Театр — це загадка. Жан-Луї Баро, французький актор і режисер, у своїй книзі написав так: «У театрі ніколи не виграєш, але чим більше в тебе друзів, тим більше в тебе ворогів». Це об’єктивні чинники, адже театр формується на уламках знищеного самолюбства. Принаймні так стверджував Станіславський. Людина театру — незвичайна; маючи безліч вимірів свого «Я» (писав Маркузе), вона здатна виходити до людей із одним новим життям, яке мусить переживати щораз інакше. Феномен Сізіфа.
Отже, про театр сьогодення і про небезпеки, пов’язані з ним, про вічні цінності людини і про лицедійство, про Марію Заньковецьку і Габріеля Ѓарсіа Маркеса (в контексті цьогорічного фестивалю «Марія» до 80-річчя великого колумбійця та Міжнародної конференції про вплив магічного реалізму на світову культуру, що відбудеться в Театрі ім. І. Франка) ми говоримо з відомою актрисою Ларисою Кадировою, лауреатом Театральної премії імені М. Заньковецької, акторкою Театру імені І. Франка, головою художньої ради Києво-Могилянської академії, членом Комітету з Національних премій України ім. Тараса Шевченка (10 вересня акторка відзначила свій творчий і життєвий ювілей посеред шляху в тисячу людських сердець, полонених магією театру).
НАСТРОЮВАТИ НА ДІАЛОГ
— Ларисо Миколаївно, ваш театр починався з мрії чи з випадковості?
— Знаєте, я ніколи не думала, що буду працювати в театрі. Ми жили в маминої рідної сестри, і це були дуже скрутні часи... Я з роду Кононенків. На Примор’ї (Зелений Клин) було село Чернігівка. І мій дід — перший тенор. Моя мама єднала навколо себе величезну кількість людей... Я не знала, що таке театр, адже на той час не було телебачення, в нас у родині не було нікого з артистів. Але уявіть, у три роки я сказала, що хочу стати артисткою... Мушу зізнатися, я все життя була трохи осторонь від соціуму. Діти мене не приймали. Це все впливало на мою інтровертність. Я сиділа в кутку і боялася щось сказати, бо думала, що цього не можна і того не можна... Я замикалася в собі й була відчуженою від зовнішнього світу. У школі я вчилася відмінно. З математики була третя у класі, хоч зараз я з математики абсолютний нуль (а школу закінчила з медаллю). До 14 років перечитала всю французьку літературу. Мене захоплювало лицарство, кавалери, культ дами... Розумієте, я вже з літератури знала, що означає рукавичка, що означає вдарена, кинута рукавичка, дама з віялом. Тобто ще до театру я знала про ці речі з літератури. Усі знання з етикету і етики, знання про моральність і порядність — усе приходило з літератури... Ось цей момент дикої інтровертності, остракізм, відчуженість від суспільства і водночас бажання бути артисткою, вийти на люди, щоби звільнитися від страху, — все це сформувало моє світосприйняття, світогляд, мене як людину і як актрису.
Коли ми переїхали в нове помешкання, навпроти була кімната Оперного театру. В ній жили солісти, режисери. Звідти я знаю всі опери і до цього часу обожнюю момент перед початком вистави, коли світло ще не погашено, коли тільки настроюють інструменти, щоби ось-ось заграти. Саме цей момент мені нагадує вихід на сцену, коли ти маєш бути інструментом, завдання якого — налаштували публіку на один-єдиний лад. Всі приходять у театр із різними уподобаннями, думками, різною енергетикою, і ти починаєш одна їх настроювати на діалог. На співпереживання. На співдіалог. На гармонію думки. Дивовижний симбіоз. Але найбільше це дало мені можливість мріяти (незважаючи на те, що вперше я сказала у три роки про те, що хочу бути актрисою). Все може бути: от моя внучка зараз у три роки — артистка. Знаєте, дітям властиво гратися. Таке собі хамелеонство. Пристосування до життя. Ми всі різні в різних ситуаціях. Ви будете іншим завтра, як і я також. Ці маски на нас постійно, адже вони — в самій сутності. Маски і личини, що в нас існують, — усе можна позначити поняттям театральність. Ми народжені з відмінностей. Але через виховання не показуємо, що в людині закладено поліфонізм, а не лише дуалізм. Те, що ми виносимо на люди, — це вже результат нашого виховання.
