Свічник у формі сфери, яка склалася з будиночків, церков, вікон і дверей; земна куля — квартира людства, планета без низу й верху, без країв і опори — найбільш популярний сьогодні сувенір Ізраїлю.
Зменшений витвір геніального скульптора Месері пішов у тираж. Ідею і образ сприйнято. Таємне значення, зашифрована ідея, послання, що єднає часи матеріалізувалися. Ключ емоцій відкриває скарбницю значень. І я осягнув велику таємницю. Я хочу поділитися цим знанням. Можливо, це банальність для мільйонів. А раптом це стане відкриттям і для тебе, мій читачу! Пройдімося ще раз стежкою відкриттів! Разом! Маршрут — «Фестиваль — експозиція ізраїльського театру- 2006». Кроки — вистави для майбутнього корінням із минулого.
Вистава про п’ятирічну дівчинку, яка пережила фашистську окупацію в польському селі, «Сміх Рет» у Тель-Авівському камерному театрі виявляється сюїтою дитинства і дорослішання живого класика сучасної єврейської літератури Наві Семела «Мелодії дитинства». Ноти радості, акорди трагедії, які звучать у романі, талановито передано автором музики камерної опери Еллою Мілі Шериф. На сцені дворівнева паркова клумба — сцена для оркестру і балету. Духовики, скрипалі, танцюристи, як у ярусах вівтарного чину розігрують легковажні сценки, які в фіналі наближаються до біблійного сенсу. Розрив із місцем народження, загроза смерті і диво порятунку, шлях у незнайому Батьківщину, під коловерть віденського вальсу — магнетична атмосфера вистави.
Через неї пробивається прозоро і беззвучно, як ультразвук, музика єврейської мови. У Радянському Союзі вона надавала гумор тематичним анекдотам, у польській «шопці» і українському вертепі була мовним забарвленням. Вона була мелодикою ідишу. Іврит затвердив її симфонізм. Звучить пафосно. Та й що в цьому особливого? Хіба не те ж саме можна сказати про українську, вірменську, литовську та інші мови? Так-так, все те ж саме. Але є унікальна складова, ця музика — піднесла, повела, зміцнила й спрямувала розсіяний народ до державоутворюючої сутності й відродила забуту мову предків. В Україні часто посилаються на цей приклад, замовчуючи про витрати, що зробили його гідним наслідування. На виставі «Бідна тітка Фріда» знову виникли ці роздуми. Героїня не те щоб живе спогадами дитинства, вона навіть готова визнати їх старовиною, щоб не викинути на смітник забуття. А ще краще зробити історією своєї молодої і дуже стародавньої батьківщини. Виявляється, це великий біль, коли у Батьківщини є велична історія, але немає живих спогадів. Шелестіння мережив — їх демонструють у сцені показу мод весни 1933 року, аромат лікерів — їх підносять у різнокаліберних чарочках тих часів, пожовклі світлини, рипіння патефона, музика єврейської мови в піснях мовою іншої країни:
«Прийміть у дар, будь ласка, прийміть!» — і вигукує внутрішній голос «власників спогадів», а очі з розумінням приймають благородну відмову.
Єрусалимський «Хан-театр» розігрує прийомами театру в театрі мильну історію дівчини, яка звідкись дізналася про наявність батька, який давно втік, а вона приїхала розшукувати його до Ізраїлю. Величезна родина радянських ізраїльтян її привітно приймає. Потім намагається видати заміж за пристаркуватого родича — ловеласа, перетворити на хатню робітницю, позбавити можливості поїхати додому і подібне. Разом із сусідом, який закохався в неї, вона тікає і знаходить батька. Він не признається і всерйоз вмирає від сорому. Все відбувається на тлі нескінченних святкувань чогось із колишнього життя у Вірменії, Білорусі, Прибалтиці і Москві. Багатонаціонально підфарбована велика єврейська родина жартує, співає, танцює, нормально багато їсть і незвично для навколишніх багато п’є. Часом смішно до сліз, гостроти тому, що відбувається, додає все ж таки мелодія єврейства, яка прорізається через аромат просякнутого національного оточення.
Проте, до опису вистави, що завершує доказовий ряд, потрібно перейти безпосередньо до самої здогадки. Логічно вона не випливає з вищевикладеного. На те вона й здогадка, а не підсумок.
Сучасна Людина вважає безліч речей іманентними людському життю. І якщо про відкривачів, наприклад, слов’янської писемності чи електрики, збереглися фактичні дані, то про тих хто відкрив числа і літери, за давниною років, можна впевнено сказати одне — євреї. У євреїв же римляни запозичили семиденний тиждень із обов’язковим одним вихідним днем. З 13 років ми платимо за дітей повну вартість квитка в транспорті і місце в готелі завдяки винахідливості єврейського народу, що визначає повноліття не як залежний від клімату чи норм моралі момент, а як набуття спроможності народжувати дітей, а значить нести відповідальність за чуже життя. Але багато знань породжує багато страждань. Саме дароване Богом знання і гріховне користування ним, за однією з версій, стало причиною розсіяння євреїв.
Здогадка моя полягає в тому, що розсіяння не покарання, а місія. Значення її у відкритті розуміння єдності родини людства, в розумінні землі як єдиного дому для всіх на ній сущих, у визнанні неповторності кожного життя. Будь-яка нація має право на державність. Але жодна держава не має права на планету. Нафта не належить арабам, газ росіянам, а чорнозем українцям. Все на цій планеті в рівній мірі належить кожному з тих, хто на ній мешкає. І це не питання ревізії священного права власності, це питання виживання нинішньої цивілізації. Шекспірівський «Гамлет» у тель- авівському «Театрі Камері» саме про це й поставлено. Де б не був Гамлет та й звідки б не повернувся Лаерт після смерті батька, прийняття на себе відповідальності за продовження і дому і роду, читайте планети і людства, є зрештою питання цивілізаційного розуміння дару життя.
Гамлет у прочитанні режисера Омрі Мічигано роздризганий, заплаканий, який примчав підтримати матір, перестає всіх обіймати, цілувати й заспокоювати лише після зустрічі з привидом батька. Ховаючись від нього, він декілька разів оббігає лаштунки під стінами залу. Глядачі, що сидять всередині зали, як у кільці сцени, на кріслах, які обертаються, стежать за рухами акторів і ледве встигають перебирати ногами, щоб зафіксувати переродження героя. Виявляється, він атлетичний, погляд пронизливий, слово дошкульне, голос ще трохи тремтить, але в розвінчувальній сцені вбивства батька він уже сильний до іронічності. Сам акомпанує заїжджим акторам, імпровізує згідно зі смаками зали, і стримує пориви негайної помсти. Сцена з Гертрудою в усіх постановках цієї п’єси демонструє ідейні прагнення постановників «Гамлета». Важливі мотиви зради матері: врятувати власне життя? Утриматися на троні?.. Наш герой, схоже, готовий пробачити її, дещо зрозумівши. Гертруда не просто йде від відповіді чи натякає на щось. Вона ставить батьківське право вище громадянського. Син зобов’язаний прийняти і виправдати будь-яку поведінку матері. І син накидається на матір, зриває з неї одяг, намагаючись зґвалтувати її. Таким ходом режисер вистави виводить трагедію на рівень цивілізаційних цінностей. Сучасні костюми, музика і все та ж вікова мелодика в шекспірівському Гамлеті на івриті. Сьогоднішнє і вікове, як у кожній зі згаданих вистав, немовби дерево, яке росте корінням у небо, історію віків перетворює на плоди, які живлять новий день.
