Адресу — третя вулиця Будівельників, 25, квартира 12 — за іронією таланту Ельдара Рязанова в нашій країні знають усі. Проте мало хто знає, що ордер у ленінградську новобудову 32 роки тому могла отримати не польська піддана, яка говорить голосом Валентини Тализіної та співає під чуйним керівництвом Алли Пугачової, а російський Чаплін у спідниці. Ми провели журналістське розслідування й пропонуємо його вам.
— Світлано Володимирівно, наближається Новий рік, і ми згадуємо всілякі прикмети, щоб був він кращим і щасливішим, аніж попередній. Одна з багаторічних традицій — дивовижний фільм Ельдара Рязанова «Іронія долі, або з легкою парою». Без його пісень і крилатих фраз, без Барбари Брильської та Андрія Мягкова уявити собі новорічні свята практично неможливо. Однак знаю, що в ролі Наді Шевельової ми могли побачити й іншу акторку — Світлану Немоляєву. Можете розповісти про цю пригоду, яка не відбулася?
— Це правда. (З неповторною немоляєвською інтонацією). Ми з Ельдаром Олександровичем були знайомі тисячу років. Спочатку, завдяки татові з мамою (батьки — кінематографісти. — І. Г. ), потім уже наші творчі шляхи стали перетинатися. Рязанов навіть пробував мене на роль у «Гусарській баладі». І ще в якийсь фільм. Зараз уже не пам’ятаю. Дуже давно це було. Але нікуди не брав. Та й взагалі, не складався в мене роман із кіно. Нічого не виходило. Я попрощалася з цим видом мистецтва. Комплексів не було, оскільки дуже багато працювала як театральна акторка. І ось одного разу Ельдар Олександрович приніс до театру п’єсу «Родичі». Мене призначили на головну роль. На репетиціях він не був присутній, після того як почув, що наш головний режисер Андрій Гончаров страшенно кричить на акторів. Прийшов на прем’єру вистави, яка вийшла просто чарівною. І подарував мені божественний комплімент, сказавши, що я — Чаплін у спідниці. Не вигадую, оскільки він написав про це й у своїй книзі. Пообіцяв, що неодмінно зніматиме мене в кіно. У цей час він якраз починав роботу над «Іронією долі». Надiслав сценарій. Я прочитала й була в цілковитому захваті. Мені здавалося: це — моя роль, усе в мене вийде і Ельдар Олександрович затвердить мене на роль. Не боялася абсолютно, знаючи, що в театрі я йому дуже сподобалася.
— Як проходили кінопроби?
— На пробах розгубилася відразу ж. По-перше, тому що Рязанов чомусь вирішив зробити мою героїню брюнеткою. На мене наділи перуку, яка абсолютно мені не пасувала, що миттєво вибило з колії. Ви ж розумієте, коли жінка не відчуває себе впевненою в своїй зовнішності, це удар під дих. Я стала нудною й нецікавою в кадрі. Перуку з мене зняли...
— Ви повеселішали...
— Повеселішала, але надягли окуляри. Я — короткозора, і Ельдар Олександрович сказав, що на великому плані в мене — не ті очі. Розуміла, що це дійсно так. Однак розгубилася ще більше, оскільки навіть на сцені ніколи в окулярах не грала. Спочатку мене знімали одну. А коли прийшов Мягков, якого вже затвердили на роль, знітилася зовсім. Андрій був настільки розкутий, чарівний, бездоганний у своїй імпровізації на майданчику, що епіцентр знімальної групи — режисер, оператор, освітлювачі — сконцентрувався на ньому одному. Я й сама не могла відірвати від нього очей. Його гра викликала захоплення та захват. Усі розпливалися в усмішках, дивлячись на Мягкова. Від дисбалансу уваги я з тріском провалилася. Ельдар Олександрович відвів мене в бік і з притаманним йому почуттям гумору сказав: «Світлано, бачить Бог, як я хотів тебе знімати. Ну, можна зіграти гірше, але важко!» (Характерно, по-немоляєвськи, сміється).
— Образилися?
— Не образилася зовсім, оскільки це була правда. І зрозуміла, що втратила останній шанс з’явитися на кіноекрані.
— Коли «Іронія долі» пройшла в ефірі, що відчували?
— Нехай пробачить мене Ельдар Олександрович, але коли подивилася фільм, зрозуміла: все ж таки я могла б зіграти цю роль. Просто на пробах потрібно було вибити мене зі стану затиснутості, загалом, не властивого мені. Тоді вперше в житті я відчула відчайдушну безпорадність як акторка. Більше подібних випадків не було ніколи. А Рязанов через деякий час надіслав мені новий сценарій. Це був «Службовий роман». Він все ж таки не облишив свою ідею зняти мене в кіно (сміється). Я була впевнена, що знову нічого в мене не вийде. Пам’ятаю, читаю вночі сценарій, Саша (чоловік, актор Олександр Лазарєв. — І. Г. ) уже спить. Буджу його: «Яка чудова історія! Як ти думаєш, мене затвердять?» Саша перекинувся на інший бік і сонно говорить: «Та не візьме він тебе! Спи спокійно. І мене не буди». А Ельдар Олександрович незабаром зателефонував і сказав, що затверджує мене на роль без проб...
