...Та й не лише на жіноцтво, а на усіх львів’ян, людей, які спільно творять особливу ауру міста, в якому ще не забули, як знімати капелюха, вітаючись. Це досить жіноче порівняння має, до речі, величезне значення й наслідки. Бо цілком сумісне з такими поняттями, як вміння бути ввічливим і самоповага, тобто межа, перейти яку тобі не дозволить внутрішній гонор — твоя шляхетність. То ж уявіть собі, що означає в такому місті бути актрисою, яку кожен знає в обличчя. Тут ловлять кожен твій погляд і слово. Задля тебе ходять на виставу, яка, можливо, в чомусь не дотягує до певного рівня, але своїм талантом ти її витягнеш. Жінки копіюють фасон твого вбрання, а чоловіки ставлять своїм «половинам» за приклад — як триматися, як поводитися в товаристві… Бо тебе поціновують не лише як блискучу актрису, а й як жінку, в яку, як сказав один старий гуцул, Господь поклав помилково не один, а два кусочки цукру, чим на все життя визначив особливу привабливість.
Чого вартує хоча б підслухана мною випадково дискусія на «Вернісажі» — невеличкому ринку в центрі Львова, де продаються твори мистецтв і жіночі прикраси:
— А цю підвіску, будь ласка, відкладіть…
— Що ви розумієте?! Таку ж саму купила у мене сама Таїсія Литвиненко!
І тут уже справжньому львів’янину сказати нічого. Бо проти цього аргументу він може сказати лише одне: «Ну, якщо сама Литвиненко!..»
Погодьтеся, писати про це легко, весело, а щодня доводити — спробуй! На своєму останньому бенефісі, прощаючись із глядачами, вона якось особливо повела рукою, обернулась і почала чи то збирати букети, чи то танцювати, — значення має інше — вона рухалася так, як може рухатися лише жінка, що не боїться ні плину часу, бо вона взяла його у полон, ні невідповідності моменту, бо вона моделює моменти за правом свого особливого життєвого статусу. «Королевою треба бути!» — так резюмує настанови своїм ученицям, і вони розуміють, що інакшою, принаймі Литвиненко, бути не може, і самі тягнуться до цього з усієї сили. І за це тяжіння до королівської постаті та вчинків, на які слідом за нею наважуються дівчатка в обласних театрах, отримуючи зарплату в 200 гривень, — треба схилити голову.
За часів, коли політика важить більше, ніж дозволяють усі резони здорового глузду, коли гроші затьмарюють міркування серця, ця позиція маленької жінки, що не зрадила звичайних, простих понять, важить стільки, що на противагу немає що поставити. Можна просто позаздрити, що з твоєю допомогою визріло стільки здорових особистостей, твоїх колишніх і сьогоднішніх учнів, що за твоєї підтримки постав такий визначний для України чоловік, як Федір Стригун, нині — художній керівник Театру ім.Марії Заньковецької. І що взагалі таке поняття, як інтелігентність не зникає твоїми невеличкими стараннями теж.
ПАННОЧКА-СЕЛЯНКА
…У Київський театральний інститут Тая потрапила, якщо не випадково ( бо душа прагнула сцени), то практично без труднощів. Зайшла собі одного дня дівчинка із 100-відсотковою українською зовнішністю, яку тут же педагоги назвали «панночкою-селянкою», і без жодних сумнівів, кремпувань, надзусиль — природно і просто, зазіхнула на право стати українською актрисою. І ніхто їй не зміг у цьому відмовити. Уявіть собі шістнадцятирічне дівча, випестоване і викохане, що по росі ще зібрало суниці у лісі, встигло продати їх на базарі, й так із кошиком і завітало до інституту. Чистота і наївність — шалена! Як і талант бути різною й моментально всмоктувати всі соки й течії, відчувати всі вітри й настрої. Це був той чистий лист, на якому можна було витворити геніальний твір. З огляду всього цього, і покійний Іван Кавалерідзе, і Віктор Івченко говорили: «Тася, ти — майбутня українська зірка!»
