Він актор без амплуа, й цьому майстру підвладні різні ролі. Вперше на сцену рідного театру Борис Мірус вийшов 60 років тому. Після закінчення акторської студії при театрі він дебютував у головній ролі у виставі «Одруження Бєлугіна». Виступив з великим успіхом, критики пророкували талановитому актору стрімке просування в кар’єрі, але життя внесло свої «корективи»...
ЛЬВІВ — КИЇВ — ВОРКУТА — ЛЬВІВ
— Я мав «перерву» з 1949 до 1956 року, — гірко усміхається актор. — Мене ізолювали як «небезпечний елемент суспільства» і відправили добувати вугілля до Воркути на довгі сім років... Звинуватили, як учасника «банди» українських націоналістів, у антирадянській агітації і охрестили «зрадником Батьківщини», а до цього списку ще приписали участь у підготовці замаху на одного з членів тодішнього уряду — Микити Хрущова. Судила «трійка» — і присудила десять років таборів. Я потрапив у так званий Воркутинський котел, нас було 100 тисяч... У «Речлаге» багато було засуджених дуже різних професій. Я дружив з актором Юрієм Волковим — із Московського театру драми ім. М. Єрмолової. Пам’ятаю ще актора-естрадника Копилова з Криму, театрального художника з Ленінграда Образкова, клоуна Бєлінського з московського цирку. Товаришував і з учнем Курбаса та Мейєрхольда — Глібом Затворницьким (він був великим другом Бориса Фомича Тягна, який тривалий час працював художнім керівником нашого театру). До речі, Гліб Дмитрович ставив вистави у культбригаді. З ним ми, розконвойовані, їздили по всіх таборах, а це вже була майже воля. Затворницький ставив «Свои люди — сочтемся», «Лес» Островського, «Медведь» Чехова, різні скетчі... У них всі ролі виконували чоловіки-в’язні. Пізніше я сам поставив комедію «Шельменко-денщик» Квітки-Основ’яненка. Довго шукав «актрис». Мотрю в моїй виставі грав столяр під два метри і мав здоровенні зарослі руки. Прісю — молоденький латиш. Феню Степанівну — медбрат із санчастини...
— Пам’ятаєте свої враження від дебюту у Театрі ім. М. Заньковецької?
— Я зіграв у виставі «Одруження Бєлугіна». Був призначений у другу чергу, а в першу — Олександр Гай. Виставу ставив Віктор Іларіонович Івченко, мій педагог у театральній студії. Він покладав на мене великі надії і призначив дублером, аби я форму акторську наживав. На третьому показі вистави, яка пішла з великим успіхом, Гай несподівано втратив голос, тож мене терміново ввели у постановку. Я на сто відсотків впорався з роллю і був після цього такий окрилений! Згодом приїхав до Львова Іван Іванович Чабаненко (ректор Театрального інституту ім. Карпенка-Карого). Побачив мене у цій виставі й запропонував приїхати до Києва вчитися. Хто ж відмовиться від такої пропозиції? Я взяв відпустку і поїхав. А через тиждень мене на вулиці заарештували...
— Не з’ясовували — хто ж вас «здав»?
— У Києві жив Стефан Стецько, який 1945-го разом зі мною вчився у театральній студії у Львові, а потім покинув навчання і переїхав до столиці. Був він хвальком і чоловіком із поганою душею. Саме він написав на мене донос. Нас «познайомили» на очній ставці, де Стефан заявив, що я приїхав до Києва створювати молодіжну націоналістичну організацію. Щоправда, в очі мені не дивився... Він і на батька свого сказав, що той має на селі карабін під стріхою. Можна сказати, що Стефан був нащадком «легендарного Павлика Морозова». До речі, мене звільнили раніше за «друга» Стецька. Після того, як мене реабілітували, він сидів ще вісім років: «за вымышленную организацию и за ложные показания».
— Яка була ваша перша роль по поверненні з табору?
— Остап у «Тарасі Бульбі». Цю роль грав Олексій Давиденко, який переїхав до Києва у Театр ім. І. Франка. Знаменитий Борис Тягно відразу ж задіяв мене у виставі — попри тривалу «відпустку». Мені подобався Київ — от і планував там залишитися. Тим паче, що мого колишнього педагога В. Івченка було призначено головним режисером новоствореного Театру кіноактора, й він запропонував роботу. Але мешкати у столиці не було де, я жив у Івченка. А тут приїхав Володимир Данченко, його друг із Театру ім. М. Заньковецької. Саме він запропонував повернутися до Львова. У театрі прийняли мене дуже добре. Кожен режисер брав у свою виставу. Я ні від чого не відмовлявся — що давали, то й грав. І дійшов навіть до того, що був призначений на роль Леніна в «Патетичній сонаті» Миколи Куліша. Й до Москви їздив, аби зіграти вождя пролетаріату. Вчився не вимовляти «р», побував у Горках, зустрічався з Борисом Смирновим (актор МХАТу, який створив у кількох виставах образ Леніна. — Т. К.), який подарував мені шикарне фото Володимира Ілліча, підписавши його так: «Желаю тебе, чтобы твой Ленин прогремел на весь Союз!». Але Ілліча я так і не зіграв. Хоча був задоволений, що побував у Москві, познайомився з цікавими людьми, а ще — привіз додому цілу валізу дефіциту — апельсинів та мандаринів.
