Мільйонам глядачів і сьогодні знайоме це зображення: відкинутий назад, надлюдськи витончений профіль (квітка чи птах?) із солодко заплющеними очима, натягнута мов лук, найбільш лебедина в світі шия... Скарлетт О'Хара чекає на поцілунок капітана Батлера.
Народження героїні у всі часи не було випадковим дивом. Двадцятишестирічна англійська актриса Вів'єн Лі йшла до нього свідомо й одержимо. Відтоді, як вирвалася зі стін престижної школи при ієзуїтському монастирі, куди її привезли з колоніальної Індії небагаті, але турботливі батьки, прийняла одразу два дорослих рішення. Вступила до королівської академії драматичного мистецтва й одружилася з молодим лондонським адвокатом Лі Холманом. Перша роль господині респектабельного будинку виявилася занадто тісною для її розквітаючого обдаровання. Ні турботлива любов чоловіка, ні його іронія щодо її покликання, ні народження доньки не зупинили новоспечену місіс Холман. Перетворивши ім'я чоловіка на свій артистичний псевдонім, Вів'єн Лі береться за маленькі ролі в другорозрядних постановках і освоює акторське ремесло з дивовижною для такої юної і чарівної особи серйозністю. Через кілька років її професіоналізм уже вмикається, мов електричний струм: відклавши кросворд у "Таймс", вона миттєво входить у кадр, схоплюючи ситуацію та характер. Визнання не змусило чекати на реванш, який показав би всьому світові, на що вона здатна. І потрапивши до Голлівуду 1938 року, вона зуміла підкорити знаменитого продюсера Девіда Селзніка, який відхилив 1400 кандидаток на головну роль в національній кіноепопеї "Віднесені вітром". У яскравому облямуванні голлівудської суперпостановки Вів'єн Лі розкриває майже універсальний жіночий архетип у всій його трагедійній двоїстості. Покликана природою до продовження та підтримання життя будь-якою, навіть злочинною ціною, жінка нездоланно рветься до піднесеності та чистоти існування.
Обранець самої Вів'єн Лі поєднував у собі те, що Скарлетт шукала окремо в Ретті Батлері й Ешлі Вілксі, - чоловічу енергію та духовні устремління. На момент їх близького знайомства 1936 року на зйомках фільму "Полум'я над Англією" Лоренс Олів'є був уже одним з найкращих молодих акторів британської сцени, що міг зіграти всього Шекспіра й надати його героям свого, неповторного шарму. В обох уже були сім'ї і діти, але всім, хто їх оточував, ставала очевидною неуникність цього союзу: навколо Вів і Ларрі миттєво виникав магічний ореол взаємної пристрасті. Її внутрішня сутність виявилася пізніше в історико-патріотичній картині Олександра Корди "Леді Гамільтон" (1941). Тут Олів'є зіграв адмірала Нельсона - свою коронну роль людини дії, з твердим підборіддям і різкими вилицями. А Вів'єн Лі - Емму Гамільтон, не вульгарну авантюристку, як стверджують деякі історики, а безмежно закохану, сліпучо вродливу в розкішних туалетах межі XVIII-XIX століть (витончена статура актриси, що більше відповідала класичним канонам минулих епох, була ніби створена для корсетів та декольте). Знехтувавши узами обридлих шлюбів, соціальними умовностями і навіть тінню Наполеона, яка нависла над Англією, герой і його подруга пліч-о-пліч ішли до тріумфу поблизу Трафальгара. Та якщо Олів'є був завжди однозначно патетичним, то гру Вів'єн Лі вирізняла нервова витонченість, непритаманна костюмній мелодрамі. Не лише справжнє почуття до партнера надавало їй майже нестерпної щирості.
Фільм "Міст Ватерлоо" знімався в Голлівуді в ті дні, коли Друга світова війна вже розпочалася в Європі. У ньому все було умовним: сюжет з 1914 року про юну балерину, яка, одержавши неправдиву звістку про загибель свого нареченого, стає привокзальною повією, а коли зустрічається з ним знову - закінчує життя самогубством. Умовними були благородний герой і його бундючна матінка-аристократка. І тільки героїня Вів'єн Лі, яка матеріалізується з лондонського туману й ніби розчиняється в ньому у фіналі, а не загинула під колесами санітарної машини, робила картину справжнім витвором мистецтва. Тінь тужливої зневіри на обличчі Майри Лестер (передчуття долі!), що змінюється на світло надії, а між ними - всі відтінки почуття вперше закоханої дівчини - створюють неповторний настрій ілюзорності щастя.
Вів'єн Лі була, але ніколи не прагнула бути кінозіркою. Поєднавши своє життя з Олів'є, вона повністю повірила в його театральну релігію, в те, що лише на сцені актор - і цар, і Бог. Багато хто вважав її голос надто слабким для театру, а виняткову красу - зручним прикриттям для відсутнього драматичного таланту. Однак блискуче виступаючи в комедіях Коуарда та Реттінгана, вона фанатично працювала над собою - доводила до бездоганності сценічну мову, міміку й рухи. І нарешті особистим тріумфом актриси стала вистава, а згодом фільм за п'єсою Тенессі Вільямса "Трамвай "Бажання" (1949). Як завжди рішуче відкинувши нице трактування образу Бланш Дюбуа, Вів'єн Лі зіграла не манірну повію, котра маскує свою порочність китайськими ліхтариками й елегантно-жалюгідними вбраннями. На екрані виникав майже символ - тендітна хвора душа, яка вміщувала в собі всю поезію минулих часів - уривки віршованих цитат і чудових мелодій. Її моральна інфантильність була наслідком беззахисності перед грубо-матеріальним світом, і коли цей світ в особі Стенлі чинив над нею останнє, найцинічніше насильство, - Бланш відверталася й ішла від нього назавжди в своє божевілля.
Граючи "Трамвай "Бажання" на сцені протягом восьми місяців поспіль (такий закон англійського театру), Вів'єн Лі щовечора після несамовитого фіналу ще двадцять хвилин не була здатна вийти з напівшокового стану. Кожна роль пускала надто глибоке емоційне коріння у вразливу психіку актриси. Тільки міцна воля й техніка дозволяли їй долати страшенну перевтому та хвороби - сухоти і нервові депресії. Їх напади особливо почастішали під час та після тяжкого розриву між Вів'єн Лі та Лоренсом Олів'є в кінці 50-х років. Протягом двадцяти років вона була для нього однією з найчудовіших у світі коханих, товаришем під час безперервних гастролей, успішних прем'єр і провалів, життєрадісною господинею затишного маєтку, де збирався цвіт артистичної інтелігенції Англії, дивовижною співрозмовницею, від інтелекту та дотепності якої були в захваті Моем і Шоу. Вона була на сцені його Офелією, Джульєттою, Клєопатрою і Леді Макбет, витримавши, на думку суворих суддів, у цій останній ролі виклик його найвищої майстерності. Як закохана жінка, Вів'єн Лі була смертельно вражена тим, що він пішов до молодої суперниці, і ще сім років, до останньої хвилини, вважала себе леді Олів'є. Проте як актриса, вона вистояла, зігравши з нечуваною мужністю в стрічках "Римська весна місіс Стоун" і "Корабель дурнів" трагедію старіння жінки та її незгасну жагу любові. Вона залишилася великим митцем-романтиком, достовірно перевдавши в середині найпрозаїчнішого століття довічний конфлікт людини з ворожою дійсністю та її потяг до духовного ідеалу.
