У Національному театрі російської драми імені Лесi Українки відбулася прем’єра вистави «Хто вбив Емілію Галотті?» за трагедією Готгольда-Ефраїма Лессінга «Емілія Галотті».
Нова постановка в Російській драмі — результат інтенсивних контактів нашого театру з німецькими колегами за цехом. Виставу з київськими акторами готували режисер Еліас Перріг і художник Вольф Гут’яр, які прибули з Німеччини. Аллою Рибіковою було спеціально зроблено й новий переклад п’єси Лессінга.
Загалом, для українського сценічного життя подібні копродукції поки що в дивину. У сусідів, у Москві, це стало звичайною практикою. А така німецька знаменитість, як режисер Петер Штайн, вважається вже мало не росіянином. До речі, московські роботи Штайна не раз згадувалися й у зв’язку з роботою Перріга: те ж наполегливе осучаснення драматургічного матеріалу, ті ж мінімалізм і функціональність сценографії. Очікування театралів стимулювалися ще й тим, що, на загальну думку, німецька театральна режисура — одна з найцікавіших у світі. Небувала концентрація талановитих імен, інтенсивна і глибока розробка театральної мови, найцікавіші експерименти, високий клас постановок приковують до конів сьогоднішньої Німеччини найпильнішу увагу. Залишалося сподіватися, що й нам що-небудь перепаде від цього сценічного бенкету.
«Емілія Галотті» — п’єса досить складна. Лессінг, насамперед, був найбільшим реформатором театру. Просвітницькі переконання не дозволяли йому миритися ані з грубуватим фарсерством, ані з пихатим класицизмом, що були в 18 сторіччі своєрідним «мейнстрим». Вважаючись трагедією, «Емілія Галотті» оманливо схожа на психологічну драму, нею, власне, не будучи. Тут немає напівтонів і нюансів поведінки, характери монументальні, атмосфера, присмеркова з самого початку, до розв’язки густішає до безпросвітності. Конфлікт її (на прес-конференції від питання про конфлікт режисер фактично ухилився, констатувавши лише, що «у кожного є своє передчуття, часто абсурдне, яке потім здійснюється») — самовладдя правителя, який руйнує чужу родину заради задоволення своєї пристрасті — потребує чіткого вибору засобів. Іншими словами, необхідно або піднятися до карбованого, істинно трагічного пафосу, або полегшити, адаптувати трагедію до рівня мелодрами, легкозасвоюваної любовної історії. Постановники обрали другий шлях.
Звичайно, тут — цілком зрозуміле прагнення зробити виставу максимально видовищною доступною і зрозумілою для якомога більш широкої аудиторії. На масовість працює вже сама назва вистави в стилі кримінальних телесеріалів і кишенькових детективів. «Хто вбив Емілію Галотті?» передбачає й пошук винного. Але винних якраз у цій історії немає. Є закоханий тиран, принц Гвасталлі, Емілія Галотті — зразок доброчесності, який личить нареченій, її батьки — старий чесний вояка Одоардо і дбайлива мати Клаудіа, наречений Емілії, мужній граф Аппіані, розлютована світська левиця графиня Орсина і парочка несмішних негідників — камергер Марінеллі та бандит Анжело. Повторюся, вдихнути свіже життя в цих героїв дуже складно.
Режисер намагається це зробити, активно запозичуючи прийоми масової культури, точніше — гангстерської саги. Пізнаваність доведено до межі, ніяких несподіванок. Всі чоловіки — справжні мачо, всі жінки — спокусливі й помірковано підступні. Більше того, контекст цього «фільму» — не кінематографічний, але, все ж таки, телевізійний. Вічно розхристаний принц Хетторе (Олександр Нікітін) і його камергер Марінеллі поводяться, як зачумлені підлітки, то імітуючи «запили» на рок-гітарі, то заковтуючи жмені підозрілих таблеток. Клаудіа Галотті (Наталя Кудря), звиваючись від пристрастей, співає пісеньку з репертуару Мерилін Монро. Анжело (Роман Семісал) імітує котячу ходу, якою, звичайно ж, мають ходити всі кілери-сицилійці. Графиня Орсина (Ірина Новак), вийшовши на сцену, ні з того ні з сього вправляється в чомусь дуже схожому на карате. Емілія (цікава робота Наталі Шевченко) — незграбний підліток, який потрапляє до палацу принца в блузці, покритій написами «I love you». І вона таки кохає саме недоброго принца, а не добродійного графа (Олег Савкін). Типажні образи проходять крізь череду подій, не міняючись ні на йоту. Нехай у принца поближче до фіналу на обличчі з’являється інший, вампіроподібний грим, а Емілія одягнута в іншу сукню; нехай усі герої кричать один на одного, розриваючи пристрасть на клапті — апарат розваги, запущений з самого початку, працює так само рівно. Так само звучить у фонограмі знайомий всім і кожному голос Фредді Мек’юрі. Так само рухається рейками масивна сценографічна конструкція Вольфа Гут’яра, імітуючи чергування великих, середніх, загальних планів. Картинка транслюється без збоїв. Емілію вбито, винні всі, — або ніхто, необхідне співчуття в залі викликане.
Але тільки не катарсис, не те, класичне, очищення пристрастей «за допомогою співчуття й страху». У двовимірному телевізійному персонажі цих пристрастей немає, є лише їх поверхова подібність. Персонаж начебто вмирає. Просто завершився його/її ефірний час. Забувають про нього доволі швидко. Адже скоро почнеться нова програма.
