Він переконаний, що режисер ніколи не зможе стати багатим, оскільки спонсори фільму оплачують витрати на зйомки, але не купівлю автомобіля. У Варшаві живе «відкритим домом», де дає прихисток, їжу і надає посильну допомогу молоді, що приїжджає переважно із країн СНД, — пояснює, що свого часу за кордоном йому самому допомагали безкорисливо, тепер же настала його черга. Керує домом і виконує обов'язки секретаря... його 90-літня мама. Із цього приводу Зануссі жартує: «Ми в сім'ї вирішили, що до 90 років мама нехай відпочиває, а далі — досить, час братись до роботи». Своїм другом називає Андрія Тарковського, який жив у нього в Парижі останні місяці перед смертю. Твердить, що незалежно від умов життя людина може реалізувати себе. Його висловлювання, як і фільми, геть позбавлені фальшу. Часто Зануссі називають догматиком і моралістом, але його щирість не може не зачаровувати. Пропонуємо до уваги читачів «Дня» уривки із прес-конференцій та інтерв'ю Кшиштофа Зануссі, які не публікувалися ще в Україні.
... В Америці працювати дуже добре із професійного погляду. Проте дуже холодно. Звичайно, мені до снаги «підперти Голллівуд», але мене не влаштовує ціна, яку треба за це платити. «Ти мусиш полюбити гамбургери і кока-колу, — сказали мені, — тоді ти станеш справжнім американцем». Однак я ненавиджу гамбургери і терпіти не можу кока-колу... Якщо мені в Польщі для зйомок буде потрібне дзеркало на стіну, — можливо, мені його і не дістануть, але буде маса варіантів, — якщо не дзеркало, то живописне полотно... А можливо, краще не живопис, а що-небудь інше. В Америці дзеркало буде через дві хвилини. І все. І ніхто не скаже мені, що в цій сцені дзеркало на стіні — абсурд. «Вам платять за розв'язання ваших проблем, — посміхнуться мені, — от і розв'язуйте їх».
На жаль, Америка нині багато що визначає в світі. Доводиться робити фільми англійською мовою. Мені це дуже не подобається. Англійською іноді неможливо навіть адекватно перекласти текст. Наше головне слов'янське питання «як жити?» — англійською звучить «що робити?» Проте справді, що ж робити? Маргарет Тетчер казала: «Америка — дочка Європи. Не треба з нею сперечатися. Як будь-яка молодь, ця дочка, напевно, нахабна, але, напевно, має рацію».
...Можливо, настане час для підйому і в Європі. Так, поки що в нас — застій. Однак я не боюся, що ми, поляки, «втратимо себе як націю». Надто інші в нас цінності. Інше навіть почуття гумору. Сьогодні в житті дуже багато мотивів до розчарування: ніде в Європі я не бачив стільки поганих журналів і газет, як у сьогоднішній Польщі. Але я не можу дозволити собі розкіш бути песимістом. Свобода — завжди ризик. Можна гордитися народом, який вибрав небезпеку свободи замість безпечного комуністичного рабства. І в нас уже з'являються телеканали, по яких ідуть гарні фільми (щоправда, чомусь тільки після дванадцятої ночі, нібито розумним людям не треба спати). Переобладнуються кінотеатри, і глядачі поступово повертаються до залів.
...Мені здається, що головна проблема нинішнього кінематографа та ж, що й півсотні років тому, — змістовий бік фільму. Передусім, на мою думку, важливо те, що саме хотів передати режисер. А в якій формі, в яких рамках це зроблено, чи то буде відео, чи інші засоби електронної передачі, для мене особисто значення не має. Найголовніше для мене, щоб люди дивилися мої фільми. В одному я бачу свою мету — підтримувати діалог зі своєю публікою. Іноді ця публіка ширша, ніж я передбачав, а часом — вужча. Хоча загалом можу сказати, що її основу становлять інтелігентні люди, в той час як глядачі, що віддають перевагу бойовикам, навряд чи звернуть увагу на мої фільми. Часом мені сумно через те, що останнім часом чимало інтелігентних людей дозволяють собі тупіти.
