Випало нарешті подивитися «Матч» — той самий фільм (про міфічний футбольний «матч смерті» в окупованому нацистами Києві), який то забороняли, то дозволяли, зрештою, таки показують у порожніх залах.
Те, що показують (дякую кінотеатру «Київ»), — це добре. Якби не пустили на екрани — був би присмак заборони, який працює краще за багатомільйонну рекламу. А так є можливість побачити цей продукт на власні очі та зробити висновки.
Перше, що спадає на думку після перегляду: «Матч» — це макет кінострічки в натуральну величину. Всі ознаки фільму є, а самого фільму немає. Натовпи масовки, вдягненої з голочки, котрі вештаються вулицями сучасного Харкова. Пожежа й вибухи на Хрещатику, погано намальовані на комп’ютері. Розстріляні в Бабиному Яру, схожі на пародію на нудистські фотографії Спенсера Туніка. Німці й українці, перетворені на ходульних персонажів із радянських плакатів. Міна, яка розривається у бійців прямо під ногами в окопі, лишаючи всіх живими. Воротар-новобранець, котрий вгадав точку приземлення міни (?), вочевидь, переплутавши її з м’ячем. Сергій Безруков, який увесь час каже «шо», — мабуть, режисер думав, що його герой, отой воротар Микола Раневич, від цього виглядатиме більш по-українськи. З Безруковим узагалі біда: його акторські здібності й так доволі скромні, а тут він нічого, крім штампів, не показує взагалі. Однак те ж саме можна сказати майже про всіх виконавців головних ролей: штампи, ненатуральність, непереконливість. Бачимо на екрані не мешканців Києва 1941—1942 років, а сучасних молодих і не дуже людей, котрі не дуже розуміють, що саме роблять.
Перелік провалів «Матчу» можна продовжувати. Це тим більше прикро, що режисер фільму, Андрій Малюков, свого часу зняв пригодницьку стрічку «В зоні особливої уваги» (1977 р.), котра стала справжнім радянським блокбастером. Зрозуміло, що той успіх багато в чому забезпечувався відсутністю в прокаті закордонних зразків жанру, та все одно професійність постановника була поза питанням. Важко повірити, що «Матч» зняла та ж сама людина.
Зазвичай такі невдачі трапляються, коли автор ставить перед собою позахудожні завдання. Українці в «Матчі», повторюся, так само непереконливі, як і решта персонажів, з однією відмінністю: якщо українець — просто кумедний веселий київський обиватель, то він хороший, якщо ж він має бодай мінімальний стосунок до патріотичного руху, то він довершений мерзотник.
У митця можуть бути свої переконання. Інколи ці переконання спотворюють картину реальності. Якщо ж переконання чи певна ідеологія повністю витісняють реальність, то тоді можна сказати, що митця немає, а є лише виробник привидів ы декорацій.
Ще одна важлива річ для людини мистецтва — чесність, не тільки з собою, але й із глядачем. Безумовно, така чесність потребує певної сміливості. І ось у мене питання: чому режисер, який усе життя знімав про війну, про військову доблесть, про хоробрих солдатів, поводиться, як боягуз? Вочевидь, Малюков уважає себе чесною людиною. Але дуже легко й просто забезпечувати свою чесність за рахунок інших, наприклад — за рахунок мешканців іншої країни. Зрозуміло, чому режисер узяв за основу сюжету «матч смерті» — навіть при тому, що такого матчу не було, — адже сама історія потенційно багата на яскраві характери та гострі конфлікти. Тим не менш, якщо Малюков вважає себе людиною чесною, сміливою і професійною, хай зніме щось про те, що відбувалося в Росії в ті роки. Наприклад, про Локотську республіку, котра проіснувала на території нинішніх Брянської й Орловської областей з 1941 по 1943 роки. Мала самоврядування з дозволу німців, керувалася наприкінці націонал-соціалістичною партією Росії, безвідмовно постачала окупантів усім необхідним. Євреїв там вирізали повністю у перші ж тижні, а в поліції та інших колабораціоністських формуваннях служили більше, ніж 20000 осіб. По-своєму помітним був нацистський поплічник і кат отаман Краснов, якому в Росії вже встановлюють пам’ятники. Або, якщо пан режисер настільки небайдужий до української теми, нехай візьме в розробку історію Олени Теліги, учасниці антифашистського некомуністичного спротиву, розстріляної гестапо в Бабиному Яру.
Та й не тільки Друга світова. Є чимало інших кінематографічно ефектних військово-історичних тем. Вторгнення СРСР в Угорщину 1956-го і в Чехословаччину — 1968 року, бійні в Східному Берліні 1953-го, в Тбілісі 1956-го, в Новочеркаську 1962-го... Суцільні сильні характери, гострі, драматичні ситуації, активна участь радянських військ. Знімай — не хочу.
Що ж заважає? Невже Андрій Ігорович — дійсно кон’юнктурник і боягуз?