— Чи всі ролі вам подобалося грати?
— Було багато вистав, як мовиться, на часі. Я переграв безліч ролей комбайнерів, трактористів... Звичайно, такі ролі не потребували гри високого класу, але я завжди грав так, ніби мені це приємно. Принаймні не витрачав нервів — своїх і режисера, як це часом роблять деякі актори. Мене завжди за ті ролі хвалили, казали, що я правдивий на сцені. До речі, я і з Марком Захаровим працював над п’єсою Валентина Чорних. Я грав роль директора й отримав від цієї роботи колосальне задоволення.
— Якщо порівняти театр Бориса Романицького, Бориса Тягна, Володимира Данченка і Федора Стригуна: яка різниця між цими режисерами і з ким вам більше до вподоби було працювати?
— Манери Романицького та Стригуна подібні. Так само близькі Данченко й Тягно, які були заглибленими теоретиками і характери мали закриті. Тобто для того, аби зрозуміти їхнє бачення ролі, їх треба було дуже уважно слухати, потім — багато думати і перепитувати, причому по кілька разів. Стосовно Романицького, то він довго за столом не сидів: почитав з акторами п’єсу день-другий, а потім — на сцену. Так зараз чинить і Стригун. Напевно, це йде від того, що й Романицький, і Стригун — актори. Мені така манера режисера є дуже близькою. Бо інколи жест, показаний режисером, допомагає створити роль. А особливо тоді, коли режисерові віриш, що дуже важливо в нашій роботі.
— Ви працювали в одних виставах із Богданом Ступкою...
— У 70-х роках у «Дамах і гусарах» я грав майора, а Богдан — поручика. Тоді він худенький був, а я для нього був Борисом Михайловичем. Вже тоді Ступка був дуже цікавим актором, відчувалося, що скоро виросте у справжнього майстра. Він людина запальна, творча фантазія в нього — колосальна. Завжди приносив на репетиції щось нове, з великим гумором людина. Ступку можу похвалити за те, що він не пхається в режисуру.
«ХОДИТИМЕ ПО ДРОТУ»
— А як у вас виникла думка стати актором?
— Я приїхав до Львова 1944-го, на курси кіномеханіків. Причому не так пнувся у кіномеханіки, як хотів дивитися кіно. Крім того, у технікумі давали гуртожиток. Та я не так вчився, як по Львову волочився! Тоді випадково й зайшов у Театр ім. М. Заньковецької. Сидів на балконі, дивився виставу «Генерал Брусилов» і був зачарований. Згодом поступив у Політехнічний інститут, на будівельний факультет. Два тижні походив на заняття, а там — вища математика. Тому й покинув навчання. Якось надибав оголошення про прийом у театральну студію. Перше, про що спитав: чи є там математика, і страшенно втішився, коли почув, що нема. Вступив й відразу ж поїхав до батьків — хвалитися. А батько, який ніколи не був у театрі, але знав, що таке цирк, сказав матері: «Будемо мати циркача. Ходитиме по дроту».
— Признайтеся: а романи з партнерками ви мали?
— Та хто ж їх не має! Просто хтось про це говорить, а хтось — ні. Я в усіх своїх партнерок закохувався. На тиждень, на два, на місяць... Це мені полегшувало роботу. Закохувався ще на репетиціях і дотягував закоханість до прем’єри. Любив усіх: Катю Хом’як, Любу Каганову, Анну Єфремівну Босенко (хоча вона була на 15 років старша за мене)...
— У вас великий театральний досвід. Чи можете порівняти глядача, припустимо, 60-х років і сучасного?
— Колись ішли до театру справжні прихильники театру, які знали про всі прем’єри, чекали на них. Святково вбиралися, у фойє пахло гарними парфумами. А обличчя які були! Натхненні! А що вже говорити про атмосферу у залі?! А зараз що? Майже на кожній виставі лунають трелі мобільних телефонів...
— Ви аж ніяк не виглядаєте на свій вік...
— Мабуть, у моїй метриці — помилка. Якщо ж серйозно, кожного ранку роблю зарядку. Важкувато, але роблю. Ніяк не розкачаюся, аж поки не обіллюся холодною водою. А ще мені дуже допомагає гумор. Вважаю себе щасливою людиною. Мені завжди таланило. Напевно, сам Бог мені допомагав. Я ще зовсім молодим потрапив у таку м’ясорубку... Але ж вижив! І здоров’я не втратив. Значить, Господь оберіг...
ДОВIДКА «Дня»
Борис Михайлович Мірус народився 1928 року у селі Синякове Чортківського району, що на Тернопільщині. У 1948 р. закінчив акторську студію при Театрі ім. М. Заньковецької й був зарахований до трупи. Та вже через рік його заарештували і як політв’язня відправили до Воркути у «Речлаг».У 1957 р. повернувся до рідного театру. За 50 років створив понад 200 образів, більшість із яких стали надбанням українського сценічного мистецтва. Грав у виставах «Марія Заньковецька» Івана Рябокляча, «Тил» Миколи Зарудного, «Дами і гусари» Олександра Фредра, «У степах України» Олександра Корнійчука, «Князь Данило Галицький» Василя Босовича, «Хазяїн» та «Сава Чалий» Івана Карпенка-Карого, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Мазепа» Богдана Лепкого, «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської, «Візит літньої пані» Фрідріха Дюренматта та ін.
