«День» (21.02.08) уже знайомив читачів із враженнями від минулого Берлінале, що входить у трійку головних світових кінооглядів, нашого постійного автора, відомого московського критика Зари Абдуллаєвої. Сьогодні — погляд із Києва на тенденції у світовому кінo, які так чи інакше відображали конкурсні стрічки.
Долю «Берлінських Ведмедів» вирішено, як це часто трапляється, вельми несподівано: володарем «Золотого Ведмедя» став фільм бразильського режисера Жозе Паділья «Елітний загін» («The Elite Squard»), що розповідає про підготовку батальйону особливих поліцейських операцій до відвідання Ріо-де-Жанейро Папою Римським 1997 року. З нагоди візиту необхідно «очистити» територію довкола резиденції Папи від кримінальних елементів: наркодилерів та інших небажаних і небезпечних суб’єктів. Капітан Націменто, який очолює поліцейський спецпідрозділ і який нещодавно став батьком, хоче залишити клопітку роботу, пов’язану з насильством, і підшуковує собі заміну, не наважуючись віддати остаточну перевагу ні інтелігентному Матіасу, ні імпульсивному Нето. «Елітний загін» виявився «сірою конячкою», яка не приваблювала до себе особливої уваги, як робота багато в чому вторинна (що повторює гучну свого часу картину «Місто Бога»). Проте визнання «Елітного загону» кращим фільмом фестивалю цілком зрозуміле, враховуючи, що команду арбітрів цього року очолив Константін Коста-Гаврос, який здобув популярнiсть саме як режисер політичного кіна. Вочевидь, його голос виявився вирішальним, так само, як і в присудженні гран-прі журі американській неігровій картині Еррола Моріса «Стандартна процедура» («Standard Operation Procedure»). Здається, цю документальну стрічку про знущання над ув’язненими в багдадській військовій в’язниці «Абу-Грейб» було включено в конкурсне змагання з ігровими стрічками саме з метою нагородити цю американську роботу як акт чесного самобичувального висловлювання про порушення прав людини. Фільм базується на численних свідченнях очевидців, які розповідають про випадки побиття, тортур, і містить кадри знущань (наприклад, вибудовування піраміди з людських тіл), інших грубих і витончених актів приниження людської гідності. На жаль, багато в чому гарно зняті сцени насильства не стільки розкривають психологічні механізми, що породжують прагнення до утисків «іншого», скільки слугують естетизації зла.
За зізнанням самого Коста-Гавроса, рішення арбітрів не вирізнялися одностайністю: відносно кожного присудження нагороди виникали дискусії. В результаті «головних» «Ведмедів» отримали картини відверто політичного спрямування, а картина «І проллється кров» («There Will Be Blood») — екранізація новели Даніеля Плейнвея «Нафта», зроблена американським режисером Полом Томасом Андерсеном, що стало утримувала найвищі рейтинги протягом усього фестивалю, — обмежилася призом за кращу режисуру і втішною нагородою за кращу музику Джонні Грінвуду.
«Срібних Ведмедів» за акторське виконання забрали: Реза Наджі, визнаний кращим актором (фільм «Пісня солов’їв» («Avaze Gonjeshk-ha») режисера з Ірану Маджіда Маджіді) та Саллі Хокінс, котра зіграла безтурботну вчительку молодших класів лондонської школи — дещо дивакувату дівчину на ім’я Поппі у британській картині Майка Лі «Безтурботна» («Happy- Go-Lucky»). Поппі у виконанні Саллі Хокінс зачарувала всіх своєю безжурною натурою, творчим підходом до життя, а головне — вмінням щиро отримувати радість від життя, бути гармонійною і щасливою, що дуже рідко зустрічається в житті, й іще рідше — в сучасному кінематографі. Тому присудження Саллі Хокiнс титулу «Краща актриса», підтвердженого важкуватим призом, є цілком закономірним.