І все приходить із роками. Я зрозуміла, що перед тим, як іти до людей, треба знати добре музику, розуміти кольори, пластику простору і себе в цьому просторі. В моєму житті була музична школа у Львові, потім театральна студія в Театрі ім. М. Заньковецької, і вже на останніх курсах, десь у 1961—1962 рр., я почала брати участь у виставах. Моє бажання осягати якомога більше у професії завершилося Київським театральним інститутом ім. Карпенка-Карого, де я закінчила театрознавчий факультет. Також навчалася в Ленінградській академії мистецтв. Я провчилася в ній три курси. На першому був величезний «упор» на Єгипті й античному мистецтві. Може, з того часу я й полюбила античність так, що досі займаюся «Боспорами»... Ви уявіть тільки: ще задовго до нас була така графіка, така пластика, що й годі порівнювати! Нам зараз уже нема чого видумувати, а треба вивчати те, з чого все починалося, це неперевершене мистецтво людського духу, яке ми й досі не осягнули.
—Чи змінився театр сьогодні і чи є криза?
— Театр — живий організм. Не можу так сказати, що є криза. Звичайно, я зараз згадую свої перші кроки в театрі: видається, ніби тоді, в ті роки це був докорінно інший театр. Ілюзія. Коли читаєш листи Плінія-молодшого або Сенеки, виявляєш ті самі проблеми, які хвилюють нас: батьки, діти, любов, зло, добро... Це хвилювало людей і тоді, хвилює й досі. Це проблеми, які існують від початків створення світу. Так само і театр був поряд із людиною від початків. Я переконана, що театр залишиться. Пам’ятаєте, як почалися розмови про те, що театр відімре, а на його місце прийде телебачення? Але ж цього не сталося. Театральна природа співвідносна з природою самої людини, вона корелює з її сутністю, театр тисячоліття йде поряд із людиною, а тому і не зникне ніколи.
— А чи змінився глядач? Чи відчуваєте ви інші потоки енергії й думок?
— Люди є люди. Змінюються умови життя, і вони впливають на психологічний стан людини. Ритми змінилися. Жанр змінився. Але не змінився сам театр. Це синтез мистецтв. Це синтез цікавої людини, яка виходить на сцену і починає продукувати свої думки. Чим цікавіша людина, тим вона продукує глибші, тонші, потужніші підсвідомі вібрації. Це все дурниця, що людина приходить у театр, щоби почути відповіді на свої «сакральні» екзистенційні запитання. Вона приходить, щоб отримати енергію...
Наприклад, у Москві з’явився новий театр — ТЕАТР.DOC. DOC — нібито він є документальним театром, заснованим на справжніх текстах, інтерв’ю й долях реальних людей, представляє особливий жанр, що існує на стикові мистецтва й злободенного соціального аналізу. Творчі групи театру створюють спектаклі на основі зустрічей із реальними людьми, на актуальні теми дійсності. Використаються свідчення людей, техніка verbatіm, театральні ігри й тренінги. Але чи є це тим, справжнім театром, що бере свій початок у античності, що коріниться в потребі людського духу отримати енергію гармонії? Театр відмовився від світла, від музики, якщо вона не закладена у самому слові... Основна мова цього театру — матірщина. Наскільки я прочитала з преси. Хай це буде глибокий театр... Та я все ж таки вважаю, що театр починався з театру на площі. Килимчик розстелявся — і це вже був таємничий квадрат, куди ти входив, і де починалося абсолютно нове магічне життя і співтворчість із вищими силами. Чому всі схиляються перед «Чорним квадратом» Малевича? Та тому, що він втягує тебе туди і ти починаєш співдіяти Бозна з чим.
