслом: «Завжди шокуючу правду «. І ця правда таки шокує! Саме завдяки таким книжкам ми бачимо, в яких умовах росте сучасне покоління, про яке ніколи не дбатиме наша держава, бо в ній ставляться до людської гідності кожного громадянина, ніби то є сміття. (Чому громадяни дозволяють владним структурам так ставитися до себе — то є вже інше питання). Діти в нас кинуті напризволяще.
Так, Покальчук робив велику соціальну справу: він 20 років опікував Прилуцьку виховальну колонію для підлітків. Нащадків цієї справи сьогодні, на жаль, не бачимо. Кожен цілком зайнятий собою, власними проблемами. Це ж треба переступити через власний егоїзм, спробувати вирішувати не лише власні творчі проблемі, але й людські, бути насправді не лише письменником, але й громадянином. Це далеко не кожному дано!
«Якби кожен з моїх творів хоч одного разу, діставшись глибин людської душі, допоміг би винищитись над власною бідою і розгубленістю бодай одній людині, я вважав би, що сягнув загаданого. З раннього дитинства вразило мене існування невмотивованого зла в людях, і я поклав собі з ним боротися. (...)
Воюючи з часом, шукаючи сенс у первісній незайманості духу і палахкій пристрасті, у вірності високому почуттю і шалині збурених емоцій за граничних ситуацій поміж буттям і небуттям, за якими одного разу спалахує вогонь нетлінної чистоти, що освітлює дорогу в позапростір, в позачас, я вибрав свій напрямок. «Той, що йде за зіркою, ніколи не вертається», — сказав Леонардо. Йду». — Ці слова Покальчука, взяті з передмови до його оповідань, надрукованих в антології «Десять українських поетів / Десять українських прозаїків», здається ,якомога краще характеризують його творче кредо. Саме ці слова є знаковими для його творчості...
ДОВІДКА «Дня»
Юрій Покальчук — письменник, перекладач, кандидат філологічних наук, член Національного союзу письменників з 1976 року. З 1994 по 1998 рр. — голова іноземного відділення НСПУ. У 1997 — 2000 рр. — президент Асоціації українських письменників.
Народився Юрій Покальчук 24 січня 1941 року в Кременці в сім’ї краєзнавця. Його мати, Оксана Тушкан, була праправнучкою молодшої сестри Миколи Гоголя. Дитинство та юність майбутній письменник провів у Луцьку, там же закінчив школу, вчився в педінституті. Потім вступив до Ленінградського університету (факультет східних мов). У СРСР був першим перекладачем аргентинського письменника-культоролога Хорхе Луіса Борхеса. Також перекладав Хемінгуея, Селінджера, Борхеса, Кортасара, Амаду, Маріо Варгаса Льосу, Киплінга, Рембо і безліч інших, написав більше 15 художніх творів.
Покальчук знав 11 іноземних мов (!), вільно володів польською, англійською, іспанською, французькою. Багато подорожував; відвідав 37 країн. Читав лекції у Великій Британії, США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Португалії, Іспанії, Польщі, Росії.
Покальчука називали фігурою неординарною. Його коником в літературі були еротико-психологічні романи. Його твір «Ті, що на споді» вважається першою українською еротичною книжкою.
Він автор книжок: «Хто ти?», «І зараз, і завжди», «Кольорові мелодії», «Кава з Матагальпи», «Великий і малий» , «Шабля і стріла», «Химера», «Те, що на споді», «Двері в...» , «Озерний вітер» , «Інший бік місяця», «Інше небо», «Одісей, батько Ікара», «Вони кажуть», «Час прекрасний».
Серед найвідоміших книг Покальчука — «Таксі- блюз», «Окружная дорога», «Запрещенные игры», «Дурманящий запах джунглей» і «Камасутра».
У 90-х Юрій Покальчук зійшовся з групою «Мертвий півень». З нею він почав новий проект — читав свої вірші під музичний супровід. Так народилися «Вогні Великого Міста». Всі альбоми — в стилі французького шансону, де дуже велике значення має текст.
Своєрідним хобі Покальчука була турбота про підлітків, що виховувалися в колоніях. Для нього ця сторінка в житті почалася ще в 1986 році, після відвідин Прилуцької колонії. З тих пір — більше 20 років — Покальчук незмінно займався проблемами неповнолітніх злочинців, і навіть зняв спільно з режисером Максимом Бабаковим документальний фільм про підліткову колонію «Зона особливої уваги».
Письменник похований на Байковому кладовищі у Києві.
