Таке пояснення чуток видавалося мені багато вірогіднішим,
аніж можливість побачити Пендерецького за диригентським пультом у Києві,
і не тому, що це неймовірно, а тому, що дуже схоже на справджений сон.
На концерті прозвучало його «Credo», — це було шосте виконання твору в
світі й перше, яке диригував сам професор. Перед концертом кореспондентові
«Дня» пощастило зустрітися з маестро.
— Ваше ім'я і досі асоціюють із музичним авангардом.
А як би ви самі охарактеризували свій стиль?
— Моя музика від самого початку була інакшою: і відмінною
від західного авангарду, і не подібною до польського. Властиво, період
авангарду в історії музики був дуже коротким: від середини 50-х до середини
60-х років. Але, що цікаво, коли саме явище себе виговорило, то люди, які
постали на його хвилі, вже мали значний вплив на музичне життя. Водночас
вони не змогли зробити подальшого кроку й тільки експлуатували те, що ми
відкрили в 50—60-х. Однак їхній голос був настільки сильним, що створювалася
ілюзія, ніби ця творчість і далі панує.
Я пишу у своїм власнім, індивідуальнім стилі і не дуже
переймаюся проблемами дефініцій. Мені важливо, що моя музика є впізнаваною.
Можливо, тому, що вона — це саме моє відчуття світу. Її мелодійні відмінності
— це відмінності моєї індивідуальної експресії. Я не здатен (та й не хочу)
говорити якоюсь іншою мовою.
По часі бурі й збурення 60-х я свідомо намагався повернутися
до традиції, до великих музичних форм. Тож зараз я останній із могікан
— композитор, який звертається до таких жанрів, як симфонія, ораторія.
Це «хвороби», які вже вийшли з ужитку. Я ж вважаю, що симфонія відродиться
в майбутньому тисячолітті. Відбудеться повернення до великих форм.
А щодо стилю... Письменники теж використовують одні й ті
ж слова, але книжки одного читають, а другого — припадають пилом по книгарнях.
Здавалося б, Маркес — усе дуже просто написано, але є нарація. Ми, авангардисти,
знищили музичну нарацію, намагаючись у вигуку сказати те, що раніше передавалося
цілим реченням. Нарація, велика форма — панувала у ХIХ ст. (згадайте великих
романістів Толстого, Достоєвського, Томаса Манна, за традицією сюди ж можна
віднести й Пруста).
Нарація — це те, що нині є в моїй музиці, як мені здається,
бо це спроба розповісти про щось вільно і неспішно. Наприклад, «Credo»
в месі зазвичай триває не більше як 20 хвилин, я ж написав своє «Credo»
на годину. Це була моя внутрішня потреба виговорити те, що я відчуваю як
віруюча людина. Потреба в нарації зростатиме, бо з кожним роком людина
живе дедалі довше, в неї з'являється час на осмислення буття.
— Ви багато музики пишете на замовлення, припустімо,
до 850-річчя Москви ви написали «Славу святому князю Даниїлу Московському».
Що потрібно для того, щоб професор Пендерецький узявся за замовлення?
— Мене це просто має зацікавити.
— Вас зацікавив ювілей Москви?
— Так, я часто туди їздив, маю там багато приятелів. До
того ж мене вабить православна музика. Мій батько — українець, він народився
на Станіславщині, в Рогатині, а в 16 років виїхав до Дембіци. Він сам греко-католик,
і коли я був малим, то батько завжди брав мене із собою до церкви. Так
що моє зацікавлення православними хорами розпочалося ще в дитинстві.
— Тоді, перебуваючи в Москві, ви відзначили високий
рівень російських оркестрів. А яка ваша думка про оркестри в Україні?
— Це мій перший досвід спілкування з українським оркестром
(ідеться про Симфонічний оркестр Національної філармонії. — Л. Г. )
і хочу відзначити високий професіоналізм музикантів. Особливо ж я був вражений
вашими чудовими хорами — «Думкою» та хором хлопчиків музичної школи ім.
М. Лисенка. Діти взагалі співали так добре, ніби все життя співали мій
твір.
Я ніколи до цього не співпрацював з українськими оркестрами,
бо потрапити в Україну за Радянського Союзу було майже неможливо: всі культурні
обміни відбувалися тільки через Москву. Я хотів декілька разів поїхати
до Києва чи Львова, але мені щораз відмовляли.
— З якої причини?
— То казали, що оркестр на гастролях, то що у філармонії
ремонт, — приводів можна знайти масу.
