Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Коли з’явиться нове українське бароко

Екс-киянин, техаський архітектор Іван Ткаченко про новації у храмобудуванні
11 травня, 2011 - 00:00
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ І. ТКАЧЕНКА

Зодчий новітніх храмів Америки, віце-президент архітектурної майстерні «Ray & Hollington Architects» із Х’юстона екс-киянин Іван Ткаченко впевнений, що новітнє «українське бароко» мусить з’явитися. Минулого року в х’юстонській парафії він привів до Христа свого первістка. Сорок років тому його самого підпільно охрестили у греко-католицькій церкві на Галичині. Дід Івана, високопоставлений радянський чиновник, будував промислові гіганти за часів соціалізму, а батько — український кінорежисер-шістдесятник Юрко Ткаченко, відкрив нам Григорія Гладія в «Украденому щасті» за Франком, екранізував Гоголеві «Вечори на хуторі біля Диканьки». Очима Ткаченка-режисера ми пам’ятаємо найславніші перемоги київського «Динамо» в 1970-ті. Це його камеру розтрощив міліцейський кийок, коли на Софійській площі у Києві прощалися з православним Патріархом у 1990-ті. На межі тисячоліть останній кіносценарій Ткаченка був про Вишгородську Богоматір. Виходець зі зросійщеного Запоріжжя зростив у собі українця і християнина. Нині син режисера, техаський архітектор, мріє у пам’ять про батька спроектувати храм для українських прихожан.

— Іване, з помешкання твого дитинства у Києві виднілися Софійська дзвіниця і маківки Києво-Печерської лаври. Ти свідомо йшов до проектування храмів чи так склалося?

— Багато речей відбувається підсвідомо. Моє бажання малювати, а потім і будувати, напевне що з’явилося саме під враженням золотих Софійських бань... Краса — це те, що змушує нас постійно удосконалюватися.

— Що сформувало тебе як творця сучасної сакральної архітектури? Можна сказати, що ти продовжив батька-кіномитця і діда-будівельника?

— Діда я знав дуже мало, а батько завжди хотів, щоби ми з братом училися і, що би ми не робили, — робили це якнайкраще. Я з дитинства захоплювався малюванням, і так склалося, що знайшов себе в архітектурі. Учився спершу в Києві, потім у Празі, згодом у Х’юстоні (американський штат Техас). Архітектура — це постійне навчання. Тепер, живучи і працюючи в Х’юстоні, я бачу, який вплив ця професія має на людей і як цей вплив з часом трансформує й саму архітектуру.

— Розкажи, як відбувається творчий процес: ти надихаєшся мистецтвом, історією народу, для якого задумується храм? Чи були випадки, коли відмовлявся від проекту з власних релігійних переконань?

— Завжди, на жаль, буває навпаки: ідей багато, але грошей не вистачає. Сучасна церква — це ідеї громади, до втілення яких залучається експертиза десятків професіоналів: планувальників, інженерів, фінансистів, будівельників... Архітектор — важлива, але лише частина цього процесу. На планування і будівництво храму йдуть роки; за той час міняються люди, потреби, уподобання... Для мене як архітектора найбільшою винагородою є бачити людські мрії, матеріалізовані спочатку на папері, а потім у склі, залізі й бетоні. Храм — це людські мрії, що ожили.

— Чи зменшується в Америці запит на сакральні будівлі?

— Майже всі наші клієнти — християни. Американці, попри свою порівняно недовгу історію, ніколи не забувають своє коріння, а релігія завжди була — і залишається — його частиною. Церква в Америці, як правило, розростається культурним центром, дитячим садком, школою, часом і спортивними закладами... Сучасна американська церква — живий організм, що є невід’ємною складовою американського суспільства.

— Скільки храмів у Штатах ти спроектував і який із них був найнесподіванішим?

— Працюю в майстерні, яка спланувала десятки релігійних споруд за останні двадцять з гаком років. Мій персональний внесок міняється від проекту до проекту; часом я працюю над одним замовленням рік, а то й більше, часом я маю змогу вести декілька проектів на різних стадіях одночасно. За мої 12 років у офісі я мав можливість працювати для різних конфесій, від буддистів до баптистів. Мене не перестає дивувати їхня толерантність і взаємна повага. Найнесподіванішим, напевно, був проект релігійного центру при китайській баптистській церкві у Х’юстоні, завершений вісім років тому. Будучи українцем іншої віри, я не сподівався на ту відкритість і доброзичливість, з якою китайська громада поставилася до мене... Під час роботи над проектом я познайомився з багатьма цікавими людьми, з багатьма я й досі підтримую дружні зв’язки.

— Що останнім часом вразило в сучасному храмовому будівництві?

— Я би виділив багатофункціональність сучасних храмів. Приміщення, яке сьогодні вдень використовується для зборів дитячого табору, увечері перетворюється на місце для молебню, а завтра буде приймати музичний оркестр із Європи... Американці — люди прагматичні; кожен проект будується з прицілом на додаток у майбутньому. Церква занепадає, як тільки перестає рости.

— У Києві надумали відбудовувати Десятинну церкву. Тобі було б цікаво зробити проект такої «реінкарнації»?

— Відбудовувати чи не відбудовувати храм Х століття сьогодні — це дуже суперечливе питання. Думаю, треба дивитися на значимість тієї чи іншої споруди в сучасному контексті. Успенський храм Києво-Печерського монастиря, наприклад, завершив собою ансамбль будівель Лаври і лише завдяки детальним кресленням і обмірам, що збереглися, був відбудований саме таким, яким був до руйнації. А що буде представляти собою репліка древнього храму на Володимирській? Я розумію аргументи «за» і «проти». Віднесіть мене до тих, хто хоче зберегти залишки Десятинної церкви в її теперішньому стані. Я вважаю, що і нам, і наступним поколінням більш значимим буде збережений фундамент сьогоднішньої Десятинної церкви, ніж її вигадана надбудова за версією ХХІ століття.

— Нині на Лівобережжі у Києві зводиться греко-католицький Патріарший собор. Навіть в інтернеті можна вичитати нарікання, що собор занадто модерний, як для архітектурного ансамблю київських храмів. Чи може з’явитися сучасний феномен на взірець українського бароко, якщо нові храми будуватимуть за традиційними взірцями?

— Може, і я переконаний, що з’явиться. Українське бароко не матеріалізувалося раптом із нічого, це процес еволюції будівельного мистецтва, якому передувало багато випробовувань. Так і сучасне вирішення українського храму з часом себе проявить у формах, які неможливо передбачити сьогодні.

Роксолана ПРОЦЬКІВ
Газета: 
Рубрика: