Хто сказав, що столична публіка перегодована видовищами.
Анітрохи. Протягом двох тижнів Київ відвідала ціла низка гастролерів. Від
інтелектуального джазмена Олексія Козлова, мудрого, смішного і дуже сумного
Романа Карцева до чергової невгамовної бабусі російської естради, яка вкотре
змінила колір волосся і композитора, Ірини Аллегрової. І на всіх — аншлаги.
Незалежно від величини залу і вартості квитків. На концерті тієї самої
Аллегрової в «Україні» публіка сиділа і стояла у проходах, терпляче чекала
— спочатку концерту, що почався з півгодинним запізненням, а потім ще сорок
хвилин, які естрадна діва бажала відпочивати в антракті. Та, як мовлять,
охота гірша від неволі. Коли хочеться чекати, що ж... Напевно, це і є та
сама свобода вибору, про яку ми так довго мріяли. У виборі естрадних видовищ,
зокрема. Що тішить. Засмучує інше — як нею часто розпоряджаються естрадні
зірки, та що там — кумири. Коли талановиті люди демонструють відсутність
смаку і відчуття міри, то це здатне похитнути прихильність найгарячіших
шанувальників. І безперечно — розчарувати. Про них, про розчарування, ми
і дозволимо собі сьогодні поговорити.
ЖАННА БИЧЕВСЬКА СПІВАЄ МОЛИТВИ І СУМУЄ ЗА ЦАРЕМ-БАТЕЧКОМ
Її приїзду чекали особливо. Усі ті, хто вісім років тому
під час її попереднього приїзду до Києва ломився на її концерти. Хто заслуховував
до дірок вінілові платівки, з яких звучав проникливий, неймовірної сили
голос. І це дивовижне — «Горели венчальные свечи», «Матушка», «Миленький
ты мой», «Не уходи, побудь со мною», «Шумел камыш»... Жанна Бичевська тоді
мало виступала з викривально-програмними промовами. Просто, коли всі співали
пісні громадянського звучання, вона — народні пісні у стилі кантрі, бардівські
балади і білогвардійські романси. І була поза «зграєю», залишалася вільним
чудернацьким птахом радянської естради. Ті, хто пам’ятає і любить співачку
такою, коли прийшли на нинішні київські концерти Жанни Бичевської, були
неприємно здивованими.
Звісна річ, важко та й не варто чекати від співачки, що
вона перебуватиме в одному й тому самому знайденому образі, хоч він і милий
нашому глядацькому серцю. До того ж зустріч із гітаристом, аранжувальником
і композитором Ген надієм Пономарьовим перевернула її життя. Незважаючи
на те, що її нинішній чоловік набагато молодший за співачку, саме він,
за словами Бичевської, привів її до Храму. На концерті вона поквапилася
поділитися, що з 1988 року, коли прийняла обряд хрещення, живе з Богом
у серці. На просвітницьку діяльність її благословив Патріарх Всієї Русі
Алексій II. І тепер її нове ім’я — Анна.
Ці інтимні, дуже особисті зміни в житті й душі співачки,
про які ніби й негоже так привселюдно розповідати, вплинули і на творчість.
Тепер програми Бичевської більше нагадують місіонерські зібрання, коли
пісні на духовну тематику перемежовуються з проповідями про Бога. І навіть
душевні тексти Сергія Бехтєєва (царського гусляра) «Двуглавый орел», «Мертвые
сраму не имут», «Всем святым в земле росийской...» здавалися не дуже й
доречними на світському заході. А перетворювати театр оперети на молитовний
дім — нонсенс. Хоча частину залу заповнили православні прихожани і служителі
культу, які прийшли з іконою Миколи II. І коли співачка заспівала (у столиці
сусідньої суверенної держави) «Боже, царя храни», половина глядачів встала,
а інша продовжувала демонстративно сидіти. В антракті у фойє влаштували
щось схоже на пересувний вівтар, багато з присутніх вишикувалися в чергу,
аби поцілувати ікону. Як висловилася Ж.Бичевська, Одеська єпархія вже прославила
царську родину. «Всі ми нині розплачуємося за гріхи предків. Адже, 5 березня
1613 року поклявшись на вірність роду Романових, наші діди і прадіди зрадили
останнього російського царя. Господь прокляв нас на три покоління, і тепер
ми стоїмо біля Голгофського хреста...» — в такому дусі Бичевська проповідувала
два вечори. Нібито щиросердно. Навіть ревно. Разом з тим, було важко позбутися
незручності. За неї (так це все нагадувало кон’юнктуру). За нас.
БОРИСУ МОЇСЄЄВУ КРАЩЕ ЗА ВСЕ ВДАЄТЬСЯ СТРИПТИЗ
Борис Моїсєєв — у Києві частий гість. Проте від цього бажаючих
потрапити на його виступи менше не стає. Публіка — в основному солідні
сімейні пари, цілком порядна і буржуазна, тобто ніякого нездорового ажіотажу,
пов’язаного з нетрадиційною сексуальною орієнтацією співака, не було. Та
й звідки йому взятися — ажіотажеві? Тема сексменшин давно перестала бути
табуйованою і перейшла швидше в розряд навіть не модних — розхожих. І нею
сьогодні нікого не здивуєш. До того ж Борис Моїсеєв, хоч і не приховував
ніколи (навіть, коли це було небезпечним) своїх пристрастей, але й ідеологом
гей-руху себе не вважав. Так що інтерес до нього — це нормальний інтерес
до неординарної, талановитої, надзвичайної творчої особистості. Чи то танцівник,
що співає, чи то актор, який танцює, а зате який артистичний, привабливий,
винахідливий — він ніколи не задовольнявся звичайним «сольником», завжди
перетворював свої концерти на феєричну винятковість. Тож і цього разу він
завітав із програмою «Просто Щелкунчик» (читай — просто Борис, який зміг,
незважаючи на всілякі перепони, стати зіркою), заявивши в афішах як співавтора
— ні багато ні мало — Жана Поля Готье. Що тут скажеш? Судячи з костюмів,
що в них дефілював Борис Моїсєєв і в які були одягнуті учасники його шоу,
у французького кутюр’є серйозна творча криза. Як, на жаль, і в самого артиста.
Неперевершений колись танцюрист і душевний (будь-який інший епітет щодо
вокальних здібностей Моїсєєва був би явним перебільшенням) співак цього
разу продемонстрував щось на кшталт мелодекламації чи, іншими словами,
притишеного речитативу під музичний супровід. Рухався він скуто, а часом
і просто незграбно. Чи є потреба говорити, що все це воднораз викликало
почуття смутку. Змінювалися костюми, докладали зусиль балет і вокалісти,
та суцільне видовище розпадалося на очах. Це ж якраз те, чим завжди був
сильний Моїсєєв. А тепер сценою рухалася немолода людина, змушена вдаватися
до сумнівного «оживляжу» — жартиків на «блакитну» тему, вихваляння України
не в найдоречніших моментах (між куплетами жалісної пісні «Черный бархат»)
і врешті до свого коронного номера — знімання плаття і вихилясів сідницями
перед залом. Публіка була в захваті. Після цього на сцену з великим букетом
квітів вийшла дівчинка років п’яти. Отже, сподобалося. Може, щоправда,
не їй, а батькам. Та взагалі усі залишилися вдоволеними.
От і сяйнула думка: мабуть, коли зірки тьмяніють, у цьому
є і наша провина?