— Вам подобається диригувати свої твори?
— Я вважаю, що композитор не повинен виконувати свої твори.
Диригувати має хтось інший. Він віднайде в партитурі щось, що композиторові
навіть не спадало на думку, адже під час виконання завжди цікавить інтерпретація.
Я мав щастя, що мої твори диригували такі славні диригенти, як Кароян,
Орманді, Курт Мазур.
— А чи були несподівані інтерпретації, які вас дуже
вразили?
— Так. Оскільки моя музика 50—60-х років лишає багато місця
для свободи трактування, то твір інколи звучав абсолютно не так, як я його
придумав. Одного разу я навіть не впізнав свого твору. Річ у тім, що тоді
я, як багато хто з авангардистів, застосовував інший принцип нотації, а
тепер повернувся до традиційного способу. Причому нотую дуже ретельно,
майже не лишаючи місця для інтерпретації.
— Така ретельна робота над партитурою тепер — це наслідок
гіркого досвіду?
— Безсумнівно. Я хочу, щоб мою музику виконували так, як
я її написав.
— Як ви ставитесь до перекладів лібрето опер?
— Я ніколи не погоджувався на те, щоб перекладали мої опери,
бо вважаю, що в опері музика і текст — це єдине ціле, одна мелодія. Припустімо,
я колись чув «Бориса Годунова» по-угорськи чи «Дон Жуана» по-японськи,
— це звучить смішно! Можна перекласти слово, але інтонації неперекладні.
Опери треба виконувати тільки в оригіналі. Проте особисто я вважаю, що
не будь- якою мовою треба писати опери. Припустімо, в мене немає жодної
опери польською, бо незважаючи на те, що це моя рідна мова, я гадаю, що
в ній занадто приголосних, від того вона не звучить музикально.
— Ваше ставлення до електронної музики?
— Колись я писав багато електронної музики — це були твори
для театру, кіно. Проте чистих електронних творів у мене тільки два. Як
людина, яка грає на інструментах, я допускаю, що в майбутньому можуть бути
нові інструменти, але не думаю, що їхній розвиток, та й музики загалом,
піде в електронному напрямі, бо електронна музика — все одно, що пластмасова
жінка.
— Які, на ваш погляд, головні уроки життя?
— Це питання дуже філософське. Я не займаюся тільки музикою.
Я ще написав книгу, в якій спробував поміркувати над проблемою кінця тисячоліття.
А від суєти мене рятує захоплення ботанікою, в останні роки це моя найважливіша
справа. Я маю свій сад. У моїй колекції 1400 сортів рослин. І теперішні
свої заняття музикою я трактую як спосіб утримання свого саду. Бо я зрозумів,
що життя значно більше, ніж музика. Для мене дуже важливий цей зв'язок
між написанням музики і саджанням дерев: уся справа в уяві. Є дерева, що
виростають 50—60 років, тож мушу бачити наперед, бо інакше це буде не сад,
а хаос. Порядок, струнка думка мусить бути і в саду, і в музиці.
Дерева мене дуже заспокоюють, бо я напевно знаю: якщо мене
не переживе музика, то мій сад мене переживе. На 50 років принаймні слід
від мене залишиться. Звичайно, якщо не прийдуть варвари і не знищать і
дерева, й музику.
— Пам'ятаєте експерименти, коли намагалися доводити
вплив музики на рослини? А ви своїм деревам ставите свою музику?
— Про всяк випадок, я цього не роблю. А раптом зашкодить?
Дякуємо Польському інституту в Києві за сприяння в організації
інтерв'ю.
ДОВІДКА «Дня»
Кшиштоф Пендерецький народився 1933 року в Дембіці (Польща).
Автор чотирьох опер, композицій для симфонічного оркестру, ораторій, а
також концертів і камерних творів, написаних для видатних музикантів світу
— Мстислава Ростроповича, Зігфріда Пальма, Ісаака Стерна та інших. У 50-х
роках маестро стояв на радикальних позиціях музикального авангарду («Поліморфія»,
«Флуоресценція»), які в 70-х змінилися на повернення до традиції, ad fontes.
Останнім часом музикознавці й критики називають Пендерецького «постромантиком».
1997 року маестро опублікував книжку «Лабіринт часу. П'ять лекцій на кінець
століття». 2 квітня почесному доктору 17 університетів та академій Кшиштофу
Пендерецькому вручено почесний докторат Національної музичної академії
України імені Петра Чайковського.