...Сьогодні багато що змінюється на рівні натовпу. Коли в мене гостюють друзі з Росії, я вже не боюся, що їх образять на вулиці. Життя змінюється швидко. І вже польська молодь після перегляду фільму «Галоп», де хлопчика виключили зі школи за хіхікання під час траурного чергування біля погруддя Сталіна, питає мене: «А чому він не відмовився, якщо не хотів стояти на варті?» «Галоп» — фільм автобіографічний. Однак мене самого виключили ще смішніше: за те, що я «іронічно посміхався на першотравневій демонстрації». Доніс на мене мій сусіда по парті. Тепер він директор наукового інституту. Хоч як це дивно — запеклий антикомуніст. Іноді під час зустрічі він дорікає мені за моє «християнське всепрощення й відсутність ненависті до комуністів». Я справді ненавиджу комунізм, але не можу ненавидіти людей. Тітка Анна, в якої я зростав (оскільки батька мого, італійської крові, за гарячу вдачу та зухвалі слова постійно саджали), вигадала собі сестру-близнючку, після війни примудрилася одержати на неї документи, від її особи вступила в партію і з того часу вела подвійне життя. Усе погане і нечесне робила її сестра, все гарне — вона сама. Це було дуже сумнівно з морального погляду й абсолютно незрозуміло для мене, десятирічного шибеника, але... жінка вижила. У тітки була могутня вітальна сила, яку я надзвичайно ціную в людях. Я пишаюся цими силами, що прокинулися в народі постсоціалістичної Польщі: люди «крутяться», щось вигадують, їздять «човниками», нехай навіть здійснюють щось негарне, нехай і крадуть, але вони діють. Вони скуштували самостійності і самі почали будувати своє життя. «Кожний відповідає за себе» — великий принцип, на ньому стоїть весь ліберальний світ. Однак є принцип вищий: «Усі відповідають за всіх». (Саме такими словами закінчився останній фільм Кшиштофа Зануссі «Брат нашого Бога», знятий за п'єсою, написаною понад п'ятдесят років тому. Тоді драматурга звали Кароль Войтила. Нині — Папа Іоанн Павло II. У фільмі розповідається історія реальної людини — художника Адама Хмелевського, який покинув мистецтво, полишив світ і став ченцем, організувавши особливе братство — братство тих, хто живе з милостині. Кароль Войтила, ставши Папою, канонізуючи його, промовив на церемонії ті самі слова. — А.Б. ). Милосердя вище за справедливість. Наша справа не судити, а допомагати, навіть якщо людина сама тричі винна в своєму нещасті».
ДОСЬЄ «Дня»
Кшиштоф Зануссі народився 17 червня 1939 року у Варшаві. 1955—59 рр. навчався на фізичному факультеті Варшавського університету й відвідував лекції з кінематографії в Інституті мистецтв Польської академії наук у Варшаві (1956—57). 1959 року перейшов на філософський факультет Ягеллонського університету в Кракові, але не закінчив його через закриття 1963 року. 1960 року паралельно вступив на факультет кінорежисури Лодзинської кіношколи (закінчив 1966 року). Свої перші фільми зняв у аматорському кіноклубі Варшавського університету в 50-ті роки. Починаючи з 1966 року поставив багато документальних та ігрових кіно- й телефільмів у Польщі та за кордоном. У 1974— 81 рр. був віце-головою Спілки кінематографістів Польщі. З 1979-го очолює творче об'єднання «Тор» (тепер — кіностудія «Тор»). Із 1978 року також ставить драматичні та оперні вистави. В березні 1990 року його було обрано президентом ФЕРА (Європейська федерація авторів аудіовізуальних видовищ). Із 1994 року — член Понтифікальної комісії з культури у Ватикані й консультативної програми Польського громадського телебачення. З 1992 року — професор Сілезького університету в Катовіце. Член Польського ПЕН-клубу. Зняв наступні фільми: «Смерть провінціала» (дипломна робота: приз «Золотий дукат» у Мангеймі, приз у Венеції), «Кшиштоф Пендерецкі» (документальний телефільм; великий приз у Лейпцигу), «Структура кристала» (приз за кращий сценарій у Мар-дель-Платі), «Сімейне життя» (спеціальний приз журі в Чикаго), «За стіною» (великий приз у Сан-Ремо), «Ілюмінація» (приз «Золотий леопард» у Локарно), «Катамаунтське вбивство», «Квартальний баланс» (приз Екуменічного журі в Західному Берліні), «Константа» (приз за кращу режисуру в Канні), «Контракт» (приз прокатників у Венеції), «Синя борода» (великий приз у Венеції), «Рік спокійного сонця» (приз «Золотий лев» у Венеції, номінація на «Золотий глобус»), «Наявне майно» (великий приз у Страсбурзі, приз Екуменічного журі в Москві), «Дотик» (приз за кращу роль Максу фон Сюдову в Токіо), «Враження від музики Шопена», «Той, що не знає страху», «Галоп», «Історії на уїк-енд».