З таким самим розумінням і натхненням було зустріте оголошення рішення журі про присудження Призу Альфреда Бауера (за новаторство у кінематографі) фільму «Озеро Тахо» («Lake Tahoe»), режисер Фернандо Еймбке, Мексика. Ця картина також була визнана кращим фільмом основного конкурсу членами Фіпрессі. Шістнадцятирічний підліток Хуан намагається примиритися з несподіваною загибеллю батька. Тепер йому належить стати головою сім’ї, взявши на себе турботу про матір і молодшого брата. Проте «Озеро Тахо» не вкладається в обмежувальні параметри жанру сімейної драми. Можна стверджувати, що це фільм про мрії, тобто про співіснування деяких фантазійних світів, які кожний із персонажів вигадує по-своєму. Так, винесене в назву фільму озеро Тахо виявляється нереалізованою мрією загиблого батька. А ще це фільм про час — швидкоплинний час життя, час дорослішання. Намагаючись полагодити та пригнати додому машину, на якій розбився батько, герой знайомиться з різними людьми: зі старим і його розумним догом Сіко, з молодою матір’ю-одиначкою, яка торгує в місцевому магазинчику, з Девідом — тінейджером, що захоплюється східними єдиноборствами й оригінально вплітає елементи філософії своїх кумирів у власне світовідчуття. Режисер навмисно чергує розмірений ритм оповідання кадрами цілковитої темряви, коли чорнота екрану виділяє чисту форму часу, передбачаючи простір лише в якості певної інтенції. Перебивки чорним екраном стають усе тривалішими, щоб розтягтися до кількох хвилин в епізоді перегляду приятелями фільму про східні єдиноборства, коли на фоні повної пітьми звуковий простір наповнений шумами, що зазвичай супроводжують трюки і бойові ескапади у фільмах «кунг-фу». Цей фрагмент емансипованого «кінематографічного звуку» сприймається як абсолютна протилежність німого кінематографу, з характерною пластикою, позбавленою звучання. Цікаво, що пізнавані штампи та кліше аудіоряду викликають у свідомості глядача асоціативне виникнення певної «візуальності» — відповідних «картинок», що їх нібито бачать Хуан і Девід, які сидять у кінозалі. Здається, саме за цей новаторський підхід до звуко-пластичного рішення фільм «Озеро Тахо» вдостоївся нагород головного журі та журі незалежної преси.
На жаль, в основному конкурсі було дуже мало знахідок такого рівня, взагалі — дефіцит свіжого кінематографічного погляду, який натужно компенсувався витонченістю надуманої драматургії (як у фільмі «Чорний лід» Петрі Котвіца) або зовсім нічим не заповнювався (наприклад, у стрічці «Нічні сади» Доміана Харріса). Інколи після перегляду чергового, явно «не фестивального» фільму виникало закономірне питання: невже кінематограф перебуває у такій глибокій кризі, що в усьому світі вже неможливо відшукати двох десятків фільмів, гідних такого престижного змагання, як Берлінале? При цьому, в супутніх програмах часом опинялися цілком конкурентноздатні картини, не допущені селекційною комісією в конкурс. Серед фільмів, відхилених від змагання, хочеться назвати картину сербського режисера Стефана Арсенієвіча «Любов та інші злочини», показану в спеціальній програмі Панорами та на Кіноринку. Дія відбувається в Новому Белграді, десь на маргінесах міста, що умовно розділені кримінальними угрупуваннями на «зони впливу». Реалії життя в умовах цього «нового світу» показано жорстко, майже документально, й тому особливо жахливо. За статистичними даними, лише за останні 15 років із Сербії виїхало 300 000 молодих людей. Героїня фільму Аніка також хоче назавжди поїхати з країни. Гроші на дорогу вона має намір викрасти з сейфа свого коханця — кримінального авторитета Мілютіна. Разом з Анікою мріє поїхати закоханий у неї з дитинства молодий підручний Мілютіна — Станіслав. У фільмі показано останній день Аніки, проведений у Сербії: готуючись покинути рідне місто назавжди, героїня зустрічається з людьми, які були частиною її життя.
Втім, додання до вже відомої суми ще одного чи кількох фільмів, не змінює радикально ситуації, яка виглядає кризовою. І не стільки через дивні смакові пріоритети при селекції конкурсних картин, скільки через відсутність актуальної кіномови, якою можна говорити з широкою аудиторією про проблеми, які справді непокоять людство.
Дуже хотілося отримати коментар ситуації «з перших рук» — від члена міжнародного журі Олександра Роднянського — нашого співвітчизника, колишнього киянина. На жаль! Від інтерв’ю він відмовився саме через свій офіційний статус на цьому фестивалі. Більш доступним виявився відомий культуролог, професор Ризького університету Абрам Клецкінс, який кілька років тому був членом журі Міжнародного кінофестивалю «Молодість». 2007 року він очолив Комітет із теле- і радіомовлення Латвії, був обраний (а не призначений!) на цей пост, що говорить про його авторитет. На питання про його бачення своєрідного «штилю» в кіномистецтві А. Клецкінс знайшов образне визначення, порівнявши з результатом армійської команди «крок на місці» — дотримується форма, а значення ніякого, ні найменшого просування вперед. «Це кризова ситуація. А криза, як у хворобі, може призвести до смерті або до одужання. Поки що враження таке: визначальним у мистецтві стає не творець, не час, а попит. Кіно продається, як і будь-який інший товар. У ситуації, коли художник працює для ринку, а не для себе, мистецтво втрачає значення: він робить щось, тому що може, а не тому що не може не зробити цього. Поступово метафорою кіна стає не дзеркало, не вікно у світ, а вітрина універмагу, де представлені різні можливості, моделі існування». Що ж, глибокий кінематограф поступово вмирає, трансформуючись у видовище, «приємне у всіх сенсах», а то й у відверто розважальне, потішне шоу? Або переможе інша тенденція. Яка? Поживемо — побачимо. Хочеться вірити, що симптоми «одужання» вдасться помітити вже на Берлінале-59.
