Як відомо, титул «котячого Рафаеля» гордо і з гідністю носив швейцарець Готфрід Мінд, який жив наприкінці XVIII століття. Як справжній художник, він присвятив своє життя зображенню абсолютної краси, довершене втілення якої знайшов, зрозуміло, в якому з Божих створінь. З київським «котячим Рафаелем» все було набагато сумніше... Родину Яблочкіних прославили батько-режисер, сестра-актриса. Чи не єдиний, хто з теплотою згадав Валеріана Олександровича Яблочкіна, — Микола Мурашко, але шукати (і читати) його розповідь краще в першому (1907—1909 рр.) виданні «Спогадів старого вчителя» — пізніше написане про Яблочкіна, і без того стисло, ще й скоротили. В тому ж першому виданні є й малюнки київського «котячого Рафаеля» — зрозуміло, це виключно коти.
— В 80-х роках з’явилася у нас найцікавіша людина, художник Валеріан Олександрович, — згадує Микола Мурашко. — Його привітно зустріли у нас: це був невисокий горбатенький пан з такими чудними манерами вихованої людини і красивою приємною петербурзькою мовою, спостережливий, дотепний, який відразу викликав симпатію, примушуючи забути про ваду в його фігурі... Він був дуже скрупульозним щодо костюму. Весь ранковий час проводив за умиванням, чищенням та взагалі за приведенням себе до найакуратнішого вигляду. Лукава покоївка підгледіла навіть, що він іноді на ніч робить собі папільйотки. Волосся в нього було довге і красиве... (Проте, що стосується зовнішнього вигляду художника, то існує його портрет олівцем, написаний Михайлом Врубелем. — О.Л.). Мабуть не полюбляючи самотності, чудово подружився з моєю сім’єю, писав у моєму кабінеті своїх котів, до речі, в моделях недоліків не було. У нас тварин любили, і він їх міг спостерігати, скільки хотів у будь-який час. Валеріан Олександрович працював, і твори його продавалися і оцінювалися іноді дуже непогано. Мені було дуже приємно мати під рукою розумну і в мистецтві досвідчену людину. Виріс В. О. Яблочкін у столиці, закінчив Академію мистецтв, син відомого режисера Петербурзького Імператорського театру, людини широко освіченої та публічної. В такому середовищі, зрозуміло, Валеріан Олександрович, як від природи розумна людина, неминуче був людиною змістовною...
Проте, «до викладання в школі мені залучити його не вдалося; він із такою милою усмішкою заявив: «Котів писати — задача не складна, а більше я нічого й не вмію». Так говорив про себе Валеріан Олександрович, з жартівливою скромністю, але він був прекрасним членом нашої шкільної Ради». І на знаменитому пимоненківському силуеті, що прикрашає обкладинку перевидання «Спогадів старого вчителя», Яблочкін не просто фігурує, але й з’являється в найпочеснішому товаристві — Мурашко, Врубель, Пимоненко.
Отже, Валеріан Олександрович Яблочкін малював котів. Спостерігав — і малював. У творчості своїй він знавав і хвилини істинного натхнення: «Я одного разу написав чорного кота, кота чаклунки старої, розумієте, мені так хочеться це повторити...» На жаль, частіше виходило по-іншому: «Ця мила, привітна людина раптом могла засумувати, занудьгувати; напевно, тому частково була причиною його фізична вада, його горбатість. Та все ж він людина не як всі. І в ці моменти він, бідний, починав пити. Він — домосід великий — зараз ішов із будинку... головне, що ця людина абсолютно перероджувалася; з людини надміру ввічливої, покірливої він перетворювався на людину завзяту. Взявшись під бік однією рукою, він трусив у повітрі кистю другої руки зі своїми худими, довгими, білими пальцями і відчайдушно грубіянив». Грубості (правда, якщо вірити Миколі Мурашку, досить необразливі) перемішувалися з похвалою, яка звучала так: «Ти знаєш, хто я такий? Я Рафаель котів!»
А ось кінець історії: «Він поїхав у Путивлю в маєток Шечкових, де, кажуть, прекрасно написав Ромео і Джульєтту в вигляді кота і чарівної кішечки та, проживши небагато часу, там і помер... ми його більше не бачили і немало за ним тужили». І ще про школу малювання, в якій розмістилася, як відомо, колекція «зразків» робіт кращих і найвідоміших художників свого часу, — «Кота від нього ми, звичайно, маємо».
Можливо, в товаристві Шишкіна, Крамського, Рєпіна, Семірадського, Матейка, Врубеля та інших «метрів» кіт Яблочкіна виглядав здебільшого симпатичним курйозом. І все ж таки — чи може бути зовсім нещасним Художник, який присвятив своє життя зображенню довершених втілень абсолютної краси?
