Молодь, спокушена обіцянками маестро пустити всіх охочих у зал театру оперети, де режисер «начаклував» томливу сюїту для акторського дуету — маститого Євгена Паперного й поки що невідомої серед театралів Тетяни Стрельбицкої, наразившись на лютий опір місцевої адміністрації, учинила сущий мітинг. Він завершився після дружного скандування імені модного кумира вибитими дверима й активними та жорсткими діями охорони, яка вправно видалила з натовпу заводіїв скандалу і провела їх у міліцейський «воронок».
За свідченням очевидців, сам Роман Григорійович слухав дзвін розбитого на друзки скла з майже екстатичним блаженством. Власне, воно й зрозуміло. Що краще підтверджує славу, ніж оскаженіння й шалене захоплення шанувальників? Віктюк, схоже, досяг у Києві піку обожнювання. Обожнювання натовпу досягло апогею, й це проникливого й диявольськи розумного Віктюка, можливо, мало б і насторожити. Не тому, що мода — примхлива (химерні та пряні сценічні фантазії режисера завжди знаходитимуть несамовитих шанувальників), а просто через непохитність закону, згідно з яким слідом за досягненням кульмінації неминуче повинен іти спад. Ознаки глядачевого охолодження до дедалі тавтологічніших сценічних творів маестро легко вгадувалися, до речі, і на прем’єрному показі «Коханця». Аж надто контрастувала апатична, наче на психотерапевтичному сеансі, атмосфера в залі зі збудженим ажіотажем цiєї ж публіки біля входу в театр.
Що ж сталося? Зі старанною мстивістю поширювані в театральному середовищі чутки про те, що, мовляв, Віктюк безсоромно халтурив у новому спектаклі та ставив його мало не по телефону, хотілося б відразу спростувати. Віктюк — справжній (оце вже, дійсно, на заздрість його недоброзичливцям) професіонал, до того ж, на відміну від легіону місцевих кустарів, він піклується про свою репутацією. Коли він уже наважується відповідати ім’ям на афіші за зроблене, то не сумнівайтеся — майстрував виставу чесно й сумлінно. До речі, й у «Коханці», який виготовлявся, коли не брешуть театральні плітки, для ублаготворення творчих амбіцій дружини продюсера спектаклю (сюжет, по суті, ліричний — запитайте в себе щиро: ви продасте квартиру, аби задовольнити примху коханої?); так-от, свій гонорар режисер, безумовно, заробив. Аби вигідніше «подати» виконавицю, він придумав воістину безпрецедентне рішення: створив на сценічному майданчику протягом практично всієї дії напівпiтьму, свідомо позбавивши акторів складностей примхливої, докладної, витонченої психологічної гри. А для вираження «почуттєвих нюансів» винахідливо, хоча й скориставшись досягненнями технічного прогресу у вигляді радіомікрофонів, залишив партнерам на сцені лише голос. Хоча точніше сказати шепіт. Солодкий, воркуючий, млосний, несамовитий, жадібний. Ну, звісно, еротичний. Партитуру цього пристрасного зітхання й пихтіння, яка часом бентежить своїм мало не «порнографізмом», розроблена Віктюком бездоганно і, принаймні актрисою, втілена ревно, що свідчить коли не про її талант, то вже про наполегливий характер точно.
Віктюк, у принципі, зкроїв «Коханця», констатую це не вперше, за ним же запатентованими моделями. Його оригінальні спеції в аранжуванні будь-якої театральної страви добре відомі: зумисна плавність рухів і жестів, алогічні вигуки, які вплітаються в старанну загальмованість мови, екстравагантність сценічних костюмів, із винятковим смаком підібраний музичний акомпанемент дії і обов’язкова пікантність — сценічних ситуацій, реплік, поз. Отакий ледве вловимий, як аромат хороших парфумів, запах порочності. І коли публіці це починає трішки набридати, то не варто її за це винуватити. Вона не опирається магії віктюківських фокусів, а просто так досконало вивчила всі паси знаменитого театрального престидижитатора, що вони на неї помалу перестають діяти.
Тим часом у зміст віртуозних екзерсисів маестро, схоже, ніхто з глядачів навіть не збирається заглиблюватися. Начебто від загіпнотизованого це й не вимагається. І ось уже вкотре чуєш від віктюкофілів захоплене сюсюкання: «О, краса! О, кохання!». «Кохання — це тіловіднімання», — обдарував феєричний маестро афоризмом на фуршеті з нагоди прем’єри одну зі своїх шанувальниць.
Сентенція настільки ж витончена, наскільки і двозначна, хоча б тому, що за законом антиномії передбачає наявність скабрезного мотто про «тiлододавання». Утім, навіть декларуючи формули «духовної близькості», режисер зі спектаклю в спектакль продовжує доводити, що досягнути її можна винятково через порок. Так і в «Коханці» подружжю, аби просто фізично з’єднатися, необхідно не раз зрадити одне одного, і при цьому ще й вихлюпнути перед партнером увесь морок і капосність своєї душі.
«О, кохання», — зітхнемо наостанок і ми, з повагою поглянувши на хитро примруженого маестро.
№206 28.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
