Київський Молодий театр продовжує свої «віртуально-космічні» дослідження. І майже одразу після виходу вистави «Місто Сонця» Андрія Білоуса за п’єсою Генріка Ібсена «Майстер Сольнес», дія якої режисером перенесена у майбутнє, на сцені театру — знову фантастична історія. Цього разу постановка «Епос хижака» здійснена Андрієм Поповим (його ж інсценізація та переклад українською мовою) на Мікросцені театру. Автор однойменного оповідання, за мотивами якого поставлено виставу, — Леонід Каганов.
В основі «фентезі без антракту» (саме так визначено жанр вистави) — випадкова зустріч двох на космічному лайнері після вибуху. Внаслідок катастрофи вижили лише землянин — бортовий лікар (Анатолій Петров) та істота із планети Юта Глайя (Анна Бащева). Ці заручники ситуації понад усе прагнуть урятуватися, адже кисню залишилося зовсім мало. Проте перебування в одному просторі представників різних планет породжує багато роздумів, суперечок, пошуків відповідей на одвічні запитання. Тому вся вистава є своєрідним діалогом, який має свою внутрішню композицію, темпоритм та візуально-звукове рішення.
Глайю і Лікаря об’єднують спільні фізіологічні особливості та розум (недаремно інопланетне створіння називає себе «він», адже розум — чоловічого роду), проте їхні історія та світогляд — принципово різні. Глайя вивчає епос людей, якому, порівняно з її цивілізацією, не так уже й багато років, дивуючись людським звичкам, переконанням ба навіть словам, які подеколи видаються безглуздими. Глайя в оповіді Леоніда Каганова більше схожа на маленьку пухнасту тваринку з великими очима, прудким хвостом, щось між котеням та єнотом. Глайя Анни Бащевої є стрункою, пластичною, гнучкою (дещо нагадує персонажів із відомого «Аватара» Джеймса Кемерона), хоч і називає себе «пухнастиком» відповідно до тексту-оригіналу.
Лікар у виконанні Анатолія Петрова — стриманий, дещо втомлений, здебільшого — врівноважений, а подеколи — знервований. Проте є в цьому представникові «племені хижаків» іскра добра, що дає йому змогу налагодити з Ютою дружні стосунки.
Глайя розповідає Лікарю казки — про принцесу та драконів, історію з епосу «Тратаніан», які дозволяють порівняти епоси двох різних цивілізацій. Для пухнастої істоти дивними є людські поняття: «рівність», «смиренність», «боротьба», «добро», «помста», «змагання». Навіть слово «вибач» для Глайї — нове, адже представники їхнього народу нікого не ображають, не допускають грубощів, а для визнання своєї помилки використовують лише таємниче «счюітц». Але найбільший подив викликає у неї звичка «торгувати вчинками». Платити, торгуватися, відповідати добром на добро, а злом на зло. А ще — воювати, постійно змагатися, навіть з неживою природою, доводити їй свою першість і мститися... Аби показати Лікарю певну абсурдність звичаїв «епосу хижака», Глайя наводить приклади з античної міфології, фольклору і навіть Біблії.
Час, проведений у замкненому просторі з розумним «пухнастиком», у котрого, до речі, найцінніше і найтепліше хутро у світі, дає змогу Лікареві замислитися над словами Глайї про те, що його дратує, а інколи засмучує. Адже порушити звичні для себе, хижака, закони та устої немає жодної можливості. Помітною відмінністю представників людської цивілізації та ютів є відсутність в останніх страху перед смертю. Саме тому Глайя спокійно пропонує Лікареві рятуватися самому, залишивши собі її цінну шкірку...
Цікавим моментом сценічної інтерпретації Андрія Попова є фінал, відмінний від тексту-оригіналу. Якщо в оповіданні Леоніда Каганова Лікар рятує Глайю, попередньо бачачи страшний сон про її загибель від його ж руки, то герой вистави «Епос хижака» рятується лише сам, тим самим підтверджуючи хижацьку, егоїстичну природу людини... Проте відчуття трагедії не виникає — лише усвідомлення органічності поведінки таких різних створінь: дещо недосконалої, проте сильної Людини і такої природної, тендітної та теплої істоти з інопланетного племені юта.
Крім того, створена режисером атмосфера фантазійності за допомогою світла, космічної атрибутики та сирени, яка є не лише сюжетним ходом, а й символом перестороги, глобальної небезпеки людини, дає змогу сприймати цю історію як ще одну філософську казку-притчу, хоч і не без натяку на приреченість людської цивілізації.
