Над сценою висів надувний фатум. Чудовий об'єкт для герменевтичного витлумачення. Дещо прадавнє, переплетення чи то бивнів мамонта, чи то гостроконечних фаллічних символів. Втілення первинної колючої незручності буття... Матеріалізований символ нависав над альковим трагічно пристрасної парочки - англійського короля Генріха VIII і дочки королівського скарбника Анни Болейн. Над колискою їхньої дочки Єлизавети. Над плахою, з якої скотиться виточена голівка коханки-дружини короля...
Парадоксальна річ - на прикладі цієї вистави переконуєшся, як близька стилістика мюзікла-перформансу до стилістики давніх містерій. Здається, й під склепінням Ельвінського храму мали б лунати такі самі тужливі багатоголосні хори. Так само округло рухалися постаті в білому на червоно-чорному тлі, який тисне на вас. Так само потужно й синкретично звучала тема загибелі й наступного відродження. Так само безсоромно й цнотливо роздягалася верховна жриця. А може, був у них такий самий протагоніст-резонер, яким у виставі виступає лорд Норфолк - Леонід Бронєвий (точніше, Леонід Бронєвий - лорд Норфолк). Ні, такого талановитого, очевидно, не було.
"Королівські ігри" - наслідок переробки Григорієм Горіним старої п'єси американського драматурга М. Андерсона й блискучої режисури Марка Захарова. Мимовільне (або вільне) спростування принципів історичного матеріалізму. Напевно, в совкових підручниках мудро й велемовно написано про те, як економічні й соціально-політичні процеси призвели до намагання Британії уникнути впливу Рима і таке інше. Але, подивившись захарівську виставу, віриш не підручнику. Віриш грунту й долі. Віриш в те, що одна вольова, гарна й до болі погана жінка (чоловік, який кохає, справедливо називає її "стервою") дуже захотіла надіти корону на себе й на своїх майбутніх дітей. І змогла прив'язати до себе незримими й нерозривними нитками короля Генріха VIII - натуру сильну й до того ж цілісну в своїй порочності (молодий Лазарєв переконливий у цій складній ролі). А відтак влаштувала англіканську реформацію, бо Папа Римський не давав королю розлучення. Заливши кров'ю королівство, заклавши міни, які й сьогодні підривають бойовики ІРА. Поділюсь здогадом - роль Анни було зроблено для Олександри Захарової. Виконавиця рухається, говорить, розпускає волосся (так само рудого кольору), зморщує носик так само, як ця талановита акторка. Не знаю, чи грає Захарова Болейн у Москві. Високий клас "Ленком" виявляє й у тому, що акторка другого ешелону нічого не псує.
Генріх не зміг, та й не хотів простити новоявленій королеві маніпуляцій з його душею й долею. Він послав Анну на ешафот не тому, що та не народила йому довгоочікуваного сина. Не тому, що це загрожувало бурями й незгодами країні - він їх досить народив, коли підніс жорстокосердого Кромвеля. Король волів знову стати господарем самому собі. Але серце... Серце залишилося з нею - "стервою".
Не знаю, чи була усвідомленою чеховська ремінесценція в монолозі Генріха про "вовків і лисиць". "Чайка" глибоко сидить у кожному, хто причетний до російського театру. Між тим, ця тяжка й трагічна сцена освітлюється підсвідомими спогадами про те, що Зарєчна тими самими словами створювала свій власний світ, свою космогонію. І новий світ, паросток, який виріс з померлого й похованого зерна, з'являється у фінальній кульмінації. Це дівчинка, Єлизавета, яка стане першою повновладною королевою Британії.
Заради того, щоб високо піднісся цей паросток, щоб був увінчаний короною, Анна Болейн без роздумів віддає своє життя, прирікає на тортури й смерть рідних й близьких. Бо мертвих люблять сильніше, ніж живих. І обожнюють тих, хто збереже милі риси... А тому - Анна не рушить у вигнання з дочкою, щоб жити там тихо й ситно, очікуючи навідувань коханого Генріха. Шанолюбство? Вища мудрість? Хто знає?
І хто знає, хто ким грав у "королівських іграх" - король королевою або навпаки. Чи то "грунт і доля" пограли в свою споконвічну орлянку, не розбираючи корон і держав? Та ні, то надувний фатум відлетів зі сцени...