Щоправда, кінозіркою вона була не довго. За деякий час після блискуче зіграних нею ролей у кіно («Назар Стодоля», «За двома зайцями», «Максим Перепелиця», «Григорій Сковорода») кінематограф став дещо приватним, режисери знімали, здебільшого, своїх дружин. І, звичайно, до долі Тасі Литвиненко їм діла не було. «Останній раз зовсім молодою я знялася у фільмі «Григорій Сковорода», а потім 18 років не знімалася. Аж поки Іван Миколайчук не запросив мене зіграти у фільмі «Вавілон ХХ». Хоча я була у повній акторській формі, могла б зніматися…І танцювала добре, і співала. Але… То ж яке щастя, що була відкритою для мене театральна сцена!»
Литвиненко в театрі зіграла не менше 80 головних ролей. Хто знає закони сцени і особливості театрального буття, розуміє, що це дуже багато. Це і сучасна драматургія — п’єси Коломійця і Корнійчука, і те, що стало зразком класичного театру, — Нору Ібсона, Філумену Мартурано, Анну в «Украденому щасті». …Шкода, що тоді, та й зараз також, мало знімали на плівку. А якщо робили це, то з однією особливістю — якщо у Москві спектакль йшов три години, то й знімали три години. «А у нас, якщо спектакль йшов дві години, то на «Укртелефільмі» казали: «Всуньтесь у годину». Така якась неповага була… А фільм «Украдене щастя» (вистава нашого театру) все ж таки вийшов повнометражним, цікавим!» — так говорить Литвиненко. А я згадую, що сьогодні не так, а за часів моєї молодості студенти дивилися і спектакль, і фільм «Украдене щастя» по кілька разів і знали майже кожну репліку.
— Пам’ятаю, як давали виставу в Тернополі, в костелі. У мене розірвалося намисто, коралі падали на камінні плити. Богдан Ступка-Микола їх піднімав і говорив: «Анно! Ти мене не любиш…» А у Анни сльози, як ті коралі, котилися по обличчю. Прекрасна тоді вийшла вистава. Заради таких хвилин і живемо. Заради справжніх емоцій, які переживаєш ти і змушуєш переживати глядача. Борис Романицький колись правду казав: «Наш театр — традиційний, у нас не заміняються почуття ефектами». На тому й стоїмо.
«НЕ ЙДИ ПРОТИ ПРИРОДИ»
Тоді Литвиненко вже пережила свій дивовижний злет як кінозірка і вже мешкала у Львові. Разом зі своїм чоловіком Федором Стригуном вони приїхали в це місто, і вже його покидали хіба що для гастролей. Спочатку, коли йшли Львовом, люди говорили: «Дивись, іде Тая Литвиненко з чоловіком». Потім, коли Стригун почав виконувати героїчні ролі, відповідні своїй унікальній, потужній зовнішності (а Таю притримували якось), львів’яни почали говорити: «Стригун із дружиною…». Тепер це вже дорівнялося, і їх сприймають як одне ціле, однак Федір Миколайович впевненно говорить, що без Таї не міг би стати тим Стригуном, якого тепер знають (а я ще додаю — цінують, і не лише у Львові).
І тут ми доходимо до сакраментального запитання, яке багато чого пояснює і яке обов’язково їм обом потрібно було поставити: чи не шкодують, що завжди трималися Театру Заньковецької, що не билися за право жити в столиці, де світло рампи набагато ясніше, і гонорари більші, ніж у провінції?
— Скільки ваших знайомих, людей, що зростали приблизно в один з вами час, втекли в Москву і побудували свою долю інакше. А ви чого ж лишилися?
