Скільки родинних альбомів нації — з ілюстраціями, репродукціями й фотографіями — присвячені імперському минулому. Ностальгії не соромляться: ні до політики, ні до моралі вона стосунку не має. Історична ностальгія — це туга за родом, за родинним деревом
На кухні нашого лондонського помешканння добрий десяток років висіла політична мапа світу. Мій син Петрусь гордовито поглядав на неї, точніше, на шосту частину суходолу, де колись жили його батьки. Діти емігрантів, навіть політемігрантів, часто «хворіють» різними видами патріотизму.
Патріотизм мого сина носив, я б сказав, спортивний характер: зате нас більше, зате в нас більш привільно, зате ми могутніші... Мешкали ми тоді в едвардіанському будинкові, побудованому на початку сторіччя. Можливо, до війни там жив який-небудь Пітер, і в нього також була мапа світу. Але вона не висіла, а, згорнена в рурку, лежала в парусиновому футлярі. Футляр Пітер зберігав у дідовій морській скрині разом з біноклем, кітелем із альпака й книгою Барнебі «Поїздка до Хіви». Час від часу Пітер діставав зі скрині футляр, витягував із нього мапу й розгортав її. Кров ударяла йому в голову. Він лопався від гордості, роздивляючись одну чверть суходолу, фарбовану в ніжно-рожевий колір. Це була його Вітчизна — Британська Імперія.
Запах цієї Імперії вперше вдарив мені в ніс, коли на самому початку лондонського життя мене запросили на вечерю англійські знайомі. Імперія з порогу огидно тхнула куркумовим коренем, що заглушав аромат баранини й капусти. Весь вечір я сумував за запахом іншої Імперії: запахом шашлика, лавашу, хмелі-сунелі. Наш Схід різнився. Їх Схід починався за Суецом.
Досі англійські музеї й «блошині» ринки завалені колоніальною всячиною. Скільки книг, котрі просякнуті колоніальним смутком, видається і перевидається до цього дня: «Життя англійської леді в Делі часів Великих Моголов», «Подорожі Індією й Китаєм у пошуках чаю», «Кашмірська шаль», «Індійські приправи»... Скільки родинних альбомів нації — з ілюстраціями, репродукціями й фотографіями — присвячені імперському минулому. Ностальгії не соромляться: ні до політики, ні до моралі вона стосунку не має. Історична ностальгія — це туга за родом, за родинним деревом. Мені здається, що в шелестінні плетених штор, цих жалюгідних вітрил нинішніх лондонських напівкомуналок-напівмебльованих кімнат, ще чути шурхіт дамських мережив, воланів і стрічок, які тріпоче бриз. Плавання з метрополії в колонію могло тривати тижнями. Пасажирові дозволялося завантажити до 125 кілограмів одягу й спорядження. Жінки везли все, крім папільйоток: через загрозу пожежі брати їх на борт заборонялося. Вночі, рятуючись від духоти, пасажири спали на палубі, а від сонця ховалися в каютах, під час заходу сонця танцювали, офіцери фліртували з нареченими, що пливли до наречених у Малайю або Бірму, палубою прогулювалися чоловіки в білих кітелях і чорних клубних брюках, дами в модних вортівських сукнях з криноліном. При цьому плантатори не змішувалися з клерками, а ті трималися осторонь від місіонерів. Все непотрібне зберігалося під ярликом nоt wanted on voyage: до далеких берегів везли запас консервів на декілька місяців, спорядження для сафарі, куплене в крамниці «Герродс», сітки й фіранки від комарів, знайдені в лавці «Сервайвел» («Виживання») біля лондонського вокзалу Юстон, непромокальний одяг «барбері» з найміцнішої тканини, якій не страшні ні шпичаки, ні колючки, ні мусони, зелені брезентові відра, доладні стільці. Все це добро зберігалося у валізах, оббитих — на зло комахам — оловом і жерстю.
Коли все це було? Не так уже й давно. Зарано ще намірятися археологам на руїни цієї Імперії. Мій друг, онук керуючого лісовим господарством Індійського субконтинету Френк Вільямс, розповідав мені, як одного разу його мати прийшла на залізничну станцію в Пенджабі й спитала: «Коли найближчий потяг на Бомбей?» Їй відповіли: «Коли накажете, пані-сагіб».
Як же жили пані-сагіби вдалині від дому? Як і вдома, пили ранковий чай, приміряли сукні до обіду, особисто — слугам таке не довіриш — зрізували квіти в саду, влаштовували бенкети в день народження монарха. Очеретяне крісло на веранді в тіні пальмового листя, лавочка для ніг, щоб не дотяглися скорпіони й стоноги, тріск крижинки, кинутої в келих із джином та тоніком (тонік — неодмінно, бо в ньому хінін — засіб від малярії). Проте, всьому свій час: лід із Англії до Індії почали імпортувати тільки 1840 року, а електричний вентилятор з’явився через сторіччя. До вентилятора добродіїв обмахували великими віялами, так би мовити, з дистанційним керуванням. Це була громіздка споруда. Опахало з дешевого миткалю підвішували до стелі прямо над панським ложем. Воно рухалося за допомогою шнура з сусідньої кімнати. Таким чином, міняючи слуг, можна було всю ніч насолоджуватися рукотворним вітерцем. Щоб було прохолодніше, кімнати особливо не не захаращували. Були лишень плетені меблі з тростини й бамбуку, замість жаркої вовни прохолодні килимки з волокон кокосу чи агави. Коли через спеку ставало несила жити, відправлялися на слонах до Гімалаїв. Караван розтягувався на декілька миль. Попереду прислуга везла шатра. Їх устигали натягнути до прибуття панів. Шатра обставляли ліжками з корковими матрацами, етажерками з улюбленими книгами, пальмами у вазонах, валізами-комодами з висувними шухлядками. На стіни вішали картини, гітари, рушниці. Пані-сагіби поверталися додому, а потім до Англії з індійськими шаблями, шкурами застрелених звірів, опудалами леопардів.
Пани-сагіби жили суто чоловічим життям. На фотографіях, знятих в найстарішому Мадраському клубі й у Бомбейському яхт-клубі, жінки мені не траплялися. Їх ховали в, так звані, клубні «курники», звідки можна було за внутрішнім телефоном замовити спиртне. На знімках колоніальні клуби важко відрізнити від лондонських. Але одна деталь завжди видає східний інтер’єр: вентилятори. В клубі отримували й читали кореспонденцію, з’їдали ланч, розмовляли за більярдом про політику, дрімали в бібліотеці, часом залишалися переночувати. В клубних бібліотеках — і ніде більше — можна було посидіти в шкіряних кріслах. Індійський клімат зжирав їх з потрухами, як, проте, й книги. Від спеки й вологи тріскалися палітури, сторінки роз’
їдалися комахами й пліснявою. Коротше кажучи, життя вирувало: цвинтарі стрімко заселялися завдяки тубільним хворобам і сплінові.
«Ми сиділи за столом із червоного дерева, що відбивав пляшку, келихи з кларетом і наші схилені обличчя».
— Це Джозеф Конрад, — вгадує син.
Ми сидимо в «Фортнум енд Мейсон» на Піккаділлі, п’ємо справжнісінький індійський чай.
— Чому тебе тягне до Індії, — бубоню я. — Голос крові? Але ми її там не проливали. Скажи, чому?
Пітер мовчки дивиться у вікно.
