На думку театрознавців, розумних жінок серед актрис небагато. Якщо ж і трапляються, то часто-густо, невдоволені роллю маріонетки в руках режисера, рівнобіжно з лицедійством знаходять цілком несподівані шляхи самореалізації. Щось подібне сталося з Ларисою Хоролець. Щоправда, її доля - радше виняток, аніж правило: акторка на вершині влади - явище для нас унікальне. Можна було б вважати випадковим перебування народної акторки України, драматурга на посту міністра культури 1991-92 років, якби не її подальша кар'єра: від 1993 року пані Лариса очолює культурний центр "Український дім".
- Той, хто говорить про випадковість мого призначення на пост міністра, просто не знає стану речей у нашій галузі. Між іншим, мій попередник Юрій Олененко теж був актором. Для мене справді було несподіваним запрошення очолити міністерство. Та, коли подумати, призначення це було цілком логічним. Бо свою галузь знаю, сказати б, зсередини: працюю в театрі, знімалася в кіно, дитячу радіопередачу вела, й телевізійну впродовж 12 років... До речі, мою героїню-ведучу програми "На добраніч, діти" ще й досі багато хто пам'ятає. В свої сорок вісім років маю сорок трудового стажу.
- І як вам працювалося на цій посаді? До речі, тодішній уряд чисто естетично справляв гарне враження: всі чоловіки - красені. І ви, окраса, поміж них. Може, чоловікам ви були потрібні для декоруму?
- Напевно, цього вимагала сама атмосфера часу. До речі, ніколи не відчувала щодо себе чоловічого шовінізму. На якомусь етапі мені бракувало підтримки, але то була боротьба за крісло, посаду, в цій боротьбі стать не має значення. Така боротьба є й у театрі - за ролі, почесні звання, популярність... Та, повторюю, явної дискримінації не було. Може, тому, що я цього не дозволяла. Хоча факт відставки говорить про те, що багато хто упереджено ставився до жінки-міністра.
- То чому вас "посунули"?
- По-перше, пішов у відставку прем'єр-міністр Вітольд Фокін, за ним, як це буває, мав піти його уряд. Та інколи думаю, що мене "пішли" й за те, що непогано працювала. Я не дозволила приватизації кіностудій, не "відпустила" з Міністерства кінематографічну галузь. При мені було збережено державне утримання книгозбірень, дитячих музичних шкіл, прийнято Основи законодавства про культуру. Зрештою, те, що робила в міністерстві, більш чи менш вдало роблю вже чотири роки в "Українському домі".
- Ви генеральний директор величезного й престижного культурного центру. Як вам щастить давати раду такому господарству?
- Гроші я вмію змалечку рахувати, бо сама заробляю з восьми років. А взагалі питання фінансування "Українського дому" - надзвичайно складне. Бо, хоча ми й підпорядковані Кабінетові міністрів, він нас не утримує, ми на самофінансуванні. Виживаємо передусім завдяки чотирьом фірмам, які орендують у нас площі на четвертому поверсі. Виручають і комерційні виставки. Втім, це не просто комерція. Якщо, скажімо, виставляється іноземна фірма, вона обов'язково бере й наших учасників, оплачуючи за них оренду. Гроші, які з цього маємо, здебільшого спрямовуються на організацію некомерційних художніх виставок, творчих вечорів. Взагалі мені інколи кажуть, що "Український дім" - золоте дно, гроші можна гребти лопатою. Але ж треба знати, з кого їх вигрібати. Я вважаю, що з діячів культури не те що брати гроші не можна, навпаки, їх треба всіляко підтримувати. І якщо переді мною - мистецьке явище, гідне уваги, воно буде в нас представлено, хай навіть його творець не має за душею жодної копійки. Хоча, звісно, дехто вважає, що можна було б поділити всі приміщення на комерційні "щільники", залишивши "п'ятачок для розваг"...
- А як Ви самі, до речі, самі як розважаєтеся?
- У мене так багато роботи... А взагалі дуже люблю читати, зараз перечитую Франсуазу Саган. Співати дуже люблю...
- На кухні?
- На кухні якраз не можу, бо так пізно повертаюся з роботи, що боюся сусідів налякати. Співаю на наших вечорах. Трохи граю в театрі. Остання моя роль - у виставі "Камінь на камені" за п'єсою Арпада Гьонца, нинішнього президента Угорщини. Разом з партнером Степаном Олексенком нас запросили на гастролі з цією п'єсою до Німеччини та Греції...
Лариса Хоролець, так склалася доля, ніколи не виходила заміж. А тепер і не хоче. Живе з 13-річним сином Олесем і мамою. "Якби не мама, я б нічого не встигала, - каже господиня "Українського дому". - А завдяки їй можу працювати як слід..."