— Те, що ми ніколи не були зорієнтовані на гроші, тому й лишилися у Львові, про щось та говорить. Однак не це головне. Бачите, є така штука, як природа таланту. Ось «Влада темряви» Толстого в Малому театрі, Доронін грав Микиту. Стригун теж добре грав Микиту, це була його дипломна робота. Але він прекрасно розумів, що сказати «Будя, батя, будя…» він ніколи не зможе так, як Доронін. Ми студентами дивилися, як той виконує роль, і говорили собі, що ніколи не підем у російський театр. Хоча могли б грати, і багато пішло на російську сцену, але вони втратили свою природу. А якщо ми не захотіли втратити свою природу, то мусили дати собі у тому звіт і розділити долю українського народу як митці того народу. Розділити долю української нації, долю української держави, і (у ті часи)… вторинність української культури в тій державі. Стригун свідомо, ще за молодих років, а я пізніше до цього розуміння прийшла: ми «прирікли» себе на провінцію. Хто тоді знав українських акторів? Якщо треба було звітувати, то кричалося — «У нас на Украине есть…У нас в Казахстане есть…» А все в основному — в Москві! А які театри, яких акторів ми тоді знали крім московських?! Однак якби Стригуни виїхали б з України, то не той театр Заньковецької був би. І, можливо, не той Львів… Прекрасні є актори серед французів, англійців, італійців, але вони не зіграють «Ой, не ходи, Грицю, та на вечорниці!» так, як ми…
У нас деякі вистави йшли 200—250 разів. Ідуть 15, 25 років на сцені. Деякі кажуть — консервація… Ні, це не консервація, у нас є своя публіка, нами вихований глядач, у нас є свої прихильники. Кожному — своє. Ми обстоюємо позицію, за якою театр наш — це театр-сім’я, в якому живе 62 актори. І всі хочуть грати, однак всі прекрасно знають, що отакий актор зіграє найкраще, а такому-то треба дати можливість трохи підрости. А рости можна лише не лінуючись. Це найстрашніше, що заважає акторові, — лінощі. Я завжди говорю своїм учням — не шкодуйте себе, готуйте ролі самі, працюйте, прийде час — вас побачать. Чи один раз ми з Федею працювали над ролями самі?! І не марними були ці старання!
«ВІД ВЛАДИ НЕ ЧЕКАЙТЕ ПРИВІТАНЬ!»
…Тепер, маючи такий високий статус, вони зі Стригуном могли б часом не трястися у старенькому автобусі, прямуючи зі спектаклем до якогось маленького українського містечка. Федір Миколайович міг би не їхати на постановки спектаклів до інших обласних театрів, беручи симолічний гонорар (більше сьогодні витрачається на пересилку). А Тая Йосипівна чогось летить ранком до університету — викладати студентам акторське мистецтво, маючи, до речі, теж символічну платню …На щастя, вже за станом своєї душі вони не можуть від цього відмовитися. Нехай міняються міністри культури і, можливо, не стане часу дожити до пори, коли з пошаною ставитимуться до акторів і взагалі до людей, що творять культуру. Нехай! Яке це має для них значення?.. Хоча, звичайно, шкода, що Литвиненко, єдину серед жінок народну артистку в Театрі Марії Заньковецької, ніхто з уряду не поздоровив з ювілеєм. З обласної ради ніхто навіть не поздоровив!
— За будь-яких часів, чи при Австро-Угорщині, чи при «русском царе-батюшке», чи при Людовікові, чи в Англії, чи у Франції, завжди актори бідували, — говорить вона зі смутком. — Завжди! Хіба що одиниці, що були у мілості імператора. Хоча хороші актори, художники, режисери завжди були в немілості у влади, бо за-авжди говорили правду, а це не всім подобається. Були, звичайно, й винятки. Шекспір біля Єлізавєти, Мольєр коло короля. Були і Харатигіни, і були Мочалови… Іван Миколайчук, будучи зіркою українського кіно, 18 років не знімався, і це теж не просто так…
Ось сьогодні троє молодих студентів-режисерів показували свої роботи. Перший режисерський дебют! І я така втішена, що всім присутнім — акторам, студентам — так сподобалося, що в перспективі з них можуть вирости хороші, професійні режисери. А я вже їх навчу задля свого справжнього глядача не кривити душею. Митці потрібні народові, а не владі.
