Минулий рік в Одеському театрі імені Василя Василька став одним з найбільш плідних у його 120-річній історії!
- За цей час ми випустили шість прем’єр: «Демони», «Приречені танцювати», «За один день до кінця світу», «Серце навпіл», «Золоте теля» та «Пеппі», – розповідає директорка - художня керівниця Театру імені Василя Василька Юлія ПИВОВАРОВА. – Підготували три концертні програми нашого оркестру: «Музика кохання», «Симфонія мрій» та «Осіння симфонія мрій». Стали співорганізаторами Шостого міжнародного літературного фестивалю, під час якого наші актори брали участь у читках п’єс. На читці «Сексуальних неврозів наших батьків» був присутній автор твору Лукас Берфус, якому все сподобалося й ми отримали від нього добро на подальшу постановку цієї п’єси… Серед назв цього солідного списку, звісно ж, насамперед варто виокремити «Золоте теля» – твір уродженців Одеси Ільфа і Петрова, який нарешті не лише отримав прописку в театрі рідного міста, а й уперше зазвучав зі сцени українською мовою.
Автор інсценування Олексій Доричевський, максимально зберігши оригінальний сюжет, віддав належне місцю та часу народження цієї вистави. Власне, цей прийом для сучасних театральних адаптацій є досить поширеним, а у «Золотому теляті» зразка 2021 року фігурують брат Єрмака, Чорноморськ і навіть Володимир Скумбрієвич… (Реакція глядача на це прізвище у зв’язку з відомою обмовкою першої леді про ціну на скумбрію була хоч і зрозумілою, але не зовсім коректною, адже, як пам’ятають уважні шанувальники «Золотого теляти», персонаж з таким прізвищем у романі також існує). Хоча головними мотиваторами дійства у буквальному, а не лише літературному, сенсі стали Ілля Ільф та Євген Петров: письменники присутні на сцені протягом усієї вистави. Вони не лише фіксують, коментують, ловлять думку, погоджуються, сперечаються чи сумніваються в правильності саме такого розвитку подій, а й спілкуються з героями вистави. На початку вистави імпозантний Петров (Женя Доляк) та метушливий Ільф (Сергій Куда) підкидають монетку, визначаючи, як саме має розвиватися відома історія цього разу. А не дочекавшись її повернення на землю – ну не спрацювали закони фізики, таке трапляється – беруть ініціативу на себе та починають діяти, себто писати тут і зараз на справжній друкарській машинці. (Забігаючи наперед, варто визнати, що здійснення мрії про Ріо-де-Женейро наполегливому й цілеспрямованому Остапу Ібрагімовичу вони забезпечили, а тому лист з сонячного міста від героя став свідченням того, що нині у нього все вийшло).
За словами режисера Макса Голенка, «Золотого теляти» не було серед творів, які лежать у його творчому портфелі роками, з рішенням повернути Бендера до Одеси він визначився досить швидко, а власне репетиції тривали всього лише кілька тижнів. Бендерів по черзі грають два актори – Дмитро Усов, який уже кілька років співпрацює з театром, та Юрій Хвостенко (Івано-Франківський театр імені Івана Франка). Як і закладено сюжетом, рушієм і мотиватором подій на сцені є вигадливий син турецькопідданого (звісно ж, особисті харизма та магнетизм акторів привносять певні емоційні відтінки кожній конкретній виставі). Серед акторського ансамблю виділяються також Олександр Самусенко (шахрай-романтик Шура Балаганов), Роман Федосєєв (Корейко, який, одягаючи малиновий піджак, обіцяє повернутися в 90-ті), Ігор Геращенко (лише на перший погляд наївний, але насправді сам собі на умі Паніковський). Хоча відчувається, що Максим Голенко приділив певну увагу характеру кожного героя, актори ж щиро підтримали пропозиції режисера, розвинувши їх уже з позиції власного сприйняття своїх персонажів. Саме тому тут навіть другорядні та епізодичні ролі – той же колоритний шанувальник жінок Гігієнішвілі у виконанні Дениса Гранчака або ж епатажний Полихаєв (Ірина Охотніченко) – справляють враження концептуально необхідних, без яких ця історія втратила б свій лоск і певний сенс.
Сценографія видає той маловтішний на сьогодні факт, що театри не завжди мають достатньо коштів на нові постановки. Але навіть на підборі художниці Юлії Зауличній вдалося створити досить функціональний простір, в якому режисерське трактування кожної сцени набуває особливої виразності. І якщо хтось з глядачів буде перешіптуватися щодо того, що такі ж скляні шафки-вітрини вони, здається, вже бачили у «Собачому серці» - то можна лише визнати, що вони є досить уважними театралами. А коли на сцені з’являється легендарна «Антилопа» у вигляді гігантського черепа, то весь зал концентрується саме на ній, дивуючись вигадливості авторів вистави.
Окремі компліменти у цій виставі лунають на адресу джазмена-віртуоза Вадима Бесараба, який разом зі своїм колективом працював на сцені. А от щодо звукового оформлення є певні питання… Цю надважливу складову вистави варто «взяти на олівець» і провести роботу над помилками, аби інтонації героїв були природними, а кожна репліка лунала наскільки голосно, настільки того вимагає конкретний епізод. Зрештою, цей текст варто смакувати, а не інстинктивно прикривати вуха в окремих сценах, коли гучність чомусь виходила з-під контролю.
Підсумовуючи, варто привітати й Одесу, яка радо прийняла свого тепер уже українськомовного Бендера (до речі, роман був перекладений Миколою Любченком ще в 1935 році). І сам театр, який додав до свого репертуару цікаву виставу, ідея якої в усі часи звучатиме безапеляційно та переконливо: мрії збуваються, варто лише цього щиро прагнути! І навіть якщо вся система проти тебе, навіть якщо навколо самі лише «нелякані ідіоти», а ненадійний партнер Шура Балаганов усе косячить і косячить – це, як переконує Остап Бендер, зовсім не перешкода для того, щоб надіслати листівку своїм шанувальникам з далекого Ріо.
Наступний показ вистави «Золоте теля» відбудеться 19 лютого.