ПОСТІЙНО МУШУ ПОБОРЮВАТИ СЕБЕ
— Але ж «люди культури» волають про «культурні лиха» посеред безкультурної державної політики?
— Кризи немає. Скільки я живу в театрі, йому віщують смерть; казали й кажуть, що театр у кризі. Але не варто забувати, що це живий організм. Він може перехворіти. І може одужати. Є чудові вистави. Подивіться, з’являються колосальні актори. Проблема в тому, що безкінечні серіали заполонили наш простір, а це знижує мистецьку якість, примушує глядачів, реципієнтів мистецтва приймати низькопробний продукт. Проблема в тому, хто займається формуванням сучасного простору культури. Є абсолютні альтруїсти. Але немає підтримки з боку державних мужів. Чому немає якісного кіно? Бо це мистецтво не можна поставити на рейки без фінансової підтримки. А серіали — це дрібна пожива, яку, звичайно, не можна порівняти з театром.
Я би поставила проблему ще інакше: чому ми весь час захищаємо себе на своїй землі? Чому ми не говоримо українською мовою, а змушені оберігати державну мову? Чому ми забуваємо, по якій землі ми ходимо? Та, врешті, чий хліб ми їмо?! Чому ми в театрі абсурду — я лише так можу назвати Верховну Раду — не чуємо правди!? Як може державний муж виходити до людей і не говорити державною мовою?! А, розумієте, від них залежать культурні проекти. Я маю на увазі все те, що зветься культурним простором.
Серіали — низькопробна субстанція, і ми на якийсь час начебто замінили вічні цінності грошовими. Стратегія виживання сьогодні дорівнює стратегії споживання. Гроші не можуть звільнити людину від страху, гроші не можуть дати свободи.
Ось приклад із театру, який, проте, на відміну від грошей, може дати свободу духу. Ви навіть не уявляєте, скільки треба душевної і духовної мужності, щоби зробити цей перший крок до людей із-за лаштунків. А я багато попрацювала в театрі, вже 45 років. Мені й досі страшно виходити, постійно мушу поборювати себе. З цього змагання виходить щось неймовірне, і ось саме це «щось» я маю донести до глядача.
В театрі ти тримаєш на собі аудиторію. Мало того, що ти повинна зіграти так, щоб гармонізувати всіх, хто прийшов отримати енергію... Бачите, глядачі потребують емоції й думки. Коли актор починає грати, він настільки оголюється на сцені, що відлущуються всі побутові звички, все штучне, неприродне, те, що стримує людину в лещатах, весь той дріб’язковий намул. Людина робиться оголеною. А від тієї оголеності рецептори пам’яті, підсвідомості, якщо хочете, навіть інтуїції таке видають на-гора, про що ти ніколи не думав. І це не генетична пам’ять, а щось більше, що є у світі, але чого ми не здатні в житті відчути, це та духовна оболонка, той емпірей, що є над кожним із нас. І цьому неможливо навчити. Я можу відкрити нові рівні для сприйняття, але далі людина через інсайт має це все відчути своїм серцем і розумом. Тоді це по-справжньому. І тоді те, про що вона переповідатиме людям, які прийшли подивитися, буде реальністю, але магічною реальністю, як у Маркеса.
—Вам більше до вподоби грати класику чи сучасність?
— А що є класика? Це дистильована роками, віками, тисячоліттями проблематика, яка вже перебуває в балансі добра і зла, любові й ненависті. Там не треба заново винаходити велосипед. Я більше люблю сучасність. Чому? Вона дає мені можливості для пауз. Я можу своїм розумінням життя звертатися до людини через паузи, які відповідають моєму персональному досвіду. Я можу говорити паузами пластичними чи візуальними.
Якщо вже грати класику то так, як воно є, без спрощень і переписувань. Я страшенно не люблю перевертань класики. Спочатку проникни в те, що віками відстояне, а вже потім, відчувши цю глибину, вибудовуй нове.