— Незважаючи на невдачу в «Іронії долі»?!
— Мабуть, він зрозумів, що ще одну кінопробу я не витримаю (сміється). І вирішив ризикнути. Тому на зйомках відчувала себе абсолютно спокійно й упевнено. Рязанов не робив мені ніяких зауважень. Пам’ятаю, зателефонувала його чарівна дружина Ніночка і по-змовницькому сказала: «Елік дуже задоволений твоїми зйомками на натурі!» Я була просто щаслива! А коли знімали в павільйоні, він іноді підходив до мене й дуже делікатно говорив: «Світлано! Не працюй на гальорку. Це — кіно, не театр. Говори тихо». Мабуть, пам’ятав, як Гончаров кричав на акторів у театрі, не хотів травмувати...
— «Службовий роман» з Ельдаром Рязановим відбувся, й ви стали працювати в інших його фільмах?
— Потім були «Гараж», «Про бідного гусара замовте слово», «Небеса обітовані». Люблю ці ролі. Але особливі спогади, звичайно, пов’язані з «Гаражем». Одні партнери чого були варті! Аліса Фрейндліх, Олег Басилашвілі, Андрій Мягков, Лія Ахеджакова... Плюс особистість Ельдара Олександровича Рязанова! Всі ці складові створювали на зйомках дивовижну атмосферу, пронизану почуттям гумору, пустощами, відчайдушністю, навіть хуліганством! Відчувалося, що створюється чарівний витвір мистецтва. І було дуже сумно розлучатися після зйомок.
— Світлано Володимирівно, робота в кіно, мабуть, — ті нетривалі моменти, коли ви розлучаєтеся зі своїм чоловіком. Талановитим і дуже красивим актором Олександром Лазарєвим. У театрі ви з ним ось уже декілька десятків років — на одній сцені. Тому закономірно, що й ваш син — Олександр Лазарєв-молодший — пішов дорогою батьків. І це той випадок, коли можна з упевненістю сказати, що природа на ньому не відпочиває. До чиєї акторської манери гри Олександр тяжіє більше? До речі, як ви його називаєте, щоб не плутати з чоловіком?
— Старший — Саша. Молодший — Шурик. Він генетично дуже схожий на батька на сцені. Хоча риси обличчя, якщо придивитися, абсолютно різні. А манера гри у Шурика, мені здається, дуже індивідуальна. Він не схожий ні на кого. Сам по собі. Ця не лише моя думка. Одного разу ми були з чоловіком і Арменом Джигарханяном на виставі «Одруження Фігаро». Першій виставі, де прозвучало ім’я Олександра Лазарєва-молодшого. До того він у «Ленкомі» у Марка Захарова просто бігав у якійсь масовці. Коли Шурка вийшов на сцену, Армен подивився на Сашу й говорить: «Нічого не розумію. Ти — поряд, і ти — на сцені?!» А після першого акту вимовив дорогі слова: «Того, що вміє робити ваш син, навчити не можна. Він — чудовий актор». Це сказав Армен Джигарханян. Мабуть, Шура успадкував від батька могутній темперамент, а від мене — щось, що дозволяє бути переконливим у драматичних ролях. А від нас обох — фанатичну відданість роботі. І відповідальність.
— Коли син народився, ви з Олександром Сергійовичем були молодими, але вже дуже запитаними акторами. Репетиції, вистави, зйомки, гастролі... Як вам вдалося, не пожертвувавши роботою, прожити цей період життя, що «любовний човен не розбився об побут»?
— Іноді було немислимо важко. Це сьогодні з нами рахуються. А раніше відпроситися на день чи два навіть із дуже поважної причини було просто немислимо. Наприклад, якось захворів маленький Шурик, а няня вимагала вихідного дня. Ми в цей час репетирували виставу «Трамвай «Бажання». Я безвилазно стирчала в театрі. Благала няню залишитися, буквально навколішки стояла. Серце за Шурку розривалося: з репетицій не відпускають, няня непохитна. Вона нас із Олександром не любила. Ми її дуже дратували. Не знаю, чим. Із Вінниці була, між іншим (сміється). Продавщиця, з базару. Весь час говорила: «Я у вас лише тому перебуваю, що хлопчика вашого люблю». Потім, усе ж таки, пішла на велику зарплатню. А друга няня виявилася дуже хорошою людиною. Прожила в нашій родині десять років. Власне, виховала Шурика. Він у дитинстві був просто шаленою дитиною, страшенно непосидючою. Мій тато, наприклад, довго витримати його не міг. Він уже старенький був, втомлювався. І коли я приходила з театру, починав відразу ж кричати, хоча дуже любив онука: «Я не нянька! Я — режисер!» Природно, що я ображалася. Зараз же я розумію, що потрібно було подякувати йому за те, що сидів із невгамовним Шуркою. Складно було. Але витримали, як бачите. Коли син трохи підріс, стали їх із нянею брати на гастролі. Перший раз, як зараз пам’ятаю, поїхали до Одеси. Це було щастя!
