Здається, зовсім нещодавно — не минуло й півроку! — вона святкувала своє 80-річчя, тішилася виходу біобібліографічного покажчика, що підсумовував її багатющий науковий доробок, була повною — як на її поважний вік — сил, енергії і творчих задумів. Здається, так само недавно газета „День» публікувала ювілейну статтю про цю незвичайну жінку, а сьогодні доводиться писати ці гіркі рядки пам’яті Олени Апанович.
Останнє десятиліття вона була на найвищій точці свого творчого лету й у зеніті наукової слави — доля мовби схаменулася й поспішала віддарувати їй те, що відібрали довгі роки гонінь, переслідувань, замовчувань і цькувань. 55 літ „під знаком Кліо» — такою цифрою вимірюється наукова діяльність Олени Апанович, лауреата Державної премії імені Т. Шевченка, престижної премії Фонду Антоновичів (США). 55 років — це 366 опублікованих праць. А ще ж ідуть до читача її твори — ті, що вона поспішала довершити, водночас запалюючись новими проектами та ідеями. Хочеться сподіватися, що й кількатомна „Козацька енциклопедія для юнацтва», і спогади про відомого історика Ф. Шевченка, де значною мірою розкривається й життя самої авторки, долучаться до її історичного доробку.
Вона жила — як співала: напозір якось напрочуд легко й гарно, усупереч хворобам, поважному вікові, невеселому часові… Останніми місяцями виробляла в собі житейську філософію „одного дня», тобто вчилася жити лише днем сьогоднішнім, не плануючи роботи наперед: казала, що так більше встигає… Їй не пасувало анемічне й безпомічне слово „старість» — завжди залишалася наснаженою, одухотвореною, експресивною, підтягнутою й незмінно жіночною. У моїй пам’яті Олена Михайлівна назавжди залишиться людиною, безмірно захопленою своєю справою й водночас небайдужою до успіхів та невдач інших. Завжди пам’ятатимуться наші чотири-п’ятигодинні розмови про все на світі, її уроки мудрості, любові — ба, більше — жадоби до життя, вміння вивищитися над труднощами й образами і неодмінно вибачитися, коли приходить розуміння власної неправоти.
Як це завжди буває, коли йде з життя близька людина, надовго залишається відчуття незрозумілої провини, якоїсь недоговореності, мовби щось дуже важливе, посутнє відкладалося до іншої зустрічі, наступної розмови, яка вже ніколи не відбудеться.
Олена Михайлівна якось по-особливому шляхетно пішла від нас у Вічність, оберігаючи друзів своїх від негативних емоцій та зайвих переживань. Наче розчинилася в мороці невблаганного часу…