Сьогодні стан непевності, ситуація втрати етичних цінностей охопила прошарок суспільства. Але я переконана, що все мине. Життя знає, що таке гармонія, краще за нас. Когось воно поставить начальником, а когось науковцем, а ще когось митцем. Треба лише навчитися розуміти себе у світі і світ у собі. Ти починаєш нову роль — і на той момент нічого не знаєш... Кожна нова роль починається з тиші, з невідомого, з магічної таємниці, яку ти можеш або відкрити, або не відкрити.
Я не люблю в театрі бути залежною від акторів-партнерів. Тому часто граю сама у моновиставах, щоб навчити себе незалежності, аби без остраху дивитися в очі партнерові. Я навчена проживати життя від початку і до кінця.
— А які ваші улюблені ролі? І чи є такі?
— Є ролі, які зажили славу найбільше. Кожна роль — це нове божевілля: ти не спиш, не їси, щоб ти не робив — скрізь виринає роль. Як писав Баро в «Розмислах про театр»: ідеш по вулиці й раптом уявляєш, що буде, коли твоя кохана помре. В нього аж голова закружилася, він мусив за щось схопитися, щоб не впасти. Ось так і зі мною часто буває.
— А чи є такі ролі, які ніяк вам не вдавалися?
— Звичайно. Хоча докладала таких самих зусиль. Я не можу сказати, що те вдалося, а те ні, що те я більше люблю, а те менше. Просто люди сприйняли більше те, а менше те. Це неймовірне відчуття, коли після вистави люди йдуть на сцену, лише щоб поцілувати поли твого одягу. Ось він — театр. Магія слова, в яку вкладено магію духу!
«МАГІЧНИЙ РЕАЛІЗМ»
— Розкажіть про Міжнародний фестиваль моновистав «Марія»?
— Цього року фестиваль пройде вже у п’ятий раз і буде присвячений 80-річчю Габріеля Ѓарсіа Маркеса. Ви тільки вдумайтеся, що відкрила нам ця людина! Магічний реалізм. Це і фантастика, і магія, і реальність. Зараз в Україні ми живемо в ситуації магічного реалізму. Ніхто, крім України (принаймні на теренах Східної Європи), не згадав про Маркеса. Я хочу провести не лише фестиваль, а й міжнародну конференцію, у якій візьмуть участь латиноамериканісти зі США, Чилі, Мексики, Китаю, Великої Британії, Росії і, звичайно, України (академік М. Жулинський, професори О. Пронкевич, І. Оржицький, перекладач Маркеса українською Г. Грабовська та інші). Фестиваль відбудеться вже традиційно на сцені Театру імені І. Франка. Він має назву «Марія» на честь легендарної української актриси Марії Заньковецької, перед іменем якої я відчуваю відповідальність і обов’язок...
Маркес — дивовижний письменник. Знаєте, коли я розповіла про свій проект директорові Інституту літератури Миколі Григоровичу Жулинському, він запитав: «Що, будеш літати на простирадлі?» А я відповідаю: «А звідки ти знаєш?» Але ж і справді, наприкінці вистави в Маркеса героїня літає на простирадлі. Ось він, магічний реалізм — стиль, упізнаваний одразу. І ми мусимо пишатися тим, що живемо в один час із Маркесом і можемо відтворити його мислення, його думку. Хотілося б, щоб на фестивалі було більше тих людей, хто розуміє, що без Маркеса не було літературного процесу, яким він є зараз. Окрім літературних аспектів, йтиметься і про театр, і про образотворче мистецтво, словом, ми матимемо справу з синкретичним явищем. Але таким є сам Маркес. На жаль, у світі небагато хто знає про його моновиставу «Посаг кохання» (Любовний одвіт чоловікові, який сидить у кріслі). Її можна буде побачити під час фестивалю «Марія» (виставу поставив режисер Олексій Кужельний).
Не знаю, яким слухом я це чую, але відчуваю магічний реалізм і поряд — українське голосоведіння. Якщо це вдасться поєднати, і на тому тлі прокреслити суто пластичний театр, тоді може бути дуже цікава сторінка в житті української культури. До речі, наступний фестиваль буде присвячено неперевершеному Миколі Васильовичу Гоголю, а в 2010 році — творчості Антона Павловича Чехова...
