У Київському театрі на Подолі встановили своєрідний рекорд, випустивши в одному сезоні одразу дві вистави за п’єсами Олександра Вампілова, одного з найяскравіших російських драматургів ХХ століття. Перший — «Минулого літа в Чулимську» в режисурі Віталія Малахова став однією з головних театральних подій року минулого, пряме свідчення цього — і аншлаги, і п’ять нагород премії «Київська пектораль», зокрема й за найкращу драматичну виставу. А друга вистава, прем’єра якої відбулася днями, — «Старший син», її поставив Ігор Волков, один з провідних акторів подільської трупи, який, до речі, зіграв одну з головних ролей у тому ж таки «Чулимську».
Сюжет «Старшого сина» схожий на водевіль. Нехитра інтрига, і безневинне шахрайство з неодмінним його викриттям, і ревнощі, і суперництво, і заплутана любовна лінія. Розпочинається все з дрібниці — двоє двадцятирічних бовдурів, запізнившись на електричку, залишилися на ніч у провінційному містечку і, аби не замерзнути на вулиці, затівають розіграш. Підслухавши і підглянувши «обстановку», хлопці з’являються в помешканні музиканта Сарафанова і оголошують, що один із них — його син. Непомітно для самих себе непрохані гості втягуються в проблеми цієї родини, в якій окрім Сарафанова є ще і доросла донька, яка збирається заміж за льотчика, і син-старшокласник, безмежно закоханий у жінку, старшу від нього на 10 років, до того ж розлучену.
І раптом відбувається чудова метаморфоза — чужа людина Володя Бусигін, який назвався «старшим сином», на очах дорослішає і стає повноправним членом цієї родини. У ньому, мабуть, несподівано для нього ж самого, пробуджується совість, доброта, відповідальність, а головне — він безмежно закохується в доньку Сарафанова, буцімто свою «сестру».
У такому повороті (від кумедного до серйозного) криється одна з головних таємниць Вампілова-драматурга. Свої п’єси він починає начебто здалеку, ваблячи сюжетом і невимушеністю оповіді, а насправді вибудовує складні конструкції людських взаємин, проникає в потаєні глибини «життя людського духу», ставлячи собі і нам, глядачам, здавалося б, прості безневинні запитання: що таке сім’я або чи можливо безмежно любити ближнього? Власне, це одна з причин, чому дібрати правильну інтонацію вистави для драматургії Вампілова дуже складно. Як важко буває говорити про високі матерії просто, душевно і щиро.
«Старший син» у Театрі на Подолі вийшов оповіддю не так про родинні стосунки, як про любовні перипетії гарячих хлопців, задаючий тон і темп вистави. Сарафанов (Олександр Клаунінг) — недоладний, зворушливо незграбний у своїй батьківській любові деколи не встигає за спритними парубками, яким опіка, повчання і сякий-такий, але приклад для наслідування виявляються просто непотрібними. І «старший син» Бусигін (Василь Кухарський), і його приятель Семен на прізвисько Сільва (Артем Мяус), і молодший син Василь (Дмитро Грицай), і розумниця-красуня донька Ніна (Ганна Андреєва), і навіть сувора пасія Василя секретар суду Макарська (Оксана Аніщенкова) — всі так захоплені справами любовними, що самі не помічають, як скочуються у водевільний веселий алюр.
Власне, режисер Ігор Волков, прагнучи надміру не «перенавантажувати» публіку, робить ставку саме на гумористичний тон, забуваючи, як часом важливо бути серйозним. І зал веселиться і на початку вистави, коли звучить анекдотичний зачин, і ближче до фіналу, коли вже доречніші просвітлені усмішки, але дружний регі публіки не замовкає. Мабуть, одна з найзворушливіших і найщемливіших сцен, коли наречений Ніни надто прямолінійний курсант льотного училища Кудимов (Юрій Сак), знайомлячись із Сарафановим, раптом починає згадувати, де ж бачив майбутнього тестя? Виявляється, бачив на похороні у вуличному оркестрі (Сарафанова вигнали з філармонії, і хоча діти давно вже знали про це, він страшенно соромився про це розповідати). І що ж? Усім шкода Сарафанова, ось так безглуздо викритого? Та ні, глядачі продовжують захоплюватися вмінням акторів вести комічну суперечку. Лише в музичному епілозі до вистави (що вже став «фірмовим стилем» Театру на Подолі), де пара закоханих виконує дует під скрипковий акомпанемент Сарафанова, на мить прослизає те тихе і світле, що важко піддається опису відчуття рукотворної гармонії. Відчуття хоч і запізніле, проте справжнє...
