Перед вимогливим поглядом членів дипломної комісії полотна дев'ятнадцяти п'ятикурсників станкового відділення факультету живопису. І якщо для молодих художників та їх педагогів захист - свято торжества майстерності, для картин - це зоряний час. Єдина і неповторна мить, коли на них з непідробною цікавістю, цілковито добровільно звернено увагу численної аудиторії, і про кожну з них - подумати тільки, про кожну! - публічно дискутуватимуть не випадкові обивателі, що дивом забрели до лункого залу художньої виставки, а справжні професіонали: мистецтвознавці та художники.
Щоб упорядкувати свіжі враження, структурую картини за найпростішою ознакою - розміром. Неправда, що це брутальний і неуцький підхід до витвору мистецтва. Отже, найбільшою за форматом (220х330) була картина Олександра Івахненка "Конституція Орлика". І вона ж виявилася наймасштабнішою за задумом, що чітко читається в композиції: над юрмом людей (не тільки козаків), що шанобливо завмер, сходи урочисто підносять трибуну з легендарними (чи міфологічними?) батьками-засновниками української "державності" та особисто Орликом зі скрижалями Конституції. Композиція не просто багатофігурна - масова. Живопис яскравий, щільний, декоративний, але в межах академічної пристойності. Обличчя не вирізняються, чудово написано килим на сходах.
Решта дипломів дрібніша. Навіть на історичні теми. Але й теми не такі вже й значущі. Рідкуватіші. "Повалення Перуна" вершником, якого закомпоновано в дусі іконографії св. Георгія (Оксана Сорокіна). Він є до болю рідним, Васнецовським. "Аскольд" (Сергій Богданець), що овіяний льодяниковим сяйвом легенди, і троє його не ідентифікованих вбивць, які туляться в кутку. "Роксолана", що зійшла прямо з телеекрану (Оксана Пазич), зворушлива у своїй мальовничій беззахисності, яку можна порівняти з любов'ю її автора до мильних опер. Окремо, але в ряду чималих картин стоїть "Сковорода" (Андрій Гончар). Тут не історія, але метафізика, не наївний реалізм, але складні символічні ремінісценції... Якщо коротше і не відходячи від обраного критерію, "Сковорода" ближчий до триптихів. А усі три найбільші і найзагадковіші картини виконані студентами майстерні Гуріна. Не буду торкатися "Краю вітрів" Оксани Попінової, оскільки не зрозуміла глибини його сенсів, а також "Древа життя" Леоніда Якимащенка, - яскравої роботи, про яку несправедливо було б говорити у двох словах хоча б тому, що вона складається не з трьох, а з п'яти різноформатних полотен. До того ж кваплюся відтворити бачення астрального тіла (і обличчя) Миколи Василевича в оточенні знов-таки астральних фантомів, що створені його уявою і в оточенні двох (межові частини триптиху) алегорій: Слави і не знаю якої Музи з рукописом, що не згорів, у примарній долоні. Тричастинну північну млу, де витають образи "Дум про Гоголя" Тетяни Крюкової, на щастя, відокремлюють від глядача розкішні траурні багети, а то б, борони Боже...
Добре все ж таки, що є скромні формати та камерні сюжети. Тихе "Надвечір'я" Оксани Куровської, роботи просто рятівної після історичних драм і метафізичних безодень, інші помірковані мотиви невеликих полотен: хлопчики біля моря, пейзажі. Заспокоює навіть до ладу закомпонована і непогано написана робота "Перед молитвою" Хаміда Хамідулли, хоча закликає до неї не вечірній дзвін, а муедзин. (До речі, вона не малоформатна).
Дві роботи в огляд аж ніяк не вписалися. Дивна картина Павла Гризлова "У майстерні митця", де художник представлений власною спиною на туманному дальньому плані, - на першому ж - ретельно намальований і написаний літній оголений натурник, котрий відпочиває по сеансові. І "Устим Кармалюк" Ігоря Бойка - у кайданах, у тюремній одиночці, що відповідно означає малоформатну однофігурну композицію. Похмуро. Безперспективно. Але, це не найменша картина. Найменша - "Весна" Марини Сидоренко, у котрій миловида молода жінка в тяжі, у вигадливій композиції без натяку на оригінальність втілює заповітну мрію кожного: сидіти за книгою на дачній веранді, у прозорому затінку.
