Фільм «Мільйонер з нетрів», що мало не побив усі оскарівські рекорди, став майже таким самим світовим феноменом, як Барак Обама. Тільки Обама — це феномен політичний. Це спроба перетворити президента США на месію частково лише тому, що він — негр, а не янкі з квадратним підборіддям і вже однією своєю зовнішністю символізує зміни. А «Мільйонер...» — це...
На мій погляд, це колосальна Клюква. Клюква фантастична, зроблена за найкращими клюквеними рецептами. Вражають тут навіть не касові збори у всьому світі, не голосування на сайтах кіноманів — маси на клюкву завжди ласі. Але цей фільм скрізь зібрав всі можливі нагороди від людей цілком серйозних, яких не обдуриш на полові. Такі, вже мої особисті знайомі, просто найнаполегливішим чином радили негайно все кинути й іти до кінотеатру, щоб побачити там щось грандіозне.
Я пішов і став чекати. Чекав 10 хвилин, півгодини, годину. А потім збагнув, що дива, мабуть, вже не станеться. Я розумію всю умовність суперечок про смаки. Навіть найвеличніші твори подобаються не всім. Знавав я й людей, які Пушкіна вважали так собі поетом. Але тим не менш. Я ж не ставлю діагноз, я лише ділюся думкою. І мені дуже хотілося б бути заодно з переважною більшістю й услід за ним сказати, що «Мільйонер...» «зумів спростувати поширену думку про відсутність у Голівуді свіжих ідей і неспроможність зняти сучасний фільм за кілька мільйонів доларів, а Кіноакадемія, на щастя, підтвердила свою адекватність», як написав один мій колега. Бо якось незатишно відчувати себе нездатним бачити божественне світло, що осяює інших.
Але я побачив лише повнометражний промоушн гри «Хто хоче стати мільйонером», схрещений з історією про Попелюшку чоловічої статі, з очевидним з перших хвилин хепі-ендом і приголомшуючим фінальним запитанням, яке й приносить герою казкове багатство: «Як звали третього мушкетера після Атоса та Портоса?» І на екрані сотні вболівальників цього головного героя, і, дивлячись на них, я розумію, що не лише цей милий хлопець не знає імені Араміса, але й усі ці сотні людей також. І вони чекають на його відповідь, як на Одкровення.
Я думав-думав, намагаючись зрозуміти, в чому ж секрет цього кіно, що не має ані хитромудрого сюжету, ані великих режисерських і акторських успіхів. І я зрозумів, як мені здається. Секрет фільму... в невігластві! Точнісінько так само колись тріумфально ступав «Список Шиндлера». Це був гідний, дуже гідний фільм. І нехай зняв його Спілберг, але це був в жодному разі не блокбастер і не клюква. Але майже кожний, хто знайомий з кращими радянськими воєнними фільмами (а в нас було геніальне воєнне кіно!), переглянувши «Список Шиндлера», не падав, як громом прибитий. Просто ми про це знали з дитинства. Що була війна, що були концтабори, що людей знищували, як худобу. І що євреїв знищували з особливою насолодою, ми також знали. А от в Америці, мабуть, ні. Для них це стало прозрінням. Тому що для них ця війна ніколи не означала стільки, скільки для європейців. Це навіть не докір — просто так склалося. Вони воювали з японцями і про ту війну знають набагато більше. А фашизм і його жахи був далеко за океаном (як для нас Перл-Харбор, Іводзіма, Гуадалканал тощо).
Так от «Мільйонер з нетрів», на мій погляд, таке саме відкриття. Тільки не для Америки, а для всього світу. Який дуже мало знає про країну з найбільшою кількістю населення на Землі! Індія — це не лише Камасутра, Раві Шанкар, Тадж-Махал, Рабіндранат Тагор, жінки в сарі з цяткою на лобі, милі кришнаїти зі співами під ситар чи Реріх з його ідеальними пейзажами. Хлопчик (головний герой у дитинстві) від маківки до п’ят у лайні, так що навіть очей не видно — ось це Індія! Люди, які мешкають на звалищі, порівняно з яким наші звалища — це «Хілтон». Або нетрі, на які дивитися страшно навіть на екрані й навіть здалека.
Ось така, виявляється, Індія. Ось таке відкриття. І як тут не «вболівати» за хлопчика, який з цих нетрів рветься всіма силами вгору, залишаючись при цьому до неправдоподібності чесним, закоханим усе життя в одну дівчину, яка, звісно, буде в фіналі з ним? І звідки йому й сотням тисяч таких самих, як він, знати про Араміса?
Так от я почав з того, що «Мільйонер з нетрів» схожий на Барака Обаму. А схожий він тим, що люди, які вважали світ навколо прекрасним, раптом дізналися, що світ цей може мати виразний запах лайна. І вони побачили прекрасну історію про те, що з лайна можна вибратися, зберігши кристальну чесність і незатьмарену всепереможну любов. Мені здається, що світ зараз просто у відчаї з цією кризою. Саме тому всі вірять у Обаму, й такої популярності авансом у президента Америки ніколи раніше не було. Саме тому й прості люди, які жують попкорн, і маститі критики однаковою мірою проливають сльози на перегляді «Мільйонера з нетрів». Всім страшно. Всі чекають, коли ж настане хепі-енд. І якщо він є в кіно, здається, що все можливе й у житті.