Хоча, звичайно хочеться, щоб наш уряд звернув увагу на театр, прийняв відповідний закон про його діяльність. Я впевнена — ніколи театр без дотації жити не зможе. (Хіба що антрепризний театр.) Репертуарний театр сам себе не прогодує. Його неможливо дорівняти до естради, зробити комерційним. Ми виходимо віч-на-віч із публікою, і потрібно донести кожне слово, і жодної фальшивого тону тут бути не може. Закон, що має бути прийнятим в Україні, має дати можливість існувати театрам як духовним і освітнім інституціям.
ЗОВСІМ НЕ ЕПІЛОГ!
Це запитання я боялася ставити, хоча воно весь час крутилося на язику: «Чи не боїться Тая Йосипівна плину часу?» Однак отримала напрочуд незакомплексовану і трохи дивну для актриси відповідь.
— Я відчуває себе так, ніби немає років…Це чоловіки всього бояться —життя, зайвих проблем, уколів, зуб вирвати. Жінка все винесе. І вік свій гідно понесе.
Знаєте, я стільки років на сцені й стільки ролей зіграла, що, здається, трохи від того втомилася. І тепер із таким задоволенням викладаю на факультеті акторської майстерності! Знаю, що — щаслива людина, бо мені багато вдалося, і зараз я зосередила свою енергію на своїх учнів. Радість відчуваю від того, що вони роблять, особливо, коли вони ніби моє продовження, — продовження того, що я не зробила, продовження моєї лінії, моїх уподобань. Якби я мріяла все це зробити сама, то за своє життя не встигла б. Я радію, коли вони гарно одягаються, коли у них прекрасний настрій, коли вони виходять заміж, коли виявляють справжній талант. Це ніби моя сім’я. Наші діти. Тому все, що я роблю, я роблю для них із радістю. Для мене творчість — радість. Це не копання землі, це не вергання мішків. Це — радість! Я не знаю, як працюю, певно, бавлюся… І студентам своїм говорю, що в людини, яка правильно обрала професію, все відбувається легко. Іду на роботу усміхаючись, серце почина стукати швидше — зараз буду займатися улюбленою справою.
А задуми до мене приходять уві сні. Сон-не сон, — чую музику, бачу, як світло рухається, — так визріває нова мрія. Хочу спектакль про Довбуша поставити. За сценарієм Богдана-Ігоря Антонича, і зробити його зі своїми учнями. Допомогти їм зрозуміти його стиль, його думки, які завжди — сповідь і приклад особливої здатності людської душі входити в таїнства природи.
«Довбуш» Антонича — про любов і зраду, роздум про справжню свободу. Про вічні істини і вічні пошуки людини:
І вітер віє від століть,
Крилатий, вільний і неспинний,
І вчить свободи, туги вчить
За чимсь незнаним і нестримним…
…Якщо брати долю актриси, я маю на увазі жіночу долю, то це ранок, обід і після обіду. Ранок — це коли ти — молода, красива, талановита. Коли будь-яка роль, в якій ти виходиш на сцену, викликає захоплення. Тому що ти — молода, як троянда ранкова, над якою блищать капельки роси. Після 35 років, коли троянда пахуча, над нею вже літають бджоли. Розквіт жіночої краси дає особливі ролі, бо ти досягла особливої сили емоцій. Ти вже народила одне, друге дитя і багато чого розумієш…
— Про життя?
— Про кохання. І є третій період, коли ти все знаєш про життя. Коли сонце скочується після обіду, з’являється особлива м’якість, особлива теплота. Все, що я нині роблю, я розумію, відчуваю кожною своєю клітинкою і тільки прошу у Бога часу встигнути втілити все замислене.
