Два повідомлення фактично на ту саму тематику надійшли наприкінці минулого тижня, одне — з Росії, друге — з України. Водночас повідомлення з Росії було цілком очікуваним, ба, навіть закономірним, а от з України, як на мій суб’єктивний розсуд, — ні.
Отже, у Тверській області РФ з ініціативи Міністерства культури незабаром урочисто буде відкрито музей найвизначнішого полководця всіх часів і народів генералісимуса Йосифа Сталіна. Музей створюється у будинку колгоспниці Кондратьєвої, де начебто зупинявся Сталін, коли 1943 року відвідував фронт. Тематика виставок, які розташуються у музеї, буде відповідна: «10 сталінських ударів», «Внесок Сталіна у перемогу» та «Сталін — символ успіху радянських перемог».
Що ж, хіба це дивно, коли створення музею з такою тематикою вплітається в загальну атмосферу істерики з приводу неперевершених воєнних звитяг російського народу, який, мовляв, ледь не самотужки зламав хребет усій Європі (котра начебто слухняно йшла за Гітлером) і порятував увесь світ? А хто очолював тодішню Росію? Сталін. Тож слава Сталіну! Наче й не говорив журналістам перед смертю маршал Рокосовський, вже вийшовши, як то кажуть, із земного підпорядкування, — от коли ми, командувачі фронтами, навчилися дурити цього кремлівського м...дака, тоді й почали бити німців...
Але у росіян, зокрема і в культуртрегерів, напоготові безвідмовний аргумент: ну і що, може, і був він м...дак, але ж це наша історія, його постать асоціюється зі звитягами минулих років, тому негоже відмовлятися від генералісимуса, від присвячених йому музеїв і пам’ятників — які б злочини ним самим, його іменем і за його розпорядженням не чинилися. Бо ж понад половина росіян, за даними соціологів, любить Сталіна і бажала би його нового пришестя. Що ж, можна сміливо прогнозувати: у сусідній державі відкриватимуться нові й нові музеї та пам’ятники «вождеві всіх народів»...
А от повідомлення з України виявилося несподіваним. Знана українська скульпторка Жанна Кадирова, учасниця Венеційської бієнале, лауреат премії Малевича, виступила проти знесення монументів Леніну: «Я, наприклад, категорично проти того, щоб зносити пам’ятники Леніну. В місті найцікавіше — це артефакти його історії. І ось так просто забути, що в нас був Радянський Союз — це дивно. Треба переосмислювати минуле», — заявила вона і додала, що у своєму новому проекті «Секонд-хенд» хоче органічно й безконфліктно поєднати минуле та майбутнє, щоб у людей не виникало відторгнення — мовляв, «якщо це радянське, то значить це погане». Кадирова наголосила: «Вандальним способом ламати скульптури — від того краще нікому не стане. Хіба що тим, хто свою енергію випустив. Такі радикальні дії... мені як скульптору було шкода. Їх можна було акуратненько демонтувати, скласти, зробити парк».
З тим, що варто було би зібрати всіх Ленінів усіх розмірів з України в один парк і влаштувати там грандіозне Ленін-шоу, сперечатися не доводиться. А от усе інше, сказане Жанною Кадировою... Надто воно нагадує настанови російського мінкульту. Мовляв, нічого чіпати артефакти історії, треба органічно й безконфліктно поєднувати минуле з сучасним... То що, і шибениці у центрі Києва відновити, і Бабин Яр знову колючим дротом обнести, і таблички з вулицями Сталіна та Гітлерштрассе приліпити на свої місця? В ім’я безконфліктності? Незрозуміло тільки, навіщо західні німці по війні проводили денацифікацію і чому в Ізраїлі досі нервово реагують на естетично досконалу музику Вагнера (яку, до речі, любив не тільки Гітлер, а й Ленін)... Суцільний вандалізм! Так само, як і знищення свого часу Бастилії. І як це сміють осоружні французи вважати день руйнації визначного архітектурного артефакту своїм національним святом!
Усе це було би смішним, якби не виглядало дуже сумно. В обох випадках діагноз посутньо той самий: у Росії чиновницьке політиканство відірвалося від моралі і впритул не помічає її, в Україні вишукане естетство радикально розійшлося з моральними настановами і національним звичаєвим правом. Бо ж згідно з останнім капищам нечестивого ідола не місце на українській землі, і кожен може докласти сил, щоби знести ці капища, бо не їхнє знесення, а їхнє існування є варварство і вандалізм. Бо ж єдиним морально доконаним (й історично правдивим) пам’ятником Леніну — я про це вже писав у «Дні» — міг би бути мармуровий чи бронзовий Ілліч в інвалідному візочку, з частково паралізованим обличчям і табличкою з власноручним визнанням, зробленим за рік до смерті: «Ми провалилися».
...Цікаво, після того, як росіяни заберуться з Криму, чи знайдуться в Україні ревні захисники збереження нещодавно поставленого в Ялті пам’ятника «великій трійці», зокрема й Сталіну, — мовляв, це ж наша історія?