— Не питаю, чи любите ви свій дім? Це — очевидно! А ось який він, можна дізнатися? Сучасний, що зберігає традиції?
— Дуже люблю старі меблі. У нашому будинку все старовинне. Обожнюю зміни, перестановки. Іноді доводила свого чоловіка та сина цією пристрастю. Наприклад, розходимося з чоловіком iз театру: я — додому, він — за сином до школи. А коли вони повертаються, у мене вже все переставлене. Шум-галас! Але потім я дізналася, що великий режисер Микола Павлович Охлопков так хвилювався перед кожною прем’єрою, що не міг дивитися виставу, не міг навіть перебувати в театрі. Він приходив додому й від нервування переставляв за цей час усі меблі. Його поведінка стала виправданням мені (сміється).
— В одязі також змінюєте стилі?
— Та в мене, власне, ніякого стилю й немає. Не дуже знаюся на цьому. Коли молода була, звичайно, розуміла, що й до чого. Сьогодні керуюся інтуїцією. Якщо бачу, що якась річ (навіть дуже модна) мені не личить, нізащо її не вдягну.
— По-моєму, ви любите різноманітні капелюшки? Коли виникло це захоплення?
— Ми були на гастролях у Америці. Ходили з Олею Остроумовою одним із африканських базарів. Я почала ритися у величезному солом’яному чані з найрізноманітнішими капелюшками. І з його надр «вивудила» абсолютно оригінальний. Приміряла. Оля схвалила, і я купила його. Цей капелюшок мене дуже виручає: граю в ньому вистави, надіваю на різні прийоми, де потрібно добре виглядати. Між іншим, Клара Лучко, яка останні роки ходила в найнеймовірніших головних уборах, захопилася капелюхами після того, як побачила мою американську покупку.
— Коштовності, прикраси?
— Люблю. Але все одно, як причеплюся до якоїсь однієї речі, лише її й ношу. Інші лежать у скриньці. Щоправда, в мене внучка є — залишаться їй на згадку.
— До ароматів також байдуже ставитеся?
— Ніколи не купую собі парфуми. Була молодшою — купувала. Але тоді не було нинішнього достатку. Сьогодні, коли можна вибрати все, що завгодно, в основному, дарують. Виходячи з дому, беру перший флакон, який попався, й душуся цими парфумами. А як вони називаються, поняття не маю (сміється). Мої партнерки, молоді дівчата, завжди намагаються вгадати, що за аромат. Щоправда, якщо говорити про пристрасті, мені страшенно подобалися французькі парфуми «Магрів». Трохи гіркуваті. Зараз їх уже не випускають. Ось із цим запахом шкода було розлучатися. А якось Саша подарував мені на прем’єру вистави про Коко Шанель флакон парфумів «Chanel». І я на кожну виставу душилася саме ними. Мені здавалося, це необхідно й допомагає зрозуміти мою героїню.
— Ви знову пригадали Олександра Сергійовича, з яким разом майже 50 років. Не можу не спитати вас про кохання. На різних етапах стосунків чоловіка й жінки це почуття, як відомо, буває різним. Кохання- пристрасть, кохання-прихильність, кохання-звичка, кохання-дружба... Є слова, щоб визначити, що зв’язує вас сьогодні?
— Мені здається, кохання — дуже трагічне почуття. Моя мама, наприклад, не пережила смерть батька, пішла вслід за ним. Ми з Сашею не можемо відпочивати один без одного, виїжджати кудись поодинці. Якщо в молодості й були розставання, то лише через роботу: Олександр Сергійович же дуже багато знімався. Нам добре вдвох. Нам удвох чудово, й хочеться, щоб так було весь час. (Сумно). Хоча розумієш, що завжди так не буде... Моя героїня з вистави «Коло» за Сомерсетом Моемом, така собі мадам із придуркуватістю (до речі, весь час — у капелюшках), говорить молодій дівчинці чудове речення: «Я не могла дозволити собі постаріти». А я з Сашею можу дозволити собі старіти. Надіти на дачі рейтузи, драну майку. І він може напнути на себе чорт зна що. Для нас це не має ніякого значення, розумієте? Ми майже не сваримося. Навіть якщо раптом посваримося — тут же миримося. Бо і п’ятнадцяти хвилин не можемо перебувати в конфлікті. Просто не можемо.
— Які моменти спілкування ви любите понад усе? Поза роботою — вдома?
— Прийти після вистави, посидіти з Сашею, випити чарочку, поговорити про все... Вдвох.
