Знаменитий польський актор, який знімався майже в усіх фільмах Анджея Вайди: «Попіл», «Пейзаж після битви», «Земля обітована», «Пан Тадеуш», «Полювання на мух», «Панночки з Вілька», а також у Єжи Гофмана, Клода Лелюша, Кшиштофа Кесьльовського, Микити Михалкова та Кшиштофа Зануссі, приїхав, щоб зіграти банкіра з темним минулим у фільмі Григорія Константинопольського «У гостях у $каzки». У перерві між зйомками з паном Ольбрихським зустрілися izvestia.ru.
— Чим вас привабила ця картина?
— Приваблює те, що є люди, які хочуть зі мною працювати. Це не кокетування. Актор — професія залежна, і ніхто не зобов’язаний пропонувати тобі роботу лише тому, що колись ти зіграв декілька важливих ролей. Ніхто не обіцяв, що ти завжди будеш запитаний... Виходить, що завдяки Богові актор Ольбрихський потрібен уже четвертому поколінню глядачів колишнього СРСР. Я цього року приїжджав на Московський кінофестиваль, і до мене підійшла дівчина, попросила автограф... Для себе, своєї мами і бабусі, у якої теж «ваша фотографія в кімнаті висить». Хіба це не дивовижно?
— На ваш погляд, фільм «У гостях у $каzки» може бути цікавий польському глядачеві?
— Якщо вийде добра картина, звичайно. І, можливо, в Польщі її навіть побачать. У нас є незалежний, дуже популярний телеканал «Війна і мир», де 24 години йдуть програми про стару та сучасну слов’янську культуру. Я там виступаю раз на тиждень і є начебто гідом по кінематографії — і радянській, і нинішній. Завдяки цьому я знаю, що відбувається в кіно, і намагаюся розповісти про це нашим глядачам.
— Поляки цікавляться слов’янською культурою?
— Звичайно. Так було й в XIX, і в ХХ сторіччях. Наприклад, вплив Станіславського на польський театр важко переоцінити. Після Другої світової війни пропаганда тогочасної радянської культури в Польщі взагалі стала державним завданням, і існував план, за яким на наших екранах мало з’являтися не менше 40 ваших картин на рік. Звичайно, 40 геніальних фільмів ніхто не може зняти, тому було багато поганих стрічок, але траплялися й шедеври, які, природно, впливали на покоління моїх батьків, на наше кіно, театр. Багато в чому саме на цих картинах сформувалися Вайда і Гофман, а я, знявшись у їхніх фільмах, ще в молоді роки став знаменитим у колишньому Радянському Союзі. Завдяки чому мав щастя подружитися з Булатом Окуджавою, Володимиром Висоцьким... З братами Михалковими я й зараз товаришую. Раніше я з ними випивав, а зараз вважаю за краще працювати. Так що польська і слов’янська культури завжди дуже сильно впливали одна на одну... В історії взаємовідносин між нашими країнами було безліч приводів, щоб не любити один одного... На щастя, окрім політики є мистецтво. Політики частіше за все несуть народові, і своєму, і сусідньому, зло, а мистецтво завжди дає щастя. Мистецтво й спорт.
— Ви лаєте політиків, а тим часом самі були радником Леха Валенси.
— Був. Але я був у опозиції. Я й зараз у опозиції. Мені не подобаються люди, які зараз керують Польщею. Я це говорю відкрито й, поки що, вільно, але боюся, що скоро демократію в нас почнуть згортати. Дуже багато влади хоче наш перший міністр. А проти комунізму я став виступати з 1976 року. Мені пощастило бути з тими самими розумними та сміливими людьми, які сказали владі: «Ні!» Можна сказати, я навіть частково формував «Солідарність», тому в Польщі був трошки заборонений. І в колишньому СРСР також. Навіть на поминки Висоцького мене пускати не хотіли. На поховання я не встиг, але пообіцяв собі обов’язково прилетіти на сороковий день. Зрештою мені видали паспорт, і я на одну ніч прилетів до Москви. Мене зустріли дуже «ласкаві» працівники КДБ, відвезли в апартаменти, потім на цвинтар, а потім дуже «приємний майор» доставив на летовище. Знаєте, коли до влади в Польщі прийшов Ярузельський я поїхав у еміграцію...
До Варшави повернувся в 1987 роцi. Мене, відкритого дисидента, якого десять років нікуди не запрошували й не пускали, Елем Климов покликав на Московський кінофестиваль. Польський уряд не хотів включати мене до складу делегації. Климов особисто запросив мене представити німецький фільм, у якому я грав одну з головних ролей. Коли я ввійшов до зали, всі встали, і Елем Климов сказав: «Ми знаємо, Даніелю, чому всі ці роки тебе не було в нас. Але подивися на глядачів, як вони тебе приймають. Це означає, що любов заборонити не можна». Цей момент я пам’ятатиму завжди... О, до речі, я щойно бачив «Катинь» Вайди.
— Які ваші враження?
— Приголомшуюче. У цій картині немає головного героя, але є декілька ключових персонажів, серед яких найпрекрасніший — радянський офіцер, геніально зіграний Сергієм Гармашем. Якби стрічка була англійською мовою, вона б отримала «Оскара». Це велика картина, і саме так потрібно було зробити перший польський фільм про Катинь. У Вайди сталіністи вбили батька, але він, розповідаючи про те, до якого ступеня звірства дійшли люди в XX сторіччі, робить це дуже стримано: без ненависті й так, щоб не було видно його сліз. Тому сльози на очах у глядачів.
